Роль інформації в житті особистості, суспільства, держави. Інформаційне суспільство та стадії його становлення

Розглядаючи сутність інформації та її значимість в житті суспільства і окремої особистості, у багатьох джерелах прийнято цитувати відомі слова батька кібернетики Норберта Вінера: „Інформація – це інформація, а не енергія і не матерія”. В цьому визначенні інформація становить окрему категорію поряд з енергією та матерією. Але, слід зазначити, що інформаційні процеси неможливі без використання цих двох субстанцій і нерозривно пов'язані між собою.

„Інформація – це позначення змісту, що одержується з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів. Процес одержання і використання інформації є процесом нашого пристосування до випадковості зовнішнього середовища і нашої життєдіяльності в цій сфері” (Н. Вінер). Іншими словами, інформація проникає у всі пори життя людей і суспільства, а життя неможливе в інформаційному вакуумі.

Необхідно звернути увагу на те, що на сьогоднішній день не існує загальноприйнятого та вичерпного тлумачення терміну „інформація”. З латини „інформація” означає ознайомлення, роз'яснення, виклад; повідомлення про стан справ або діяльності; відомості про що-небудь.

Якщо говорити про інформацію соціальну – то це відомості, що передаються людьми усним, письмовим або іншим способом. Сенс (значення), що міститься у таких відомостях, корисність і цінність цих відомостей для споживача та прийняття рішень вивчає семантична теорія інформації.

Інформація – це також загальнонаукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, .людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від організму до організму.

Можна наводити безліч визначень інформації, що містяться не в одному десятку джерел з природознавчих та точних наук, словниках тощо, але оскільки мова йде про правову галузь, ми маємо дотримуватися законодавчо визначеного терміну в ст. 1 Закону „Про інформацію” (інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі). Справа також в тому, що інформація за межами суспільства, держави та оточуючого середовища не є важливою для людини та відбувається поза її сприйняттям.

Щодо визначення провідної роді інформації слід сказати, що вона майже завжди займала вагоме місце в житті людини. Еволюція людства, формування нашого суспільства та виникнення державних інституцій завжди були пов'язані з накопиченням, поширенням та обробкою відповідної інформації.

Важко собі уявити повноцінну людську спільноту без інформаційних процесів, де відсутній обмін мовною чи малюнково-письмовою інформацією, спілкування між окремими особистостями. Інтелект дає можливість .людині, на відміну від тварин, повноцінно сприймати інформацію від навколишнього середовища, робити осмислені висновки та породжувати нову інформацію, обмінюватися нею.

Появу мови та слів (звукових інформаційних сигналів), можливості спілкуватися між людьми в середньому палеоліті (150-35 тис. рр. тому) треба вважати першою інформаційною революцією. Взагалі, під інформаційною революцією слід розуміти якісний стрибок суспільства в соціальному, науковому чи технологічному плані, обумовлений розвитком .людського інтелекту, що дозволяє значно підвищити певні інформаційні процеси між людьми.

Завдяки розуму (інтелекту) та можливістю обмінюватися мовною інформацією .людство в прадавні часи змогло оволодіти вогнем, знаряддями праці, зброєю. Вогонь був першою силою природи, яку .людина підкорила. У боротьбі з природою задовго до появи писемності .людина навчилася не тільки використовувати вогонь, що виникав під час лісових пожеж чи вулканічних вивержень, але й добувати його самостійно, передавати інформацію щодо його видобутку іншим особам та нащадкам. Така сама ситуація була характерною для виготовлення та використання знарядь праці, зброї, виготовлення їди, посуду, одежі, утримання тварин, здійснення землеробства, ремесла тощо.

Про інформаційні процеси людського суспільства так званої „дописьмової епохи” ми можемо довідатися лише з конкретних матеріальних слідів діяльності людей: з виготовленого знаряддя, домашнього начиння, прикрас, залишків будівель, могил тощо. Дописьмова епоха не має ні вчасних імен, ні назв, але її сліди свідчать про глибокі інформаційні процеси, що відбувалися у суспільстві.

Можна зробити припущення, що .людина з часом накопичила стільки корисної для життєдіяльності інформації, що була не в змозі утримувати ЇЇ всю у пам'яті, а тому винайшла писемність. Аналізуючи історичні джерела, можна зробити висновок, що люди навчилися писати порівняно нещодавно. Перші спроби закріпити пам'ять за допомогою схематичних зображень спостерігаються за 5000 років до нової ери, а перші написи малюнкового письма датуються 3000 років до н. є., тобто кінцем четвертого тисячоліття до нового літочислення.

