Постійне та тимчасове природокористування

За ознакою терміну, на який природні ресурси (об'єкти, їх частини) надаються в користування, розрізняється постійне і тимчасове природокористування.

Правом постійного природокористування визнається володіння і користування природною ділянкою без заздалегідь установленого строку.

Земельний кодекс України, інші акти земельного законодавства визначають умови надання в постійне користування земель та реалізації відповідного права. Виділимо основні з них:

• в постійне користування передаються лише земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності;
• таке право може набуватися тільки юридичними особами;
• право постійного землекористування надається лише підприємствам, установам та організаціям державної чи комунальної форм власності, а також відповідно до змін, внесених до частини другої ст. 92 ЗК України Законом України від 12 травня 2004 р. – громадським організаціям інвалідів України, їх підприємствам (об'єднанням), установам та організаціям;
• громадяни та юридичні особи, які мали в постійному користуванні земельні ділянки до прийняття ЗК України 2001 р., але згідно з ним не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них (п. 6 перехідних положень ЗК України);
• в постійне користування можуть передаватися землі не тільки сільськогосподарського призначення, а й лісового, водного фондів, природно-заповідного фонду та Іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення тощо;
• право постійного природокористування за статусом наближається до права власності, однак постійний землекористувач, на відміну від власника, не може на свій розсуд розпоряджатися наданою йому природною ділянкою: продати її, закласти, подарувати тощо. Ніякі юридичні дії, пов'язані з природними об'єктами Державної та комунальної власності, що знаходяться в постійному користуванні, неможливі без участі власника або без його формальної згоди (від його імені – органів державної влади чи місцевого самоврядування);
• право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує відповідне право, та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК України); документом, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, так само як і право власності на землю, є державний акт (ст. 126 ЗК України), форма якого затверджена Постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею»;
• надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок (ст. 123 ЗК України);
• земельні ділянки, надані у постійне користування, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування в порядку, що встановлюється статтями 149—151 ЗК України;
• у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням (ст. 24 ЗК України).

Стаття 123 ЗК України встановлює процедуру надання в постійне користування земельних ділянок. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської чи Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради. До цього клопотання додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.

Відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування розглядає клопотання у місячний строк і надає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Після цього юридична особа, що бажає отримати земельну ділянку в постійне користування, замовляє проект відведення відповідної ділянки. Умови і строки розроблення таких проектів визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітар-но-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень приймають рішення про надання земельної ділянки.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

Відповідно до земельного і лісового законодавства (зокрема, ст. 57 ЗК України, ст. 9 Лісового кодексу України) у постійне користування землі лісового фонду можуть надаватись лише у випадках, передбачених законодавством, а саме:

• спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт;
• фермерським господарствам – якщо ці земельні ділянки лісового фонду не перевищують 5 гектарів і входять до складу відповідного господарства.

Землі водного фонду можуть надаватись у постійне користування лише спеціалізованим державним підприємствам чи підрозділам. Згідно зі ст. 59 ЗК України та ст. 85 Водного кодексу України постійне користування землями водного фонду дозволяється водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам, організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та їх підтриманню в належному стані.

Тимчасовим визнається природокористування, термін якого заздалегідь обумовлений.

У тимчасове користування можуть передаватися земельні ділянки надр, лісу, водні об'єкти, мисливські угіддя. У тимчасове користування можуть передаватись як ті ділянки, що перебувають у державній чи комунальній власності, так і ті, що знаходяться у приватній власності.

Законодавство поділяє тимчасове природокористування на довгострокове і короткострокове і встановлює граничні терміни для обох цих видів. Так, у короткострокове користування лісові та водні ресурси можуть надаватися на строк до трьох років, у довгострокове – від трьох до 25 (ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 50 Водного кодексу України). Для землі та надр встановлені інші терміни короткострокового і довгострокового користування, а саме; для землі відповідно – до п'яти і до 50 років (ст. 93 ЗК України), для надр відповідно – до п'яти І до 20 (ст. 15 Кодексу України про надра). Лише щодо мисливських угідь закон встановлює нижню межу строку тимчасового користування – не менше 15 років. Це пов'язано з необхідністю забезпечити раціональне ефективне використання мисливських угідь їх користувачами, створити перешкоди споживацькому підходу до використання мисливської фауни, стимулювати користувачів мисливських угідь до здійснення заходів щодо відтворення тваринного світу, до дбайливого ставлення до природних ресурсів.

Практично щодо всіх природних ресурсів законодавство надає можливість продовження строків тимчасового природокористування. Таке продовження, як правило, пов'язується з виробничою необхідністю і обмежується ще одним строком відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування.

Не містить відповідних обмежень законодавство про надра. Стаття 15 Кодексу України про надра передбачає лише, що в разі необхідності строки тимчасового користування надрами можуть бути продовжені. Це означає, що таке продовження може бути здійснено неодноразово.

