Експлуатація

Експлуатація (фр. ekploitation – привласнення чужої праці) – безоплатне привласнення власниками засобів виробництва і життєвих засобів продукту (додаткового, а нерідко й частини необхідного), виробленого безпосередніми працівниками, через економічний або позаекономічний примус. Розрізняють форми експлуатації як особливий спосіб виробництва (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) і такі, де вони не є способами виробництва (воєнні грабежі, данина, контрибуція, домашнє рабство тощо).

Історично перші форми експлуатації виникли у процесі розпаду первісного суспільства, з появою додаткового продукту, який привласнювала верхівка общини. На пізніших етапах розпаду первісного суспільства, коли починається процес формування класів (верхівка общини, з одного боку, переважна більшість членів общини – з іншого) експлуатація набуває все більш неприхованого та жорстокого характеру, що виявляється в появі домашнього рабства, постійних грабіжницьких та загарбницьких війнах. Згодом перші форми експлуатації переростають у класові, пов’язані з рабовласницьким феодальним та капіталістичним способами виробництва. За рабовласницького способу виробництва, наприклад у Греції (країні класичного рабства), в сільському господарстві й ремеслах використовувалася праця рабів, яка стала вирішальною в VI ст. до н. е. В Афінах налічувалося майже 365 тис рабів і 90 тис. вільних громадян. Рабами ставали переважно внаслідок війн, рабів продавали і купували. Більшість із них працювала в копальнях, каменоломнях лише за злиденні харчі. Серед рабів були й привілейовані – лікарі, вчителі, купці, ремісники. Деяким із них дозволялося мати сім'ю, вони сплачували рабовласникові чинш. Державні раби (належали державі) працювали на будівництві доріг, портів, храмів. Основною формою рабовласницького господарства була вілла – маєток у 25-100 га землі з кількома десятками рабів. Виникали латифундії, в яких використовувалася праця великої кількості рабів. Експлуатація відбувалася і щодо вільних землеробів і виявлялася у формі високого лихварського відсотка за позичене у земельних аристократів зерно, худобу. За несплату його селяни потрапляли у боргове рабство. Воно дотепер існує в Пакистані, Індії, Перу та деяких інших країнах. Дрібні власники-селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, покидали землю, йшли в міста, ставали свитою багатих людей або пауперами (жебраками). Відсутність стимулів до праці у рабів, зневага громадськості до фізичної праці (для спартанців це було принизливе заняття), зростання цін на рабів робили латифундії нерентабельними їх власники звільняли рабів, наділяли їх невеликим майном, за що отримували своєрідний оброк. Латифундії дробилися на невеликі ділянки – парцели, які здавали в оренду землеробам (колонам), що сплачували натуральний податок і працювали певну кількість днів на рік на латифундиста. У IV-V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворювався на феодальне землеволодіння.

Рабство, як найбільш жорстока й неприхована форма експлуатації, існує на сучасному етапі в традиційних та новітніх формах (на цукрових плантаціях в Домініканській республіці, лісових розробках Бразилії та ін.). За феодального способу виробництва поєднувалися позаекономічні та економічні форми експлуатації. Перші означали юридичну залежність селянина від феодала, яка формувалася внаслідок розорення членів селянської общини через їх неспроможність сплатити податки, стихійні лиха, насильницьке захоплення общинної землі, а також передачі права на землю разом із селянами приватним особам. Експлуатація здійснювалася також через механізм оподаткування державою. Якщо селянин звільнявся від сплати податків державі (т.зв. податковий імунітет), податки вилучалися феодалом і залишалися у його розпорядженні. В період раннього феодалізму основною формою експлуатації була данина, за якої селяни виконували такі повинності будували й ремонтували фортеці, дороги, мости, доставляли озброєння воїнам тощо. З розвитком феодального способу виробництва данина перетворилася на феодальну ренту (відробну, натуральну і грошову). На феодальних землях селянин відробляв ренту, сплачував податок державі, а також відбував різні повинності на користь держави й феодала. Відробна рента у східнонімецьких землях з одного дня в середині XVI ст. збільшилася до трьох днів в середині XVII ст., до 4-5 днів у XVIII – першій половині XIX ст.

