Позаринкові форми зв'язку господарських одиниць

Монополія як тип виробничих відносин передбачає свідоме регулювання зв'язків у процесі виробництва й обігу. Однак, якою б великою не була господарська одиниця, за своєю діяльністю та інтересами вона залишається відокремленим товаровиробником. Суспільний зв'язок між виробниками повинен здійснюватися через ринок. Суперечність, що виникає між прагненням великих корпорацій до подолання ринкової форми обміну та їхньою товарнопідприємницькою природою, частково розв'язується налагодженням позаринкових форм обміну. Такі форми охоплюють мікрорівень господарського життя країн з ринковою економікою. Це внутрішньофірмове господарство концернів та інших економічних одиниць і різноманітні форми неконкурентних зв'язків між підприємствами.

Внутрішньогосподарські комплекси сучасних монополістичних об'єднань досягають величезних масштабів. Вони мають у своєму складі десятки й сотні різноманітних підприємств, установ, лабораторій, інших організацій. Американським автомобільним концернам, наприклад, тільки на території США належить більше 100 автоскладальних заводів, 225 заводів з виробництва частин, деталей і механізмів, 210 комплектуючих складів і 42 випробувальних польових полігони. Здебільшого виробничі підрозділи великих компаній тісно пов'язані між собою, оскільки вони є комплексами для послідовної обробки продукту, доведення його до готовності або єдиною технологічною основою для виробництва різноманітних продуктів. Такий внутрішньофірмовий поділ праці опосередковується внутрішнім обігом, що має позаринкову форму: обіг продукції здійснюється відповідно до планів матеріальнотехнічного забезпечення підприємств фірми.

Інтенсивність внутрішньофірмових поставок визначає ступінь господарського взаємозв'язку виробничих підрозділів. Обмін проміжною продукцією між підприємствами концерну пов'язаний з процесами спеціалізації й кооперування і веде до інтеграції виробничих та ринкових процесів, що означає тут підрив товарного виробництва. В німецькому концерні «Маннесман», наприклад, внутрішньофірмові поставки досягають 1/4 всього обороту, а концерн «Сіменс» поставляє своїм підприємствам 42 відсотки конструктивних елементів. У цілому в компаніях з річним обсягом продажу понад 1 млрд. дол. внутрішньофірмовий оборот становить в середньому 32 відсотки загального обсягу реалізованої продукції.

Внутрішньофірмовий господарський оборот здійснюється на основі трансфертних цін, які регулюють економічні відносини між підрозділами господарської одиниці і визначають їхній внесок у загальний результат господарської діяльності. Трансфертне ціноутворення найбільш поширене в концернах, де переваги провідної галузі явні. Трансфертні ціни можуть установлюватися на основі ринкових цін; повних витрат виробництва; цін, які визначаються за домовленістю між підрозділами компанії; витрат виробництва і надбавок на прибуток; змінних витрат виробництва. У певних випадках рівень трансфертних цін може прямо визначати вище керівництво концерну.

Способом реалізації внутрішньофірмових позаринкових зв'язків є вдосконалення прогнозування. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу характерний для індустріальне розвинутих країн, потребує планомірного регулювання виробництва.

Протягом XX ст. у країнах ринкової економіки були значно вдосконалені способи планування, широко стали використовуватися методи дослідження операцій, економічні моделі, системний аналіз. Планування зі сфери виробництва і збуту поширилося на науково-дослідні роботи, матеріально-технічне забезпечення, підготовку кадрів тощо. Новим аспектом внутрішньофірмового планування стало планомірне регулювання операцій у міжнародному масштабі. Великі підприємства почали ширше використовувати принцип безперервності планування, особливо щодо всієї господарської діяльності фірми. Проте довгострокові плани виробництва окремих товарів складаються рідко, що пояснюється швидким оновленням асортименту продукції.

Різноманітні форми обмеження конкуренції і відповідні методи регулювання ринкових відносин охоплюють господарські зв'язки між формально незалежними підприємствами. До найпоширеніших форм позаринкового міжфірмового обміну, особливо на міжгалузевому рівні, належить постачання продукції за контрактами, укладеними зі споживачем. Замовниками-споживачами є великі корпорації, окремі компанії, держава. Суть виробництва на замовлення полягає в тому, що випуск виробів починається тільки тоді, коли відомий їхній споживач. Проте підписання контракту не завжди означає виробництво на гарантований ринок. Зміни в господарській кон'юнктурі можуть змусити замовника відмовитися від співробітництва з фірмою-виробником. Іноді економічно вигідніше сплатити контрагенту штраф, ніж придбати замовлений продукт. Отже, контрактна система не може знищити ринкову форму зв'язку, регулюючу роль ринку в суспільному виробництві, проте, підриваючи невідомий вільний ринок і розширюючи позаринкові форми обміну замовлення, вона породжує нове явище конкуренцію замовлень.

