Національні інструменти державного регулювання міжнародної торгівлі
У складному комплексі торговельно-політичних засобів регулювання міжнародної торгівлі в останні десятиріччя простежується тенденція до розширення спектра методів та інструментів державного впливу на зовнішньоторговельні процеси. Поглиблення процесів інтернаціоналізації світової економіки, зростаюче значення зовнішньоекономічних, і насамперед торговельних, відносин для національних господарств, розвиток міжнародної кооперації зумовлюють дедалі тіснішу інтеграцію і взаємозалежність зовнішньої торгівлі та внутрішньої економіки, що є одним із проявів глобалізації світових товарних ринків. Ці процеси стимулюють розширення використання внутрішніх економічних та адміністративних важелів регулювання ввезення та вивезення товарів поряд з традиційними методами прикордонного зовнішньо-торговельного регулювання. Зміщення акцентів зовнішньоторговельної політики у бік національних економік веде до все більшого використання в торговельно-економічних цілях кредитно-фінансових, адміністративних та інших засобів внутрішньої економічної політики.
Сучасна система національних форм регулювання зовнішньої торгівлі являє собою доволі складну сукупність контролюючих, регулюючих і стимулюючих заходів, які можна класифікувати за такими критеріями:
- місце виникнення (застосування) регулюючих оптимізаційних заходів;
- походження інструментів регулювання;
- об'єкт регулювання (експорт або імпорт);
- характер впливу на об'єкт регулювання.
За місцем виникнення інструменти регулювання міжнародної торгівлі поділяються на три основні групи: превентивне правове регулювання, прикордонне регулювання та заходи з обмеження продажу і споживання іноземних товарів (рис. 4.6). Валютно-кредитне регулювання стосується всіх стадій здійснення експортно-імпортної угоди. Така система діє цілеспрямовано: обмеження передбачаються в міжнародних угодах і національних правових нормах, імпортні обмеження зустрічають товар на кордоні і супроводжують його на всьому шляху до кінцевого споживача. Ці заходи обмежують конкурентоспроможність іноземних товарів на кожному з етапів імпортної угоди (домовленість – ввезення – платіж – продаж усередині країни – споживання). На будь-якому з цих етапів імпорт може бути об'єктом одночасного впливу кількох інструментів, тобто регулювання імпорту має кумулятивний ефект.
Незважаючи на багатоплановість заходів регулювання міжнародної торгівлі, вихідними є митно-тарифні інструменти. Це – найстаріший і колись єдиний метод протекціонізму, і сьогодні за ступенем впливу на імпорт, поширеністю і важливістю він посідає пріоритетні позиції.
Засоби регулювання зовнішньої торгівлі, що не входять до сфери митно-тарифної політики, з початку 60-х років в економічній літературі і діяльності міжнародних економічних організацій стали називатися нетарифними обмеженнями (НТО) або нетарифними бар'єрами. Раунди багатосторонніх переговорів щодо зниження ставок мита, які відбулися в рамках ГАТТ, та досягнуті на них домовленості підвищили роль нетарифних бар'єрів і посилили інтерес урядів до застосування нетарифних заходів як інструментів, компенсуючих пом'якшення дії митно-тарифного регулювання.
За походженням інструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на тарифні та нетарифні. До тарифних належать: мито та його види, структура митного тарифу, методи визначення країни походження товару та митної вартості, товарна класифікація тарифу.
Нетарифні обмеження – це велика група адміністративних, фінансових, валютних та інших заходів регулювання експорту та імпорту товарів і послуг (рис. 4.8). Слід зазначити, що усталеного визначення нетарифних обмежень досі не існує. Міжнародні інститути та державні органи регулювання вкладають у це поняття різний зміст. Найбільшого поширення дістала класифікація, розроблена Секретаріатом ГАТТ. Вона об'єднує під терміном «нетарифні обмеження» п'ять основних груп заходів.
За об'єктом регулювання інструменти зовнішньоторговельної політики поділяються на експортні, тобто оптимізуючі, зважаючи на передбачувані цілі товару, регіональну структуру вивезення товарів і послуг, та, відповідно, – імпортні, які регулюють різні параметри національного імпорту. Така класифікація широко застосовується урядовими інститутами різних країн у практичних цілях, а також міжнародними організаціями для оцінки спрямованості зовнішньоторговельних політик країн. Певним недоліком такого поділу є те, що одні і ті самі інструменти можуть одночасно і не завжди прогнозовано впливати як на експорт, так і на імпорт (наприклад, валютні курси, валютні обмеження, митні податки тощо). До основних інструментів впливу на обсяги, динаміку та структуру імпорту належать: ліцензії та квоти, «добровільне» обмеження експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, імпортні податки, імпортні депозити, компенсаційні мита, антидемпінгові мита, технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютні курси та валютні обмеження.
Основними інструментами регулювання експорту є митно-тарифні засоби та кількісні обмеження, а з метою стимулювання експортного виробництва та експорту вживається широка група заходів, дія яких ґрунтується на наданні національним суб'єктам господарювання певних пільг: податкових, кредитних, зі страхування та організаційно-інформаційної підтримки.
За характером впливу на об'єкт регулювання інструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на дві групи: адміністративні та економічні. Адміністративні методи мають прямий, юридичне зафіксований, заборонний або дозволяючий характер і базуються на розроблених національних законах, підзаконних актах, інструкціях, положеннях відповідних структур державної влади. На відміну від адміністративних, економічні методи мають непрямий характер, тобто не регламентують дії, а впливають на економічні інтереси суб'єктів економічної діяльності шляхом фінансових, валютно-кредитних та організаційних механізмів.