Підприємницька діяльність як основа функціонування підприємства

Підприємництво – невід'ємна частина господарської діяльності керівників і фахівців підприємства й умова ефективної роботи будь-якої організації в ринковій економічній системі.

Найчастіше під підприємництвом розуміється активна діяльність людей з метою одержання доходу на вкладену працю і капітал.

Головний зміст підприємництва у сфері виробництва полягає у визначенні і формуванні попиту на продукцію (товари і послуги), його задоволення шляхом виготовлення (створення) і продажу споживачу цієї продукції з одержанням для себе якої-небудь з користі, але, як правило, у вигляді прибутку.

Основна відмінність підприємництва від якої-небудь іншої діяльності – це формування прибутку, як різниці між доходами і витратами підприємця. При цьому підприємець необов'язково повинен бути власником підприємства, а тому необхідно чітко розрізняти дохід підприємця і дохід власника.

Доходом власника є дивіденд на акцію, прибуток на пайовий внесок, відсоток на депозит чи кредит, орендна плата за майно і т.п., тобто дохід на власність.

Власник на ринку – фігура пасивна, а підприємець – навпаки, активний учасник ринкових відносин, який розвиває виробництво, встановлює ринкові зв'язки, сприяє появі нових товарів і послуг.

Не кожен бізнесмен може бути названий повністю підприємцем. Для підприємця характерним є пошуковий характер діяльності, прагнення до нового, організація персоналу для досягнення нових цілей і рішення завдань підприємства.

Зовсім не обов'язково, щоб підприємець особисто займався всіма проблемами підприємства. Як правило, він значну частину оперативно-тактичних питань делегує своїм підлеглим. Підприємець повинен бути джерелом і керівником творчої активності і заповзятливості всього персоналу підприємства.

У повсякденній практиці часто змішують два поняття «підприємництво» і «менеджмент», а підприємця ототожнюють з управляючим.

Підприємець самостійно діє на свій страх і ризик та під свою відповідальність, у т.ч. і майнову. У той же час управляючий (менеджер) – це, як правило, найманий робітник, який організовує реалізацію завдань поставлених підприємцем. Він несе меншу відповідальність за свої дії, ніж підприємець, особливо, якщо він є ще й власником.

Нині необхідно враховувати, що підприємець не завжди буває і власником підприємства або частини капіталу суб'єкта господарювання, але майже завжди він виступає в ролі управляючого, тобто менеджера.

Підприємства, які не приділяють належну увагу підприємництву, втрачають позиції на ринку через недостатню гнучкість управління і виробництва. Перемагає той, хто швидко реагує на мінливі запити суспільства, розширює участь на ринку за рахунок впровадження нових технологій і освоєння виробництва товарів, які користуються попитом.

Серед найважливіших цілей підприємця – виробництво товарів і виконання послуг, забезпечення престижу, розвиток бізнесу. Усі цілі взаємозалежні між собою.

Історія підприємництва показала, що суспільство відкидає бізнес, який не відповідає його запитам і умовам сучасного розвитку. Змінився і сам підприємець: до таких споконвічних його рис, як заповзятливість, схильність до ризику, напористість, енергійність, додалися нові риси – освіта, інтелект, почуття соціальної відповідальності. Це характерно для підприємців розвинених ринкових країн. У той же час для підприємців України більш характерні напористість, схильність до ризику, прагнення отримати прибуток будь-якими шляхами, недостатнє врахування соціальних інтересів населення країни.

Однак необхідно звернути увагу на ту обставину, що розвиток ринкової економіки в Україні, конкуренція з боку зарубіжних фірм обумовлюють зміни в підприємницькому середовищі. Якщо порівняти українське підприємництво початку 90-х років XX ст. і підприємництво початку XX ст., то це зовсім різні рівні господарювання, нові інтереси, прагнення удосконалювати свій бізнес, активізація виробничої діяльності, більше врахування інтересів партнерів по бізнесу, пошук свого місця в економічній системі нової держави.

Світова практика показує, що на рубежі ХХ-ХХІ ст. господарське становище в усіх країнах характеризується максимальною насиченістю ринку, нестійкістю структури попиту, жорсткістю конкуренції, необхідністю безупинного відновлення продукції. В цих умовах стійкість становища підприємств залежить не тільки від обґрунтованості технічної і комерційної політики, а й від забезпечення високої рентабельності господарської діяльності, яка може бути досягнута не за рахунок зростання цін, а завдяки зниженню витрат, впровадженню нової продукції чи послуг, завоювання нових сегментів ринку. При цьому найважливішою умовою управління підприємством є максимальна гнучкість, і цьому повинна відповідати вся система управління виробничо-господарською діяльністю.

