Земля як об'єкт правової охорони і використання. Категорії земель

Стаття 14 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України проголошують: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». Ця норма безпосередньо вказує на особливо важливу роль, значення даного компонента природи для людини, суспільства та держави.

Ключова роль землі стосовно інших компонентів природи визначається властивими їй унікальними функціями. Земля – основа життя людини, джерело задоволення ЇЇ першочергових потреб, необхідна умова існування. В екологічному аспекті земля є головною ланкою всіх неземних біоценозів і біосфери планети в цілому, її грунт, тобто поверхневий шар, що має родючість, насичений органо-мінеральним складом і відзначається особливим типом будови, забезпечує ріст рослин, служить живильним середовищем для рослинного і тваринного світу, зберігає воду іі очищує її природним шляхом. В економічному відношенні земля виконує функції засобу виробництва (в сільському, лісовому господарстві тощо) і просторового операційного базису (в більшості галузей переробної промисловості, будівельної індустрії тощо). Земля є джерелом краси і багатства природи і має велике значення для підтримання здоров'я людей, організації їх відпочинку, тобто відіграє важливу культурно-оздоровчу функцію.

Все це зумовлює об'єктивну необхідність наукового обґрунтування та встановлення належного правового режиму використання та охорони земель, який би забезпечував збереження землі як природного об'єкта, ефективне поєднання і виконання всіх зазначених функцій. Питанням визначення та аналізу правового режиму всіх різновидів земельних відносин присвячена чимала кількість наукових досліджень та публікацій різного характеру.

Якщо звернутись до законодавчого визначення поняття «земля», то на сьогодні воно представлене в Законі України «Про охорону земель». Відповідно до ст. 1 цього Закону земля – це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. В Конвенції ООН про боротьбу з опусетлюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці (2002 р.) дається міжнародно-правове визначення цього поняття: «земля – означає земну біопродуктивну систему, що включає в себе ґрунт, воду, рослинність, іншу біомасу, а також екологічні і гідрологічні процеси, що відбуваються усередині системи».

В юридичній літературі містяться різноманітні дефініції цієї категорії. Зокрема, всеохоплюючим є визначене В.І. Андрейцевим поняття «земля» (в юридичному значенні), яке виведене на основі визначених ним ознак (однак слід зважати на зміни режиму власності, що передбачені новим Земельним кодексом України). Отже, земля – це головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури – ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини та інших живих організмів, природні властивості якої використовуються на праві загального землекористування, диференціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності Українського народу або уповноваженого ним органу – держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві колективної і приватної власності з метою забезпечення корпоративних і особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самоврядування, виступає основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, операційною базою для систем розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву та шляхів сполучення, є невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає у разі деградації вжиття заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.

Абсолютно слушною є пропозиція про застосування для позначення природного об'єкта поняття не «земля», а «землі» (за прикладом – води), яке несе в собі інше юридично змістове навантаження. Так, «земля» – це відокремлена від природного середовища працею людини частина (маса) речовини, поміщена в якусь місткість (вагони, контейнери, мішки, пакети тощо), це частина матеріального світу, а не природного екологічного середовища. Під поняттям «землі» слід розуміти природний компонент, не вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами, атмосферним повітрям та іншими природними ресурсами. Слід зазначити, що Земельний кодекс України застосовує одночасно і те й інше поняття як тотожні.

Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. У науково-практичному коментарі до відповідної статті Земельного кодексу України зазначається, що правовим режимом земель прийнято вважати встановлені правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель усіх категорій, забезпечення та охорону прав власників землі і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення державного земельного кадастру, проведення землеустрою, моніторингу землі, справляння плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства. Загальний правовий режим поширюється на весь склад земель України, особливий режим є притаманним окремим категоріям земель.

