Економічний популізм

Економічний популізм – напрям в економічній політиці, який пропагує швидке прискорення економічного зростання і перерозподіл доходів на користь малозабезпечених прошарків населення через механізми експансійної, фіскальної та монетарної політики. Широко практикувався у країнах Латинської Америки в роки правління Л. Карденаса у Мексиці (1934-40), Х. Перона в Аргентині (1945-55, 1973-74), X. Веласко (1968-75) та А. Гарсія (1985-88) в Перу, С. Альєнде в Чилі (1970-73), А. Переса у Венесуелі (1973-78). Економічний популізм асоціюється з пропозиціями активного державного втручання в економіку та волюнтаристського підвищення заробітної плати як засобів стимулювання платоспроможного попиту, регулювання цін та валютного контролю, протекціонізму в торговій політиці тощо.

Незважаючи на деякі відмінності, усі популістські експерименти, особливо у 1970-80, завершувалися гіперінфляційним зростанням цін. На початковому етапі популістські рішення давали очікувані результати зростання доходів, заробітної плати. Через 1-2 роки гака політика наштовхувалася на об'єктивні внутрішні та зовнішні обмеження зростання доходів спричиняло кризу платіжного балансу, це, а також прогресуючий дефіцит бюджету зумовлювало розвиток інфляційних процесів, відплив капіталу погіршував макроекономічну ситуацію. Тому результати були цілком протилежні декларованим зменшувався дохід у національній економіці, катастрофічне знижувалися реальні доходи малозабезпечених прошарків населення (закономірний наслідок інфляційних процесів), наростали структурні диспропорції, залежність від міжнародних фінансових організацій. Незважаючи на численні економічні катастрофи, феномен економічного популізму надзвичайно живучий, зокрема у пострадянських країнах. Водночас певне зростання заробітної плати є економічно виправданим за надто низької частки зарплати у собівартості продукції, що було характерним для України 90-х.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.