Джайнізм

Джайнізм як один із напрямів індуїзму сформувався в цілком самостійну релігійну систему у VI ст. до н.е. Назва походить від імен проповідника Вардхаману, якого називали Махавіра («Великий герой») або Джина («переможець»). Джайни вважають свою релігію давнішою від індуїзму, оскільки Махавіра синтезував ті вірування, які існували з найдавніших часів. Вони вважають Махавіру 24-им і останнім тиртханкаром (святим, який пізнав благодать), а до нього існувало ще 23 таких святих, першим з яких був Ришабха.

Джайнізм виник майже одночасно з буддизмом, і деякі вчені твердять, що Будда і Махавіра – це одна особа, а буддизм і джайнізм являють собою дві гілки одного вчення. У біографії цих двох реформаторів наявні деякі тотожні моменти. Махавіра, котрий жив у VI ст. до н.е., походив із касти кшатріїв і до 30 років жив безтурботним життям. Несподівано він відійшов від мирського життя і 12 років присвятив самовдосконаленню, медитаціям і де матеріалізації плоті. Ще за життя він досягнув нірвани, після чого 30 років провів у вигляді всевідаючої особи (кевалі), навчаючи своїх послідовників. Махавіра вважається засновником кількох чернечих громад, одна з яких зберегла його вчення і продовжила його після смерті вчителя. З часом розвинулись три течії джайністського вчення: дігамбари, шветамбари, стаканавасі, які мають свої священні книги.

Священні книги джайнізму містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. У ІІІ ст. до н.е. на соборі у м. Паталіпутрі усі джайністські книги були об’єднані у 12 частин і названі – Агами (настановами). В V ст. н.е. собор у м. Валабхі перередагував 11 аг, так як остання була втрачена. З VII ст. джайністська література користується виключно мовою санскриту. Але кожен із напрямів визнає не всі книги, кількість яких коливаться від 33 до 84.

У віровченні джайнізму містяться положення спільні з буддизмом. Вища мета джайнів – стати джинами («переможцями»), подібно до Джини. Саме таким чином можна завершити безкінечний ланцюг перевтілень (сансару). Тотожним з буддизмом є вчення про карму і віра в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень. Джайнізм сповідує ідею аскези і заохочує пустельництво, відречення від матеріальних цінностей. Ці ідеї ґрунтуються на вченні про дживи, що складає основу джайнізму. Дживи – це живі істоти, які існують у недовершеному та довершеному буттях. Недовершене буття дживи – це з’єднання душі з тілом, яке полонивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені єднання духовного й тілесного відображають ієрархію живих істот, на найвищому щаблі якої знаходяться люди і боги. А над богами – дживи, позбавлені усього тілесного і матеріального. Тому лише шляхом аскетизму, коли знищується тілесний елемент відбувається перехід від нижчих до вищих шаблів ієрархії. Джайнізм заперечує існування Творця – верховної істоти. Боги і демони – це істоти могутніші за людину і людина є вмістилищем божественного. Тому людина повинна покладатись на власні сили, справа порятунку залежить від самої людини, а не від богів. Спасіння досягається праведним життям і за допомогою праведної віри. Джайни не визнають касти і сповідують ідею рівності всіх людей, відзначаються гуманним ставленням до жінок.

Джайнізм характеризується і більш простою, ніж у брахманізмі, культовою практикою. Основним підчас молитовних зібрань є читаня священних текстів. Джайни поклоняються статуям засновників віри, яким жертвують квіти, плоди, солодощі, рис, довкола яких читають молитви. Джайнізм стимулював розвиток дуже своєрідного культового мистецтва, зокрема архітектури і скульптури, помітно вплинув на літературу.

Джайнізм не набув такого розповсюдження як буддизм, однак має велику кількість прихильників, переважно на території Індії. Найбільше поширення джайнізм отримав у східній частині Північної Індії, де проживає найбільша частина місцевого автохтонного населення та домінували елементи традиційної місцевої культури, що відбилось на формуванні джайністського віровчення і культу.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.