Від перших, часто скупих та дивних на зміст текстів починається власне писана історія людства. Проте навіть тепер є не так багато людей, що вміють читати й розуміти стародавні тексти, написані єгипетськими ієрогліфами чи ассіро-вавілонським клинописом. Ці люди – вчені історики та філологи. Вивчаючи давні тексти, написані мовами, якими тепер не розмовляють, філологи-мовознавці розгорнули перед нами сторінки перших „томів” історії стародавнього світу.

Першими .людьми на Близькому Сході і, мабуть, на всій планеті, які навчилися писати задовго до прадавніх єгиптян, були мешканці стародавньої країни (4000-2000 рр. до н.є.) – Шумеру, що лежала на півдні Межиріччя, тобто області між двома славнозвісними в історії людства річками Тигром та Євфратом (грецька назва ідеї області – Месопотамія). Саме у стародавніх шумерів вперше виникла держава, та від них ми можемо довідатися про прадавні інформаційні процеси. Так, давньошумерське правове джерело – Закони царя Шульги (2093-2046 рр. до н.є.) свідчать про існування розвинутої судової системи. А спираючись на документальні клинописні версії видатний словацький історик Войтех Замаровський стверджує, що приблизно в середині XXIV століття до нашої ери в Шумері бурлило політичне життя.

Значиму інформацію нам надають прадавні глиняні таблиці, складені за результатами судових позовів та справ. У самому тільки м. Ніппурі археологи знайшли близько двохсот судових протоколів, а американський дослідник Самюель Ной Крамер навіть вказує на існування в шумерський правовій системі такого джерела права як юридичний прецедент. Вищевказане свідчить про високий рівень інформаційної діяльності в державі, росту якої сприяла писемність.

Необхідно звернути увагу на те, що появу писемності в деяких джерелах (В.А. Копилов) вважають першою інформаційною революцією, хоча насправді це вже друга Інформаційна революція. Вона дала змогу фіксувати відомості (знання) на матеріальному носії, зберігати носії та передавати іншим людям. Це призвело до гігантського поштовху в інформаційному розвитку .людства та, як ми вважаємо, спричинило інші інформаційні революції.

Третю інформаційну революцію пов'язують з виникненням книгодрукарства, коли з'явилася можливість тиражування та розповсюдження у великих об'ємах книг як матеріальних носіїв інформації. Це стало головним чинником доступності більшості .людей до джерел знань, підвищення освіченості широкого загалу суспільства.

Книгодрукування в Європі виникло в середині XV ст. Близько 1440 року складальний друк був винайдений Йоганном Гутенбергом (бл. 1399-1468 рр.), а друк першої книги – Біблії – був закінчений у 1456 році. Новий спосіб розповсюдився дуже швидко і ознаменував початок ери Гутенберга.

Перша книжка українського автора Юрія Котермака (Дрогобича) (бл. 1450-1494 рр.) – відомого діяча Відродження, українського вченого, гуманіста, поета, доктора медицини та філософії, ректора Болонського університету, професора астрономії та медицини Краківського університету – була видана в 1483 році у Римі латинською мовою і мала назву „Прогностична оцінка поточного 1483 року”.

Перша друкована книга на теренах України „Апостол” була видана у лютому 1574 року Іваном Федоровим (бл. 1510-83 рр.) у Львові. У тому ж році він випустив перший друкований підручник – „Азбуку”. У 1581 р. в Острозі Іван Федоров видав першу повну слов'янську Біблію („Острозька Біблія”).

Винайдення друкарського станку пришвидшило процес створення книг, збільшило можливості доступу до них масового читача і розширило коло грамотних людей. Поява книгодрукування спричинила величезний вплив на розвиток тогочасної європейської цивілізації. Вважається, що Ренесанс та його вплив на суспільство залежали не стільки від геніальності його представників, скільки від доступності інформації.

Четверта інформаційна революція пов'язана з відкриттям корисних якостей електрики. Завдяки цьому у людства з'явилися такі речі як телефон, телеграф, радіо, що дозволяють передавати інформацію у різних формах та об'ємах на значну відстань.

У 1832 році російський винахідник Павло Львович Шиллінг (1786-1837 рр.) створив електромагнітний телеграф, а вже у 1837 році американський винахідник Семюел Фінлі Бріз Морзе (1791-1872 рр.) винайшов електромеханічний телеграф, розробив телеграфний код (азбука Морзе), в якому кожному знаку відповідає певна комбінація посилок електричного струму (крапок та тире). Олександр Грейам Белл (1847-1922 рр.) в 1876 році отримав патент на перший телефон, а в Україні перша телефонна станція була відкрита у 1881 році в м. Одеса.

