Інші функції управління

Функція просторово-територіального устрою природних об'єктів зумовлена їх природними особливостями – об'ємною просторовістю та нерухомістю. При цьому виробничо-господарська діяльність суспільства повинна базуватись і пов'язуватись зі стабільно існуючими природними умовами відповідної місцевості. Просторово-територіальний устрій є тим правовим механізмом, який забезпечує поєднання економічного і природного розвитку, створює сприятливі умови для забезпечення ефектнішого використання, охорони і відтворення природних ресурсів.

Просторово-територіальний устрій охоплює: землеустрій, лісовпорядкування, індивідуалізацію надр, водних об'єктів, інших природних ресурсів. Зокрема, змістом землеустрою відповідно до ст. 184 Земельного кодексу України є:

• встановлення (відновлення) па місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань;
• розробка загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель;
• складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень;
• обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
• складання проекті» впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових;
• складання проектів відведення земельних ділянок;
• встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;
• підготовка документів, що посвідчують право власності або право користування землею;
• складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;
• розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель;
• здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель;
• проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Розподіл та перерозподіл природних ресурсів полягає, по-перше, в плануванні розподілу природних об'єктів, наприклад земельних ділянок; по-друге, у вирішенні питань про передачу природних ресурсів у власність, надання їх в користування (в тому числі на умовах оренди), вилученні чи викупі окремих ділянок, припиненні за певних умов прав природокористування; по-третє, у безпосередньому відведенні па місцевості меж відповідного об'єкта, переданого у власність чи користування. Детальний порядок цих дій, компетенція державних органів регулюється поресурсовими нормативними актами.

Ліцензування в галузі охорони і використання природних ресурсів передбачає видачу чи анулювання компетентними державними органами відповідних документів (дозволів, ліцензій), які юридично засвідчують право суб'єкта на здійснення певної діяльності в галузі використання і охорони природи і є засобом контролю за дотриманням приписів законодавства, встановлених вимог і норм.

Екологічному ліцензування підлягає:

• спеціальне природокористування. В даному випадку встановлюються права, обов'язки суб'єктів природокористування, умови цієї діяльності, обмеження, параметри об'єкта, що використовується;
• діяльність пов'язана з негативними впливами на природу, викидами забруднюючих речовин, захороненням відходів тощо;
• інші види діяльності в галузі екологічних відносин (наприклад, у сфері використання ядерної енергії, що передбачено Законом України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії»).

Лімітування в галузі використання і охорони довкілля є фактично проявом функції нормування і здійснюється з метою обмеження, насамперед, використання природних ресурсів. Ліміти використання природних ресурсів (нормативи використання відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища») встановлюються для того, щоб забезпечити попередження виснаження, вичерпання природних ресурсів, порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі. Такі ліміти є системою екологічних обмежень і являють собою доведені до суб'єктів-користувачів обсяги граничного використання в межах певних строків природних ресурсів та їх компонентів. Як правило, вони визначаються органами, які надають ліцензії на природокористування і обумовлюються в цих ліцензіях. Так, відповідно до ст. 1 Водного кодексу України ліміт забору води – граничний обсяг забору води з водних об'єктів, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування. Лімітування в галузі лісокористування здійснюється шляхом затвердження розрахункової лісосіки та визначення розмірів лісосічного фонду при здійсненні рубок головного користування та встановлення лімітів на заготівлю другорядних лісових матеріалів і обсягів здійснення побічних лісокористувань і детально визначене Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1999 р.

Різновидом лімітів є ліміти, що встановлюють гранично допустимі обсяги викидів та скидів стосовно окремих джерел впливу. Стаття 1 Водного кодексу України визначає поняття «ліміт скиду забруднюючих речовин», тобто граничний обсяг скиду забруднюючих речовин у поверхневі водні об'єкти, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування. Ліміти використовуються для встановлення конкретних сум збору за забруднення навколишнього природного середовища (Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 р.).

Інформування про стан довкілля має на меті забезпечення вільного доступу громадянам та іншим суб'єктам до повних, об'єктивних, достовірних даних, що входять в зміст екологічної інформації. З цією метою органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечують:

• підготовку спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України – опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет;
• щорічне інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;
• систематичне інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей;
• негайне інформування про надзвичайні екологічні ситуації;
• передачу інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;
• вільний доступ до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах (ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Детальніше регулювання цієї функції передбачене в Положенні про порядок надання екологічної інформації, що затверджене наказом Мінприроди України 18.12.2003 р.