Граничні розміри природних ділянок, що надаються у тимчасове користування, встановлено природоресурсним законодавством. При цьому пункт 7 перехідних положень ЗК України містить норму, важливу для утвердження принципу стабільності в регулюванні земельних відносин в Україні: громадяни та юридичні особи, що одержали у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Природні ресурси (об'єкти) можуть надаватись у тимчасове користування на правах оренди. Земельні ділянки передаються у тимчасове користування виключно на правах оренди. Це стосується і земельних ділянок лісового та водного фондів.

Так, відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються на умовах оренди підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

А земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо громадянам та юридичним особам. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства дозволяється здійснювати за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами (ст. 59 ЗК України).

Орендні відносини щодо землі порівняно з відповідними відносинами щодо інших природних ресурсів, більш детально регламентовані.

Особливості права оренди земельних ділянок регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України «Про оренду землі» (від 1998 р. у ред. Закону України від 2003 р. із наступними змінами), іншими актами законодавства України.

Статтею 93 ЗК України та ст. 1 Закону «Про оренду землі» оренда земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

З аналізу законодавства можна виділити визначальні ознаки права оренди земельних ділянок:

• правовою підставою виникнення цього права є договір оренди землі, тобто угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно До яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону «Про оренду землі»);
• договір оренди землі укладається у письмовій формі й за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України «Про оренду землі»);
• договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації (ст. 18 Закону України «Про оренду землі»);
• орендодавцями за договором оренди землі виступають власники земельної ділянки або уповноважені ними особи: громадянин або юридична особа – щодо земель приватної власності, сільська, селищна, міська рада – щодо земель комунальної власності, районна, обласна ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим – щодо земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, органи державної влади – щодо земель державної власності (ст. 4 Закону України «Про оренду землі»);
• орендарями земельних ділянок можуть виступати: районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України;
• сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Верховна Рада Автономної Республіки Крим; громадяни та юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»);
• орендована земельна ділянка або її частина може передаватись орендарем у суборенду, якщо це право не обмежене законом або договором на підставі ст. Піп. 1 «б» ЗК України. Такі обмеження на передачу земельних ділянок у суборенду передбачені, зокрема, ст. 8 Закону України «Про оренду землі»: а) не дозволяється зміна цільового призначення землі; б) умовою суборенди є закріплення відповідного положення в договорі оренди або письмова згода орендодавця (якщо протягом місяця останній не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду); в) строк суборенди не повинен перевищувати строку дії договору оренди; г) умови договору суборенди не повинні виходити за межі договору оренди; д) на ділянці, що передається в суборенду, не повинні бути розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально;
• передача земельної ділянки в оренду в певних випадках можлива із зміною її цільового призначення (частина третя ст. 124 ЗК України), крім земель сільськогосподарського призначення;
• законодавство передбачає можливість переходу права на оренду земельної ділянки після смерті громадянина-орендаря (до спадкоємців, а за їх відмови чи відсутності таких – до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями), а також у разі засудження фізичної особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності (до одного із членів сім'ї за його бажанням, а в разі їх відсутності або відмови – до осіб, які використовували цю ділянку разом з орендарем за їх згодою) (ст. 7 Закону «Про оренду землі»);
• орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на конкурсі (аукціоні) – якщо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу (аукціону) (ст. 9 Закону України «Про оренду землі»);
• оренда земель завжди передбачає плату за користування земельною ділянкою (орендну плату) (ст. 21 Закону України «Про оренду землі»), така плата може справлятись у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах, або шляхом поєднання різних форм (ст. 22). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності, які передані в оренду для сільськогосподарського використання, переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому законом або договором оренди. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають У власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін (ст. 23).

Об'єктом тимчасового природокористування на умовах оренди може бути не тільки земля, а й інші природні ресурси: водні об'єкти, ділянки лісу, мисливські угіддя. Підставою виникнення орендних правовідносин щодо цих природних ресурсів також є договір оренди, тобто угода, згідно з якою одна сторона (орендодавець) тимчасово на заздалегідь обумовлений строк передає іншій стороні (орендарю) конкретний природний об'єкт (його частину), а орендар зобов'язується добросовісно користуватись об'єктом оренди відповідно до умов договору, вчасно вносити орендну плату, а також виконувати інші умови договору. Орендний договір щодо водних чи лісових об'єктів може бути як короткостроковим (до трьох років), так і довгостроковим (до 25 років). Конкретний строк оренди природних ресурсів передбачається договором. Договір оренди водних, лісових ресурсів, мисливських угідь на відміну від договору оренди землі:

• може стосуватися лише природних ресурсів місцевого значення;
• за загальним правилом, не дозволяється зміна цільового призначення природного об'єкта, в орендному договорі чітко визначається цільове призначення, за яким має здійснюватися використання природного об'єкта, що передається в оренду (наприклад, водні об'єкти можуть передаватися в оренду для риборозведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, лікувальних, оздоровчих та деяких інших цілей);
• переуступка права оренди інших, крім землі, природних об'єктів чи їх частин (суборенда), як правило, забороняється.