Перший у світі радіоприймач винайшов у 1895 році – російський фізик і електротехнік Олександр Степанович Попов (1859-1905/06 рр.), за допомогою якого бездротовий радіозв'язок був здійснений на відстань 600 м, а в 1897 – на 5 км. В Україні перша радіостанція була відкрита у 1924 році у м. Харків.

Відтак за допомогою радіо чи дротового зв'язку буквально за .лічені секунди стало можливо передавати важливі відомості чи повідомлення навіть через континенти. Для порівняння в Єгипті ХV-Х ст.ст. до нашої ери існувала система швидкої доставки документів. Доноси інформаторів писалися на глиняних таблицях та передавалися естафетою, гінці змінилися через відповідні проміжки шляху, що дозволяло швидше доставляти інформацію. Однак навіть така налагоджена система кур'єрського зв'язку з провінціями займала від кількох годин до кількох діб на порівняно невеликій території, та не беручи до уваги екстраординарні обставини (втрата документу, загибель кур'єра тощо).

Поява перших засобів мовлення (засобів масової інформації) підвищила доступність кожного з членів суспільства до важливих відомостей чи новин, значно сприяла інформаційному та культурному збагаченню людей. Однак разом із позитивними рисами ЗМІ з'явився негатив – можливість впливати на свідомість суспільства, вести інформаційну пропаганду та формувати відповідні стереотипи мислення.

П'ята інформаційна революція асоціюється з винаходом електронно-обчислювальної техніки, появою персонального комп'ютера, створенням комп'ютерних мереж та комунікацій.

Перший програмований комп'ютер був завдовжки з чотири автобуса і звався „Колос”. Його збудовано в Англії й почав роботу він у 1943 році. У той час про нього знали дуже мало людей, бо одне з його найперших завдань полягало у розшифруванні німецьких секретних кодів під час світової війни (німецькі шифрувальні машини „Енігма” тощо). „Колос” до 1970-х років .лишався секретним виробом, тому інформація про нього не зазначається у багатьох навчальних джерелах з інформатики.

У 1974 році американець Едвард Робертс створив перший персональний комп'ютер, побудований на новому чипі. Він використовувався у домашніх умовах, ставши першим масовим ПК. У 1981 році фірма ІВМ розробила свій перший персональний комп'ютер ІВМ РС. Технологічні ідеї, покладені в його основу, виявились настільки зручними та популярними, що побудовані на них ПК різних виробників тривалий час називались ІВМ-сумісними. До речі, саме такі комп'ютери становлять переважну більшість як у світі, так і в Україні.

Відтак за допомогою комп'ютерної техніки у людства з'явилася можливість отримувати, накопичувати, зберігати, обробляти та передавати електронну інформацію у великих об'ємах та на великій швидкості.

Шосту інформаційну революцію пов'язують з формуванням та розвитком трансграничних глобальних інформаційно-телекомунікаційних мереж (кін. XX – поч. XXI ст.), що сьогодні охоплюють усі континенти та держави, проникають у кожний дім і в кожну оселю, впливають на кожну .людину та суспільство в цілому.

Найвідомішою з таких інформаційно-телекомунікаційних мереж с Інтернет, який значно еволюціонував з моменту своєї появи. Історія всесвітньої мережі Інтернет починається у 1968 році, коли в США почала розроблятись військова комп'ютерна мережа під назвою Arpanet. Назву було складено з абревіатури АКРА – Агентство перспективних досліджень) та слова „net” – мережа.

Перші користувачі мережі Інтернет з'явились на території України ще за радянських часів. У 1990 році було створено перші три вузли доступу до мережі. У тому ж році було розпочато деяку підтримку української частини доменного простору мережі Інтернет – домену ua. 1 грудня 1992 року домен .ua було офіційно делеговано Україні. З цього часу і прийнято відраховувати історію українського сегменту мережі Інтернет.

Інформаційно-телекомунікаційні мережі на даний момент інтегрують у єдиному інформаційному просторі всіх суб'єктів інформаційної діяльності (фізичні та юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування) та засоби інформаційної діяльності (засоби зв'язку та телекомунікації, програмно-технічні засоби). В існуванні інформаційно-телекомунікаційних мереж зацікавлені всі без виключення користувачі, оскільки в них з'являються унікальні можливості здобути або передати потрібну інформацію, значно полегшити свою роботу чи виконання завдання, зайнятися новими видами діяльності у мережах тощо.

