Економічний оптимум

Економічний оптимум – траєкторія розвитку (в динаміці) або стан )у статиці) економічної системи, який є найоптимальнішим (найраціональнішим) у даних умовах і в даний час, гіпотетичне перебування економіки у стані загальної рівноваги в умовах досконалої конкуренції, механізм якої автоматично й стихійно забезпечує рівність попиту і пропозиції всіх ресурсів та їх повного використання. Розроблений представниками класичної школи політичної економії, вдосконалений неокласиками.

Основні елементи економічного оптимуму:

• у кожній фірмі, компанії встановлюється однакова гранична продуктивність факторів виробництва (отримання додаткової одиниці продукції на підприємстві внаслідок використання ще однієї одиниці будь-якого фактора), що не передбачає заміни одного фактора іншим,
• вартість граничного продукту в будь-якій формі однакова для кожного виробничого фактора, внаслідок чого досягається найбільша вартість виробництва й економічно недоцільним є вилучення певного фактора виробництва та іншого його використання,
• вартість виробленого товару стає відносною величиною і за даного рівня розвитку продуктивних сил визначається в точці рівноваги між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів і граничними суспільними витратами виробництва з урахуванням опосередкованого впливу на цю кількість певної кількості інших товарів та альтернативних можливостей, використовуваних у процесі виробництва ресурсів (або зіставленням інтенсивності конкретної потреби в товарі з витратами на його виробництво),
• граничні витрати виробництва на кожному підприємстві відповідають граничним доходам, що означає привласнення ними максимально можливих прибутків, а отже, недоцільність нововведень (інновацій) у виробництво,
• загальні витрати на кожному підприємстві дорівнюють загальному доходу (винагорода дорівнює відповідним витратам), що передбачає достатню кількість отриманих підприємствами прибутків і відсутність внутрігалузевого переливання капіталу,
• гранична корисність винагороди за кожну одиницю виробленої продукції відповідає граничній величині витрат на її виробництво, що означає повне відшкодування відповідних витрат і не передбачає зміни в пропозиції факторів виробництва, спрямованих на найрентабельніші інвестиції,
• гранична корисність, поділена на ціну для всіх споживачів (суб'єктивна корисність), є однаковою, тобто всі товари приносять споживачам найвищу корисність, що робить недоцільним витрачання частини доходу (певного запасу власності) для придбання певного товару на купівлю іншого.

Хоча такого теоретично ідеального стану в економіці не існує, він слугує дослідженню конкретніших форм економічного оптимуму. Головними недоліками його розбіжності з практикою в умовах панування монополій (у т.ч. олігополій), а отже, недосконалої конкуренції, є монополізація факторів виробництва та відсутність їх мобільності, низка обмежень для проникнення (входження) в галузі народного господарства, неспроможність регулюючої та стимулюючої ролі цін, невиконання цінами своєї ролі через хибні попередні оцінки попиту керівниками фірм і компаній, недосконалі маркетингові дослідження, що передбачає необхідність державного регулювання цін передусім у формі складання комплексних індикативних планів і прогнозування економіки, неспроможність механізму вільного ринкового ціноутворення забезпечити оптимальне співвідношення між максимальним використанням виробничих факторів та сукупної пропозиції – з одного боку, й сукупним попитом – з іншого. Досконаліша модель загальної рівноваги – оптимум Парето (розроблений італійським економістом А. Парето на початку XX ст.). Сутність такої рівноваги в тому, що за максимуму задоволення індивіда або колективу неможливо знайти спосіб змінити таке становище, не змінивши (збільшивши або зменшивши) найменшою мірою стан задоволення кожного індивіда даного колективу (або стан економічної системи, за якого неможливо збільшити ступінь задоволення всіх потреб, не погіршуючи при цьому становища жодною із споживачів). Для уникнення міжособистісних порівнянь корисності Парето відмовився від оцінки інших змін у добробуті, що унеможливило запровадження інтегрального показника суспільного оптимуму та існування багатьох незіставлюваних між собою оптимумів. Похідним результатом загальної теорії рівноваги є ідея оптимального планового ведення господарства (її витоки – у працях Ф. Візера, А. Парето та інших учених), згідно з якою централізоване економічне планування повинно базуватися на переважанні ринкових механізмів ціноутворення. Першу спробу емпіричного застосування економічного оптимуму (загальної теорії ринкової рівноваги), або встановлення кількісних зв'язків в економіці, передусім між різними галузями, обсягами виробництва, капіталовкладеннями й доходами (складання таблиць міжгалузевих зв'язків), що виявляються в коливанні цін, зробив американський економіст В. Леонтьєв ("модель Леонтьєва"). Можливість планового визначення цін не заперечував відомий польський економіст О. Ланге. Такий зв'язок встановлювався через т.зв. "технологічні коефіцієнти", тобто зміни кінцевого попиту на випуск певних видів кінцевих товарів на виготовлення проміжної продукції (наприклад, при виробництві автомобілів – на виготовлення сталі, зокрема визначенням коефіцієнта питомої ваги сталі для виробництва окремого автомобіля, а при виплавці сталі – відповідного показника на коефіцієнт питомої ваги вугілля тощо). У 80-90-х XX ст. теорію загальної рівноваги почали певною мірою переосмислювати, оскільки ще Й. Шумпетер вважав її недостатньо обґрунтованою на довготерміновий період (зокрема на мікрорівні вона не досліджує ретельно процеси, які відбуваються всередині фірми (див. Концепції ринкової конкуренції).

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.