Земельний кодекс України (ст. 19) виділяє 9 категорій земель:

1. Землі сільськогосподарського призначення. Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей (ст. 22 Земельного кодексу України). Правовий режим цієї категорії земель закріплений ст. 22-37 Кодексу та деталізується в окремих положеннях стосовно суб'єктів власності та використання в законах України «Про фермерське господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про особисте селянське господарство», підзаконних нормативно-правових актах. Основна особливість правового режиму земель сільськогосподарського призначення – встановлення їх пріоритетності в системі інших категорій земель (як закріплює ст. 23 Земельного кодексу України: «Землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання»).
2. Землі житлової та громадської забудови. До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування (ст. 38 Земельного кодексу України). Правове регулювання цієї категорії земель базується на нормах Земельного кодексу (зокрема, статей 38-42) та нормах спеціального законодавства, що регулює порядок їх використання: Закон України «Про планування та забудову територій», Закон України «Про основи містобудування», наказ Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 10.12.2001 р. «Про затвердження Типових регіональних правил забудови», наказ МОЗ України від 19.06.1996 р. «Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів» та інші.
3. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 43 Земельного кодексу України), їх правовий режим визначений статтями 43-46 Земельного кодексу України, а також рядом спеціальних нормативно-правових актів, серед яких Закон України «Про екологічну мережу України», Закон України «Про природно-заповідний фонд України», Положення про Проекти організації території установ природного-заповідного фонду України, затвердженими наказом Мінприроди України від 6.07.2005 р. Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р.
4. Землі оздоровчого призначення. До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей (ст. 47 Земельного кодексу України). Правовий режим земель оздоровчого призначення крім відповідних статей Земельного кодексу України (статті 47-49), регулюється Законом України «Про курорти».
5. Землі рекреаційного призначення. До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (ст. 50 Земельного кодексу України). Склад, порядок їх використання та охорони визначений Земельним кодексом України (статті 50-52), Законом України «Про туризм», Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом МОЗ України від 19.06.1996 р., Правилами утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затвердженими наказом Мінбуду України від 10.04.2006 р. та іншими актами, що визначають правовий режим рекреаційних зон.
6. Землі історико-культурного призначення. їх склад та правовий режим встановлений статтями 53-54 Земельного кодексу України та законами України «Про охорону культурної спадщини», «Про музеї та музейну справу», постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 р. «Про затвердження Порядку визначення меж та розмірів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» та іншими актами.
7. Землі лісогосподарського призначення. Ця категорія земель до введення в дію нової редакції Лісового кодексу України і внесення відповідних змін в земельне законодавство мала назву «землі лісового фонду». До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (ст. 55 Земельного кодексу України). Порядок їх використання і охорони регулюється статтями 55-57 Земельного кодексу України, Лісовим кодексом України, Законом України «Про мисливське господарство та полювання», постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1995 р. «Про затвердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду».
8. Землі водного фонду. їх правовий режим регулюється статтями 58-64 Земельного кодексу України, а також нормами Водного кодексу України, постановами Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 р. «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду», від 8.05.1996 р. «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», від 14.04.1997 р. «Про затвердження Порядку встановлення берегових смуг водних шляхів та користування ними» та іншими.
9. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності (ст. 65 Земельного кодексу України). Режим їх використання регулюється загальними нормами, що включені у главу 13 Земельного кодексу України, та законодавчими актами, які регулюють режим здійснення відповідного виду діяльності: Гірничий закон України, закони України «Про транспорт», «Про трубопровідний транспорт», «Про автомобільний транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про міський електричний транспорт», «Про телекомунікації», «Про електроенергетику», «Про оборону України», Повітряний кодекс України та прийняті для їх виконання відповідні підзаконні акти.

Окремим об'єктом регулювання в системі земельних відносин виступають «ґрунти». Як відзначається в літературі, ґрунти, завдяки вмісту в них гумусу – комплексу специфічних органічних речовин – і є тим безпосереднім природним тілом і водночас, специфічним об'єктом правових відносин, що зумовлюють родючість земель сільськогосподарського призначення. Враховуючи таку унікальну цінність грунтів, Земельний кодекс вперше правомірно визнав їх «об'єктом особливої охорони (ст. 168). У Законі України «Про охорону земель» (ст. 1) дається визначення поняття «грунт» – природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості – родючості. Слід зазначити, що грунти виступають об'єктом регулювання насамперед охоронних відносин.

Розділ III Земельного кодексу України визначає режим прав па землю (право власності, користування, оренди, земельні сервітути тощо), а розділ IV встановлює порядок набуття і реалізації права на землю. IIри цьому в ст. 79 Земельного кодексу України вперше дається визначення ще одного поняття, об'єкта земельних відносин, зокрема відносин власності, – земельної ділянки. Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У наведеному визначенні землі як об'єкта права власності має місце позначення землі на диференціііованому рівні, тобто па рівні конкретної земельної ділянки.