Інформація у різних її формах набуває все більш важливого значення, стає потужним ресурсом, товаром, що стоїть на „вітринах” поряд з іншими матеріальними благами. Само суспільство у зв'язку із вищезазначеним кардинально змінюється, стає більш інформаційним. Вчені та дослідники намагаються застосовувати такий термін як „інформаційне суспільство”, хоча поняття йому дати вкрай складно.

Інформаційне суспільство являє різновид постіндустріального суспільства, що пов'язаний зі становленням та домінуванням „четвертого сектору” економіки – інформаційного, який гармонійно співіснує разом з трьома відомими секторами (сільське господарство, промисловість та сфера послуг). В навчальній літературі (В.А. Копилов) перелічуються основні ознаки інформаційного суспільства:

  • наявність інформаційної інфраструктури, що складається з трансграничних глобальних інформаційно-телекомунікаційних мереж (ТГІТМ та розподілених у них інформаційних ресурсів як запасів знань;
  • масове застосування персональних комп'ютерів, з'єднаних із ТГІТМ;
  • готовність членів суспільства до роботи на персональних комп'ютерах та в ТГІТМ;
  • нові форми та види діяльності в ТГІТМ або віртуальному просторі (повсякденна трудова діяльність у мережах, купівля-продаж товарів та послуг, зв'язок та комунікація, відпочинок та розваги, медичні послуги тощо);
  • можливість для кожного практично миттєво отримувати з ТГІТМ повну, точну та достовірну інформацію;
  • практично миттєва комунікація кожного члена суспільства з кожним, кожного з усіма та всіх з кожним;
  • трансформація діяльності засобів масової інформації (ЗМІ), інтеграція ЗМІ з ТГІТМ, створення єдиного середовища розповсюдження масової інформації - мультимедіа;
  • умовна відсутність географічних та геополітичних кордонів держав - учасниць ТГІТМ, „зіткнення” та „ломка” національних законодавств держав, становлення нового інформаційного права та законодавства.

Слід додати ще одну невід'ємну ознаку інформаційного суспільства – наявність демократичного режиму та орієнтації на побудову правової держави, оскільки інтереси отримання повної, достовірної інформації не стикуються із обмеженням прав людини, цензурою та іншими негативними явищами, що характерні для недемократичного ладу.

Як приклад можна навести низький рівень інформаційних процесів у Північній Кореї (КНДР). Північна Корея є однією з самих закритих країн світу з тоталітарним режимом і суворим контролем за інформацією, де не терпиться інакомислення. Радіоприймачі і телевізори в Північній Кореї можуть приймати тільки державні передачі, а простим людям заборонено користуватися мобільними телефонами, не говорячи вже про Інтернет.

Тільки у демократичній правовій державі людині та громадянину гарантується можливість реалізації права на інформацію у повному обсязі через засоби масової інформації, архівні установи, статистичні органи, бібліотеки та музеї, кінематограф, інформаційно-телекомунікаційні мережі тощо. Тому ближче до інформаційного суспільства стоять держави із розвиненими демократичними інституціями.

Але, незважаючи на спільну повагу до демократичних цінностей, Сполучені Штати Америки, країни Європи та розвинені азіатські країни будують інформаційне суспільство дещо різними шляхами, боячись втратити конкурентоспроможність. Практично кожна країна Європи має програму формування національної політики в справі розбудови інформаційного суспільства, що необхідно для підтримання та росту рівня життя, темпів розвитку держави та суспільства, утримання на високих економічних, торгових та технологічних позиціях.

Перехід до інформаційного суспільства в економічному та соціально-культурному плані є настільки важливим, що заради цієї мети міжнародна спільнота об'єднується, приймає декларативні документи й активно займається вивченням найкращих можливостей інтеграції менш розвинених країн у зазначені процеси.

Такий міжнародно-правовий документ як Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства (Окінава, 22 .липня 2000 року) присвячений, головним чином, питанням ефективного використання можливостей цифрових технологій, ліквідації електронно-цифрового розриву в області інформації та знань всередині держав і між ними. „Велика вісімка” (С8: Великобританія, Німеччина, Італія, США та ін.), прийнявши зазначену хартію, проголосила основні положення формування та розвитку інформаційного суспільства у різних країнах:

  • інформаційно-комунікаційні технології є найбільш важливим фактором, що впливає на формування суспільства XXI сторіччя;
  • інформаційно-комунікаційні технології впливають на образ життя людей, їх освіту та роботу, взаємодію держави та громадянського суспільства, стимулюють розвиток світової економіки, дають можливість займатися підприємницькою діяльністю більш ефективно та творчо вирішувати економічні та соціальні проблеми;
  • інформаційно-комунікаційні технології дозволяють людині і суспільству ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої наміри;
  • функціонування глобального інформаційного суспільства засноване на стимулюючих розвиток .людини демократичних цінностях (вільний обмін інформацією та знаннями, взаємна терпимість та повага до особливостей інших людей) та ін.

