Економічне зростання
Економічне зростання – це:
- зростання економічної могутності країни, збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах і послугах;
- критерій економічного розвитку.
В політекономічному аспекті економічне зростання означає кількісне і якісне вдосконалення процесу суспільного відтворення в органічній єдності складових елементів (ВВП, відносин економічної власності тощо), зростання національного багатства, спрямоване на реалізацію основної мети. У розвинутих країнах Заходу таким інтегруючим показником є збільшення обсягів валового внутрішнього продукту. Цей показник досконаліший порівняно з показником національного доходу, оскільки останній не враховує результатів діяльності людей у сфері нематеріального виробництва. Економічне зростання вимірюється темпами зростання або приросту ВВП, національного доходу, валового національного продукту.
У працях західних учених, зокрема французького економіста Ж.-Б. Сея (перша половина XIX ст.) стверджувалося, що основними факторами виробництва (а отже й економічне зростання) є капітал (який вони ототожнювали з засобами виробництва), земля і праця. Згідно з теорією «продуктивності капіталу» кожен фактор має фізичну продуктивність, створює свою частку доходу, яку у формі прибутку привласнюють капіталісти, у формі ренти – землевласники, у формі заробітної плати – наймані працівники.
Відомий англійський економіст А. Маршалл на початку XX ст., крім названих факторів, виділив ще один – діяльність з організації виробництва.
Австрійський економіст К. Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів Американський учений.
Й. Шумпетер таким фактором називав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо.
У наш час до окремих факторів економічного зростання відносять також інформацію. Український економіст М. Туган-Барановський рушійною силою розвитку капіталізму вважав інновації, насамперед у галузях, що виробляють засоби виробництва, а розглядаючи створення прибутку, не віддавав переваги ні робітникові, ні засобам виробництва. Фактором економічного зростання також називають природу. Марксистська політична економія розмежовує фактори виробництва і джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості вона вважає працю (фізичну й розумову, управлінську й виконавську, просту й складну тощо), а засоби виробництва, у т.ч. землю, – речовими факторами створення споживчої вартості їх ще називають природними, об'єктивними, а робочу силу, людську працю – суб'єктивними. Засоби виробництва га інші речові фактори беруть участь у створенні споживчої вартості товарів без змін, але вартості й, отже, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого працівника (наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовляє, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата), внаслідок чого вартість товару є зосередженням суспільне необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності (здатності самим створювати частину доходу) засоби виробництва не мають. Певне зближення поглядів західних учених і думок українських економістів з цієї проблеми можливе, з одного боку, через радикальний перегляд вітчизняними вченими структури продуктивних сил і категорії «продуктивність праці», з іншого – через певне переосмислення західними вченими їхніх стереотипів. Так, Ф. Махлуп не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіталом у даному випадку є витрати на поліпшення якості землі. Ще точніше, відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.
До сучасної системи продуктивних сил слід віднести засоби та предмети праці, людину, форми та методи організації праці, науку, використовувані людьми сили природи та інформацію. Ці фактори забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності праці. Якщо поєднати цей висновок з розширеним розумінням продуктивної праці, то не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення, щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (ядерної, термоядерної, сонячної енергії тощо). У такому разі погляди вітчизняних науковців значною мірою збігатимуться з думкою західних економістів про те, що джерелом національного доходу, зокрема прибутку, є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Не викликає заперечень теза Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною, як уже зазначалося, є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах. Водночас неможливо зблизити погляди західних та вітчизняних науковців на такі фактори, як засоби виробництва, ризик, час. Дискусії щодо першого з них між марксистською та буржуазною політекономією тривають майже два століття. Як перший, так і другий напрями розвитку економічної науки ігнорують важливий фактор, що може пояснити реальний стан речей з цієї проблеми, а саме, появу нової продуктивної сили у процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил, комплексну дію всіх факторів зростання продуктивності праці, що породжує т. зв. синергічний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії у межах складної органічної системи. Ця нова продуктивна сила на поверхні явищ може розглядатися окремими суб'єктами економічних відносин, як і багатьма науковцями, як фізична продуктивність самих засобів виробництва або як плата за ризик. Більше того, з ускладненням системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, в суб'єктів різних форм власності й породжувати нові концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості і прибутку зокрема є лише праця в її різновидах.
У сучасних умовах важливий фактор економічного зростання – національна самосвідомість народу, його дух та енергія. Для виходу економіки України з глибокої економічної кризи, прогресу її науки, культури, розбудови суверенної держави надзвичайно важливе значення мають відродження і розвиток національної самосвідомості українського народу, його духу, уміння досягати консенсусу між різними політичними силами, соціальними верствами, повага до законів України та інші фактори людської діяльності, не пов'язані безпосередньо з виробничими відносинами. На розвиток економічних явищ і процесів впливають соціальні, політичні, юридичні та інші надбудовні відносини. А державна влада стає економічною силою.
Розрізняють інтенсивний та екстенсивний тип економічного зростання. За інтенсивного економічного зростання ступінь використання національного багатства, економічного потенціалу суспільства зростає, у ньому (національному багатстві) відбуваються структурні перетворення. Зокрема, змінюються співвідношення між виробничими і невиробничими фондами на користь останніх, збільшується питома вага основних фондів і зменшується частка матеріальних оборотних засобів і запасів, зростає частка домашнього майна населення, особливо предметів тривалого користування. У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних факторів економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини тощо) обмежені, а суспільству властиве прогресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективності суспільного виробництва.
Економічне зростання вимірюється у постійних цінах початкового і кінцевого періодів. Спершу обчислюють індекс зростання валового внутрішнього продукту в цінах початкового періоду, відтак – у цінах кінцевого періоду. Реальний індекс економічного зростання визначається як середнє геометричне цих двох індексів. Основними факторами економічного зростання є кількість і якість природних ресурсів; обсяг інвестицій, кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу; технологія, науково-технічний прогрес. За даними деяких західних учених, останній фактор забезпечує майже 30% приросту реального національного доходу, точніше, праця людей, зайнятих відповідними її видами. Тому його використання повинно стати пріоритетним у розвитку народного господарства України. Водночас понад 70% приросту ВВП, за даними інших західних економістів, забезпечує праця. Для отримання необхідного обсягу інвестицій потрібний передусім достатній рівень заощаджень, висока ефективність інвестицій, розвинута інфраструктура, передусім розвинутий фінансовий ринок. Противники економічного зростання негативними його наслідками називають забруднення довкілля, виснаження ресурсів та ін.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.