Успіх визначається знанням потреб ринку і плідністю підприємницької ініціативи керівників і фахівців підприємства.

Ініціатива є функцією цільової настанови, обумовленої самим підприємством чи нав'язаної йому зі сторони, у т.ч. рішеннями вищестоящого господарського органу або вимогами акціонерів. Для досягнення поставленої мети фахівці підприємства здійснюють комплексний аналіз внутрішнього потенціалу підприємства і стан зовнішнього середовища, у якому вони діють. При цьому основний натиск робиться на виявлення:

• наявності кадрів, їхньої кваліфікації, можливості ефективнішої діяльності;
• забезпеченості власними фінансовими засобами і можливості залучення додаткових фінансових ресурсів, у тому числі за рахунок використання таких фінансових інструментів, як акції й облігації, банківський кредит і т.п.;
• забезпеченості виробничими потужностями, їх стан, фізичний і моральний знос, структура парку машин і устаткування, їхня відповідність новим технологіям, можливості використання для випуску нової продукції;
• сформованої кон'юнктури сегментів ринку, на яких діє підприємство.

На основі отриманих даних визначаються найбільш доцільний напрямок діяльності і стратегія розвитку підприємства. Встановлюються базові пріоритети, короткострокові завдання і довгострокові цілі підприємства в цілому та його окремих підрозділів. Формується тактика поведінки фахівців і керівників, спрямована на досягнення стратегічної мети підприємства і формування його пріоритетів.

Мета – це конкретний кінцевий стан чи бажаний результат, який прагне одержати підприємство (одна особа чи група осіб).

Пріоритети – це основні цінності, прийняті підприємством у його діяльності на період просування до мети, виражені у формі ідеї (наприклад, створення і виробництва нового товару чи тактики поведінки з метою завоювання ринків збуту. Найчастіше пріоритети виражаються в конкретних показниках: якісні характеристики товару, фінансові ресурси і їх розподіл і т.п. В умовах економіки України основними пріоритетами можуть бути:

• забезпечення фінансової стійкості;
• максимум прибутку на вкладений капітал;
• скорочення витрат на виробництво і реалізацію продукції;
• підвищення якості продукції і наданих послуг;
• пошук і вибір надійних партнерів з господарської діяльності;
• оптимізація внутрішньофірмової фінансової, у т.ч. податкової політики.

Вибір пріоритету визначається поставленою метою, а також станом внутрішнього і зовнішнього середовища діяльності підприємства.

Обрані пріоритети у результаті набирають форми конкретних вартісних чи натуральних показників роботи підприємства і його структурних підрозділів та доводяться до виконавців у вигляді інструкцій, розпоряджень і вказівок. Після цього встановлюється контроль за виконанням цих інструкцій І розпоряджень. Чітке виконання прийнятих рішень забезпечує досягнення бажаного результату.

Як правило, основною метою будь-якого виробничого підприємства є одержання і нарощування обсягу формованого прибутку. Це пов'язано з тим, що тільки завдяки зростанню прибутку підприємство може розширювати свою діяльність, модернізувати виробництво, випускати нову продукцію і надавати нові види послуг. Зростання прибутку є гарантом фінансової стійкості, що дуже важливо в умовах жорсткої конкуренції. Крім того, постійне збільшення прибутку дає можливість підприємству вирішувати соціальні питання колективу, у т.ч. забезпечувати підвищення рівня оплати праці, створення сприятливих умов для роботи персоналу тощо.

Вибір і конкретизація цілей підприємства визначаються інтересами і потребами його власників, включаючи державу; розміром власного капіталу, а також дією внутрішніх і зовнішніх факторів.

На вибір цілей підприємства впливають насамперед такі фактори:

• наявність і обсяг попиту на продукцію;
• наявність власних фінансових і матеріальних ресурсів;
• рівень рентабельності виробництва і продажів продукції;
• капіталоємність, енергоємність і трудомісткість продукції;
• наявність постачальників сировини і матеріалів, комплектуючих виробів і обладнання, необхідних для виготовлення продукції;
• наявність чи можливість одержання (придбання) нових високоефективних технологій виробництва продукції;
• можливість постійного удосконалювання виробництва, технології і впровадження нової чи модернізованої продукції;
• наявність кваліфікованих кадрів;
• сприятлива економічна і політична ситуація в країні, підтримка підприємництва з боку держави на всіх рівнях;
• розвинене і стабільне господарське законодавство в країні;
• ефективна податкова система;
• раціональна бюджетна політика держави.