Також в хартії містяться основні чотири розділи: використання можливостей цифрових технологій, подолання електронно-цифрового розриву, сприяння загальній участі країн у розбудові інформаційного суспільства та подальший його розвиток.

Женевська Декларація принципів „Побудова інформаційного суспільства: глобальна задача в новому тисячолітті”, прийнята ООН 12 грудня 2003 року під час проведення першого етапу Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, проголошує спільне прагнення і рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвиткові і підвищуючи якість свого життя на основі цілей і принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй і поважаючи в повному обсязі та підтримуючи Загальну декларацію прав людини.

Зазначений документ містить окремі розділи, що присвячені:

  • загальному баченню міжнародною спільнотою інформаційного суспільства та його принципів;
  • ролі державних органів і всіх зацікавлених сторін у сприянні використанню інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) для цілей розвитку;
  • питанням інформаційної і комунікаційної інфраструктури як необхідного фундаменту відкритого для всіх інформаційного суспільства;
  • питанням доступу до інформації та знань;
  • питанням підвищення довіри і безпеки при використанні ІКТ;
  • етичним сторонам інформаційного суспільства тощо.

Основні положення формування інформаційного суспільства в Україні затверджені у відповідному Законі України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні па 2007-2015 роки”. Цей закон визначає основні завдання, цілі, напрями розвитку інформаційного суспільства в Україні, національну політику та організаційно-правові основи розвитку інформаційного суспільства.

Основні стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні зводяться до наступного:

  • прискорення розробки та впровадження новітніх конкуренте спроможних інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) в усі сфери суспільного життя, зокрема в економіку України і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
  • забезпечення комп'ютерної та інформаційної грамотності населення, насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх ІКТ у формуванні всебічно розвиненої особистості;
  • розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція із світовою інфраструктурою;
  • державна підтримка нових „електронних” секторів економіки (торгівлі, надання фінансових і банківських послуг тощо);
  • творення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров'я, освіти, науки, культури, охорони довкілля;
  • збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування;
  • державна підтримка використання новітніх ІКТ засобами масової інформації;
  • використання ІКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами;
  • досягнення ефективної участі всіх регіонів у процесах становлення інформаційного суспільства шляхом децентралізації та підтримки регіональних і місцевих ініціатив;
  • захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних інститутів та мінімізації ризику „інформаційної нерівності”;
  • вдосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин;
  • покращення стану інформаційної безпеки в умовах використання новітніх ІКТ.

В Законі зазначено, що досягнення зазначених цілей дасть змогу:

  • підвищити національну конкурентоспроможність за рахунок розвитку людського потенціалу, насамперед у високоінтелектуальних сферах праці, а також розширити експортний потенціал ІКТ-індустрїї України;
  • поліпшити життєвий рівень населення завдяки економічному зростанню, забезпеченню прав і свобод .людини, наданню рівного якісного доступу до інформації, освіти, послуг закладів охорони здоров'я та адміністративних послуг органів державної влади та органів місцевого самоврядування, створенню нових робочих місць і розширенню можливостей щодо працевлаштування населення, забезпеченню соціального захисту вразливих верств населення, зокрема людей, що потребують соціальної допомоги та реабілітації;
  • сприяти становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Наприкінці другого питання необхідно з усього вищевикладеного сформулювати визначення інформаційного суспільства – як суспільства, в якому кожному суб'єкту інформаційних відносин надані рівні можливості максимально швидко та повно реалізовувати своє право на інформацію без обмежень, у тому числі з використанням інформаційно-комунікаційних технологій і мереж, а значний технологічний розвиток сприяє спрощенню інформаційної діяльності за всіма напрямками (політичним, економічним, соціальним, духовним, екологічним, науково-технічним, міжнародним тощо).

Джерело – глава з навчально-методичного посібника:

Тарасенко Р.Б. Інформаційне право: Навчально-методичний посібник / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 512 с.

ТОР-20 статей