Співвідношення конституційних та галузевих норм щодо власності на природні ресурси

Питання власності на природні об'єкти регулюється не лише конституційними нормами, тим більше що ст. 13 Конституції України не містить повного переліку природних об'єктів. Воно знайшло своє закріплення і в екологічному законодавстві, зокрема в чинних поресурсових кодексах і законах. При цьому в галузевих нормативно-правових актах конституційна конструкція «права власності Українського народу» не завжди відображена.

Право власності на землю. Стаття 13 Конституції України відносить землю до об'єктів власності Українського народу, а ст. 14 встановлює: «Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону». Детально відносини власності на землю закріплені в Земельному кодексі України. Відповідно до ч. З ст. 78 Земельного кодексу України: «Земля в Україні може перебувати в приватній, комунальній та державній власності». Суб'єктами права власності на землю ст. 80 Земельного кодексу визнає громадян та юридичних осіб, територіальні громади і державу.

Право власності на надра. Як і земля, за ст. 13 Конституції України, надра є об'єктами власності Українського народу. Стаття 4 Кодексу України про надра це підтверджує: «Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування».

Право власності на ліси та інші об'єкти рослинного світу. Стаття 13 Конституції України прямо не вказує на них як на власність Українського народу, хоча їх можна відносити до інших природних ресурсів, про які йдеться в цій статті. Відповідно до ст. 7 Лісового кодексу України2 всі ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Одночасно ч. З ст. 7 вказує, що ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Зокрема, стосовно приватної власності на ліси в ст. 12 Лісового кодексу України визначено: «Громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом. Громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі. Ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.» В комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності (ст. 9), а в державній – всі ліси України, крім лісів, що знаходяться в комунальній або приватній власності (ст. 8).

У Законі України «Про рослинний світ» нічого не говориться про власність на його об'єкти.

Право власності на води. Стаття 13 Конституції України прямо не визначає власність Українського народу на води, а ст. 6 Водного кодексу України4 визнає води (водні об'єкті;) виключною власністю народу України.

Стосовно вказаних об'єктів слід також звернути увагу на ряд норм Земельного кодексу України, які визначають правовий режим надр, лісів та вод. Відповідно до ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Відповідне положення знайшло своє відображення в новій редакції Лісового кодексу України з 2006 року. Однак ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України аналогічно допускає можливість передачі у власність замкнених природних водойм загальною площею до 3 гектарів, що не закріплено чинним Водним кодексом і правовий режим переданих у власність ділянок водойм не встановлений. Ще більш цікавим у цьому плані є положення частин 2 і 3 ст. 79 Земельного кодексу: «Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.»

Право власності на об'єкти тваринного світу. Стаття 13 Конституції України прямо не визначає власність Українського народу на ці об'єкти. Закон України «Про тваринний світ» містить правові приписи, в яких закріплено, що об'єкти тваринного світу є об'єктами права власності Українського народу (ч. 2 ст. 5), та одночасно – об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (ч. 5 ст. 5).

Право власності на атмосферне повітря. Стаття 13 Конституції України однозначно включає атмосферне повітря до об'єктів власності Українського народу. Галузеве законодавство (а саме Закон України «Про охорону атмосферного повітря») не містить ніяких вказівок стосовно цього, що є абсолютно виправданим, оскільки привласнення атмосферного повітря, яке знаходяться в постійному русі, не підлягає виокремленню, індивідуалізації, об'єктивно неможливе.

Право власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду та інші природні об'єкти екомережі. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»: «Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони – буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.» Як зазначається в ст. 6 Закону України «Про екологічну мережу України», включення територій та об'єктів до переліку територій та об'єктів екомережі не приводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні земельні ділянки та інші природні ресурси їх власника чи користувача.

Право власності на природні ресурси виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу. На відміну від конституційної норми про власність Українського народу на ці об'єкти згідно з загальновизнаними нормами міжнародного права, що підтверджуються і внутрішнім законодавством України, Україна має не право власності, а суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів (Конвенція ООН по морському праву 1982 р., ст. 4 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України»).

Отже, в регулюванні відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси законодавство України допускає суперечності, розбіжності, містить необгрунтовані сумнівні положення. На жаль, в такому важливому питанні як власність відсутня єдина науково обґрунтована концепція, яка має лягти в основу правового регулювання відповідних відносин і сприяти однозначності у визначені правового режиму природних об'єктів, що без сумніву забезпечить їх раціональне використання та охорону.