Економічний район

Економічний район (ЕР) – у широкому значенні – форма територіальної організації господарства країни, господарська територія в якій на основі територіального поділу праці, специфічних особливостей структури господарства, наявних ресурсів, спільності соціально-економічних, екологічних, демографічних проблем формується і розвивається територіально-господарський комплекс задля підвищення життєвого рівня населення.

 

В Україні виділяють такі ЕР:

  • Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська обл.),
  • Центральний (Київська, Черкаська обл., м Київ),
  • Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська обл.),
  • Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.),
  • Донецький (Донецька, Луганська обл.),
  • Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.),
  • Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.),
  • Карпатський (Закарпатська, івано-Франківська, Львівська, Чернівецька обл.);
  • Кримський (Автономна Республіка Крим) (тут наведено авторський варіант економічного районування).

Економічні райони взаємопов'язані суспільним поділом праці, постійним обміном продукції, яку вони виробляють, та іншими економічними відносинами.

Утворення ЕР – об'єктивний процес, що відображає розвиток і розміщення суспільного виробництва на території окремих країн і світової системи господарства.

Основними принципами економічного районування є:

  • економічний згідно з яким ЕР – спеціалізована територіальна частина народного господарства країни з відповідним комплексом допоміжних і обслуговуючих виробництв. Спеціалізацію ЕР повинні визначати галузі, в яких витрати праці і засобів на виробництво продукції та її перевезення споживачам порівняно з іншими районами найменші. Економічна ефективність спеціалізації має оцінюватися як з позиції встановлення територіального поділу праці в межах усієї країни, так і з погляду найповнішого і найпродуктивнішого використання наявних внутрішніх можливостей районів. Територіальна організація господарства в ЕР повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і в кожному ЕР. Новою формою ефективної територіальної організації народного господарства є територіально-виробничі комплекси;
  • національний, який передбачає раціональну відповідність районів національним утворенням, особливостям їх праці, побуту та культури в інтересах зміцнення їх єдності як окремих територіально господарських комплексів;
  • адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного поділу країни та створює умови для найвагомішого впливу державного керівництва на розвиток всього народного господарства країни.

Ці принципи були закладені, зокрема, у плані ГОЕЛРО. За традиційною точкою зору, в межах України виділяють б ЕР Центральний (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська, Вінницька обл.), Західний (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська Волинська обл.), Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська обл.), Східний (Донецька, Луганська обл.), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.) Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл. і Автономна Республіка Крим). Водночас деякі фахівці пропонують внести зміни в економіко-географічне районування країни та формування дещо відмінних шести ЕР: Центрального (6 областей), Західного (7), Харківського (3) Донецького (2), Придніпровського (3), Причорноморського (3) та Автономної Республіки Крим.

Загалом питання економіко-географічного районування України дискусійне. Найбільші за площею – Центральний Західний і Південний, Центральний, Західний та Східний мають найбільшу кількість населення, тобто найбільший демографічний і соціально-економічний потенціал. Неоднакова і кількість областей у районах. Так, Західний, поступаючись площею Центральному, має 8 областей – третину від загальної кількості, а Східний лише 2 – Донецьку і Луганську, Східний і Західний ЕР України – найсвоєрідніші, Східний – наймолодший за утворенням й інтенсивно зростав з другої половини XIX ст. Нині це найбільш індустріальний район – Західний ЕР, навпаки, малоурбанізований, для нього характерна мережа сільських поселень. Відомий давніми науковими та культурними традиціями, найбільш етнічно однорідний. До складу Центрального району входять 5 областей. Він – головне соціально-економічне культурне, наукове та інформаційне ядро країни займає майже 1/4 її площі. Тут мешкає кожен п'ятий житель України, виробляють чверть сільськогосподарської і п'яту частину промислової продукції. У Північно-Східному ЕР наприкінці XVIII – на початку XIX сі почалося відродження української культури, науки, освіти. Він є потужним рушієм науково-технічного прогресу України Придніпровський та Південний ЕР мають багато спільного. Обидва приморські, через них майже всі інші райони виходять у Середземномор'я і світовий океан, а також до великих рік, що робить ці ЕР перехрестям морських та річкових комунікацій європейського і світового значення. В обох розвинута рекреація загальнодержавного і міжнародного значення, тут виробляють майже третину сільськогосподарської продукції України. Окрім цього, Причорноморський регіон природно входить до групи причорноморських країн – Туреччини, Румунії і Болгари, яким властиві сильні інтеграційні тенденції В регіоні проживає майже сто етнічних груп. Раціональна територіальна організація господарства України з п різноманітними і багатими природними умовами та ресурсами з великими масштабами і складністю господарювання потребує основного і дрібного районування. У 90-х XX ст. практичного застосування набула така таксономія ЕР: основний ЕР – підрайон – область – округ – низовий район – поселення (табл.).

