Форми власності на природні ресурси

До початку 1990-х років основою природоресурсного права нашої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту – державі. Інші суб'єкти екологічних відносин – громадяни та юридичні особи – могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні і земельної реформи як важливого напряму економічної реформи економіки країни. З 1992 р., коли набрала чинності редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала концепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулатами цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з позбавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введення в земельне законодавство Інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення; 3) надання селянинові – виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби виробництва.Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраструктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в тому числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності знайшов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційне встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб-Інститут права колективної власності на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільськогосподарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність.

Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явилися цементуючі юридичні засади для формування нової системи земельного законодавства України. Ними є закріплена Конституцією система права власності загалом і на землю зокрема.

Поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності – загальнонародна соціалістична власність та особиста власність громадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми – державну (загальнонародну) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної системи не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. З запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала проявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичного погляду становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності.

Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового Інституту, що була реалізована в Конституції України (1996 р.), а також у нових Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені законодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності, з одного боку, та правом приватної власності – з іншого як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує просто право власності, об'єктами якого є земля та інше майно. Право власності за своїм змістом є єдиним. Саме за таким принципом будується цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України відбулася імплементація цього принципу і в земельне законодавство нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на землю та інші природні ресурси. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплені дві основні форми земельної власності – суспільна (публічна) та приватна. Крім того, в складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди – державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди – приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин – територіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на такі ресурси приватних осіб – громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередковується виключно суспільною (публічною) власністю на землю. Як свідчить досвід інших, насамперед економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. І навпаки, приватна власність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема, інтересів у підвищенні ефективності приватного сектору як у сільському господарстві, так і в інших галузях економіки. Тому в остаточному підсумку приватна власність на природні ресурси також слугує суспільству, в якому реалізуються принципи ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко проявляється в положеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).