Економічний примус

Економічний примус – спосіб впливу на виробничу діяльність людей та її регулювання за допомогою зміни умов виробництва, форм оплати робочої сили, праці тощо. Економічний примус застосовується у поєднанні з позаекономічним примусом, а також використанням матеріальних, моральних і адміністративних стимулів до праці. В різних суспільно-економічних формаціях ці способи своєрідно поєднуються.

За рабовласницького ладу діяли переважно методи позаекономічного примусу, прямого підкорення одних класів, верств населення іншим. Так, у І ст. до н. е. в Італії налічувалося до 12 млн. рабів і 10 млн. вільних, в Делосі щодня продавали майже 10 тис рабів-іноземців. Такі методи базувалися передусім на привласненні землі, іригаційних споруд та інших засобів виробництва.

За раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була данина (селяни давали підводи, доставляли зброю вошам, будували й ремонтували фортеці, мости тощо) яка згодом переросла у феодальну ренту. Селяни господарювали на землі феодала і відбували панщину, а також виконували додаткові роботи (будували та ремонтували фортеці тощо). Панщина в XVI-XVII ст. у країнах Східної Європи становила 2-3 дні на тиждень, у Росії в XVIII – першій половині XIX ст. – 4-5 днів. У XVIII ст. 34% зібраного зерна селянин віддавав у вигляді феодальних повинностей. Поступово, з переходом від відробної форми ренти (панщини) до продуктової, а згодом і до грошової посилюється економічний примус до праці.

За капіталізму домінуючу роль відіграв економічний примус, оскільки працівники отримують особисту свободу і позбавлені засобів виробництва та засобів до існування. Економічний примус на етапі простої кооперації й мануфактури поєднується з позаекономічним (існували нагляд за робітником у процесі виробництва, примусове подовження робочого дня тощо).

В умовах крупного машинного виробництва виник такий специфічний засіб примусу робітника, як контроль ритму виробничої діяльності ритмом руху машин і механізмів. З появою масового безробіття з'являється додаткова форма опосередкованого економічного примусу на діяльність робітника. На сучасному етапі сформована високоефективна система матеріальних, адміністративних та моральних стимулів до праці, а загалом впродовж існування капіталістичного способу виробництва (майже п'ять століть) через сувору дисципліну в більшості працівників виробилася звичка добросовісного ставлення до праці. В наш час до сприятливих умов праці належать поліпшення санітарно-гігієнічних умов (зменшення ступеня забрудненості повітря та середовища, вібрації, вологості, інтенсивності шуму, поліпшення освітлення, встановлення оптимального рівня температури, кондиціонерів тощо), фізичних умов (усунення фізичних небезпек, встановлення оптимального ритму роботи, тривалості робочого циклу, ротація робочих місць тощо).

Головну роль серед методів економічного примусу в сучасних умовах відіграє впровадження найпрогресивніших систем заробітної плати – тарифних, преміальних, колективних. Тарифна система передбачає залежність заробітної плати від безперебійної роботи устаткування, від складності праці що виражена відповідним тарифним розрядом і ставкою. Тарифні системи розробляють на основі оцінки різних трудових характеристик. Найширше використовують для цього метод аналітичної оцінки, коли тарифні ставки встановлюють залежно від складності виконуваних робіт за такими групами факторів кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка), розумові га фізичні зусилля, його відповідальність за матеріали, устаткування тощо. Для ретельного вивчення якості робочої сили використовують систему оцінювання заслуг, згідно з якою для кожного фактора що оцінюється (якість праці, її продуктивність професійні знання, здатність пристосуватися, надійність, ставлення до роботи тощо), складають шкалу оцінок робітників у балах. До оцінки заслуг зараховують відданість фірмі готовність до співробітництва. Все це посилює економічний примус до праці. Преміальні системи заробітної плати пов’язують тарифні ставки з нормами витрат праці певною функціональною залежністю. Поточний контроль зведено до мінімуму. Преміальні системи оплати праці базуються на прийомах відрядної та погодинної заробітної плати. З-поміж цих систем виділяють відрядно-преміальну. Більшість преміальних систем передбачає застосування технологічної надбавки (за дотримання технологічної дисципліни, безаварійну роботу, утримання устаткування в належному стані тощо). Преміальні системи заробітної плати будуються так, щоб стимули, пов'язані з поліпшенням окремих показників роботи доповнювали один одного а також щоб розміри одноразових підвищень тарифних ставок і окладів для безпосередніх працівників були не менші 3% основної заробітної плати, для майстрів і техніків – не менші 5%,інакше вони не є стимулом. Найпоширеніша форма колективної оплати праці – система участі у прибутках. Для цього формується преміальний фонд, з якого залежно від заробітної плати робітника, його особистих і трудових характеристик (раціоналізаторська діяльність, відсутність запізнень і прогулів тощо) йому виплачують премії. Такі виплати не оподатковуються, що стимулює впровадження цієї системи. У колишньому СРСР, особливо з кінця 20-х і до кінця 50-х, були поширені позаекономічні примуси до праці. Так, праця майже 12 млн. політв'язнів була, по суті, рабською. Щодо селян застосовувалися методи феодальної експлуатації (відсутність паспортів і права залишати село, позбавляння присадибних ділянок у разі відмови працювати в колгоспі чи радгоспі тощо). Недооцінювалися матеріальні стимули, переважала зрівнялівка.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.