Основні ЕР – основа територіальної організації єдиного народного господарства країни, встановлення народногосподарських пропорцій та визначення головних напрямів розміщення продуктивних сил всього народного господарства і на всій території країни. З економічного погляду основні ЕР – це батові спеціалізовані частини народного господарства країни з численними та іншими взаємопов'язаними галузями й виробництвами, що відображають найбільш повний і завершений територіально-виробничий комплекс в усій таксономії економічного районування країни.

Економічні підрайони – внутрірайонні господарські утворення, зони ЕР, які характеризуються єдністю спеціалізації та тісними виробничими зв'язками виділяються переважно для потреб наукового дослідження і територіального управління народним господарством конкретної території.

Адміністративно-економічні райони – основа територіального устрою. До них належать адміністративні одиниці середнього масштабу – області, краї, землі, штати тощо. В економічному відношенні – це спеціалізовані ланки економічних районів країни, але з меншою кількістю спеціалізованих та інших галузей, з міцнішими внутрірайонними економічними зв'язками, з глибшою спеціалізацією та комплексом основних і допоміжних виробництв, їх виділяють з урахуванням не лише інтересів адміністративного управління, а й виходячи з їх економічної єдності та цілісності як територіально-виробничих комплексів у системі загальнодержавного територіального поділу праці.

Економічні округи – об'єднання одного і більше сусідніх адміністративних районів навколо територіально-господарських комплексів локального типу, тобто локальні структурні елементи обласної системи розселення населення та обласної системи організації продуктивних сил.

У системі економічного районування економічні округи, або внутріобласні регіони є низовою територіальною ланкою, де процес виробництва здійснюється найраціональніше з погляду використання природних і трудових ресурсів та найефективніше – з погляду кінцевого результату.

Низові економічні райони – низові адміністративні райони, що є первинними територіальними ланками у таксономії економічного районування, у господарському будівництві та в адміністративному устрої країни. Тут формуються початкові територіальні економічні зв'язки між окремими підприємствами, розташованими неподалік, що найчастіше утворюють первинні спеціалізовані територіально-виробничі комплекси, виробничі центри, вузли тощо. Вчені-економісти виділяють також такі підрозділи ЕР, як агломерації (в яких високий рівень концентрації підприємств різних галузей народного господарства, наукових установ тощо), промислові вузли (декілька підприємств, пов'язаних між собою тісними виробничими зв'язками, спільною інфраструктурою та ін.), промислові центри (комплекси виробництв, компактно розміщених на невеликій території і пов'язаних між собою технологічними зв'язками). Елементарною формою у таксономії економічного районування країни є поселення (населений пункт). Поселення різних видів з їх реальним соціально-економічним змістом – первинна основа районоформування.

Від колишнього СРСР Україна успадкувала значні відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, які зберігаються й нині. Так, у 1990 виробництво валового суспільного продукту на душу населення у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській та Харківській областях на 30-45% було вищим, ніж у Волинській, Закарпатській, Чернівецькій або івано-Франківській областях. За міжнародними стандартами розрив між регіонами не повинен перевищувати 20 пунктів. У наступні роки, незважаючи на декларації уряду проводити раціональну регіональну політику, розрив між регіонами зріс майже у 1,7 рази.

ЕР – складна територіальна система, організована ієрархічно. Але одні й ті ж форми територіальної організації відіграють неоднакову роль у структурі ЕР. Окремі з них, зокрема підрайони, не обов’язково повинні розвиватися у конкретних ЕР, тобто кожний ЕР є неповторним, унікальним утворенням. Водночас деякі з них мають чимало спільного, що зумовлено географічним положенням, історичними, природними, демографічними та іншими факторами. Внаслідок інтенсивного розвитку господарства відбувається концентрація виробництва і населення в окремих містах швидкими темпами розвиваються інфраструктура та сфера послуг, диференціюються вимоги щодо раціонального природокористування й охорони природи, ускладнюється система екологічних особливостей, ефективного використання природних, трудових і матеріальних ресурсів території тощо. При цьому можуть відбуватися й суттєві зміни у територіальних формах організації виробництва.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.