Якщо за ринкової системи вільної конкуренції підприємець орієнтувався на ринковий попит після виготовлення товарів, то сьогодні його метою стає одержання замовлення, визначення його змісту, вартості й терміну виконання. Виникає ринок замовлень, регулятором якого може бути тільки конкуренція, яка впливає на якість проекту, рівень ціни, визначає ступінь завантаження виробничих потужностей. Ризик не продати, що був властивий попереднім формам зв'язку між корпораціями, змінився ризиком залишитися з незавантаженими виробничими потужностями і програти конкуренту. Конкуренція замовлень та змагання за одержання замовлення, як і конкуренція товарів, стимулює виробників удосконалювати виробництво, шукати нові ринки збуту та нових споживачів, знижувати витрати виробництва, ефективно використовувати марку фірми на рекламу.

Традиційною формою обмеження конкуренції є обмежувальна ділова практика (ОДП) комплекс дискримінаційних заходів щодо установлення й додержання контролю над ринками збуту, тиску на конкурентів і нав'язування їм нерівноправних умов обміну. Сприятливі умови для поставок чи закупівель товарів і послуг створюються за допомогою специфічних засобів тиску на конкурентів, а саме: позбавлення конкурентів доступу до сировини чи ринку; розподіл ринків; лідерство у цінах; бойкотування конкурентів; блокування на торгах; різних форм ОДП у сфері передавання технології, фінансово-кредитних відносин, сфері послуг. Розрізняють індивідуальні й колективні методи ОДП.

Класичним прикладом використання індивідуальних методів ОДП є маневрування внутрішньофірмовими цінами. В Аргентині, наприклад, один з філіалів американської «Кока-Коли» при фінансовій підтримці материнської компанії з метою захоплення ринку і витіснення конкурентів реалізовував продукцію за цінами, що були нижчими від витрат виробництва, та здійснював безкоштовні поставки в обмін на виключне право збуту своєї продукції. Цей приклад один з найтиповіших у практиці боротьби з конкурентами через трансфертні ціни.

До сфери застосування колективних методів ОДП належать міжнародні й національні експортні та імпортні картелі, синдикати, консорціуми, банківські холдинги, патентні та видавничі об'єднання тощо.

Нетрадиційними колективними методами ОДП є патентноліцензійні угоди, угоди про міжфірмове співробітництво і виробниче кооперування, заснування спільних підприємств. Патентноліцензійні угоди укладають, як правило, між фірмами-виробниками. Покупцеві ліцензії продавець нав'язує певні умови купівлі технології з метою не задушити конкурента, а узгодити його господарську діяльність зі своїми виробничими, науковотехнічними й комерційними потребами. Оскільки при цьому встановлюються довгострокові відносини між продавцем і покупцем, то можна говорити про розширення сфери позаринкових зв'язків. Основними умовами надання ліцензій є заборона експорту технології її покупцем; примусові закупівлі у продавця ліцензії, сировини, матеріалів та обладнання; заборона на внесення змін в одержану технологію; фіксація цін на реалізацію продукції, що виробляється за ліцензією; нав'язування торговельного посередництва продавця ліцензії у разі продажу цієї продукції на внутрішньому ринку.

Особливою формою ліцензійного договору є поширена в останні десятиліття практика франчайзингу. Як різновид ліцензійної угоди він також орієнтує сторони на установлення довгострокових позаринкових зв'язків і сприяє подоланню товарного характеру відносин «виробництво – роздрібна торгівля», «виробництво – оптова торгівля», «оптова торгівля – роздрібна торгівля», франчайзинг передбачає використання торговельної марки, фірмової назви, технічної допомоги, підготовку кадрів, удосконалення управління виробництвом в обмін на надання права на продаж товарів і послуг.

Угоди про міжфірмове співробітництво передбачають виконання фірмами спільних науковотехнічних і виробничих програм, договірну спеціалізацію і підрядне кооперування, а також створення спільних міжфірмових підприємств. Міжфірмове співробітництво на вищому рівні відтворює внутрішньофірмові зв'язки поза організаційними рамками господарських одиниць. Найрозвиненішою сьогодні є виробнича кооперація на основі договірної спеціалізації. Вона охоплює всі форми підприємницької діяльності в промислово розвинутих країнах. Ефективність використання її пов'язана з можливістю зниження ступеня диверсифікації власного виробництва шляхом передачі його окремих видів субпідрядникам і підвищення внаслідок цього ступеня спеціалізації своїх підприємств.

Міжфірмове співробітництво ускладнює переплетення монополістичних і конкурентно-ринкових основ в економіці. Погоджуючи виробничі й науково-технічні програми партнерів, кооперація, без сумніву, ставить окремі види підприємницької діяльності в специфічні конкурентно-ринкові відносини. Водночас вона сприяє підвищенню конкурентоспроможності господарських одиниць, що об'єднали свої потенціали, а це в масштабах галузі й національної економіки відбивається на посиленні конкурентної боротьби.

Отже, природа капіталу як самозростаючої вартості реалізується як у ринкових відносинах, так і в позаринкових.