У Росії поміщикам належало 73% кріпаків, у середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,3% кріпаків, оброчне – 45,1%. Кріпацькою працею створювалися мануфактури здебільшого у суконній, металургійній промисловості. Селяни перебували під гнітом дворянства, правителя (царя) і церкви, виконували грошові та натуральні повинності, сплачували десятину церкві та великі податки державі. Основою їх залежності була монополізація земель дворянами, церквою і державою. У Франції, наприклад, 80% сінокосів та пасовищ володіли дворяни, третиною земель – церква. Форми феодальної ренти (як форми економічної експлуатації) зберігаються в деяких країнах донині.

За капіталізму панують економічні методи примусу (юридичне вільний найманий робітник, будучи позбавлений засобів виробництва та життєвих засобів, змушений продавати свою робочу силу, щоб прогодувати себе і членів сім'ї) до праці, тому експлуатація здійснюється загалом у цивілізованих формах. Робоча сила, до того ж, продається в кредит, тобто оплачується після її використання. Початкові форми експлуатації найманої праці з'явилися в епоху рабовласництва. Відносини експлуатації властиві індивідуальному, монополістичному (в т.ч. олігополістичному), державному, інтернаціональному капіталу. Винятком є підприємства, викуплені трудовими колективами (на них у США зайнято майже 10 млн. осіб найманої праці) та ферми, підприємства дрібнотоварного сектора економіки (дрібні торгівці, фермери, які не залучають до праці найманих робітників, та ін.). У межах кожної з названих форм капіталу ступінь експлуатації неоднаковий, оскільки, наприклад, на працівників дрібних капіталістичних фірм не поширюється право на укладання колективних договорів, відсутні профспілки тощо.

В сучасній західній, а почасти й у вітчизняній економічній літературі стала активно заперечуватися наявність експлуатації в розвинутих країнах світу, виходячи з теорії факторів виробництва, теорії розподільчих відносин. На думку авторитетного англійського економіста Дж. Робінсон, експлуатація – це різниця між заробітною платою найманого працівника і вартістю створеного граничного продукту. Експлуатацію заперечують П. Самуельсон та У. Нордхаус. Водночас західні економісти нерідко визнають наявність економічної дискримінації, коли рівноцінні фактори виробництва отримують різну плату за однаковий внесок у продукт, або коли наявна дискримінація в оплаті праці жінок, мігрантів тощо. Прибічники теорії «недосконалої конкуренції», згідно з якою на ситуацію на ринку може вплинути учасник економічного процесу – підприємець, фірма, споживач, – хоч і визнають сутність експлуатації як привласнення чужої неоплаченої праці, але пов'язують її переважно з монополістичними позиціями компаній. На думку американського економіста Дж. Гелбрейта, експлуатація існує лише за низької продуктивності праці в ринковій системі (тобто в немонополізованому секторі економіки), де відсутнє правове регулювання державою тривалості робочого дня, рівня зарплати, немає профспілок. Експлуатація, стверджує він, також існує між плановою (так Гелбрейт називає монополізований або корпоративний сектор економіки) і ринковою системами, оскільки перша має владу при встановленні цін і витрат виробництва, а друга такої влади не має. Щодо теорії «факторів виробництва» (згідно з якою капітал, земля і праця створюють частину доходу й отримують свою частку у формі прибутку, земельної ренти та заробітної плати, внаслідок чого не існує експлуатації), то її не повністю поділяють навіть західні вчені. Так, шведський економіст К. Еклунд зазначав, що «насправді різні фактори виробництва – це люди з плоті і крові». Щодо землі, то американський економіст Ф. Махлуп не вважає її капіталом (тобто фактором, який самостійно створює частину доходу), ним є лише витрати на поліпшення якості землі, в які входить і праця людини. М. Туган-Барановський розглядав прибуток як дохід, заснований на експлуатації робітника капіталістом. Якщо навіть припустити правильність теорії «факторів виробництва», зокрема, що кожен отримує залежно від його внеску, то й у цьому разі викликає сумнів справедливість існуючої в деяких країнах системи оцінок внеску й винагороди з боку різних факторів, відчутної диференціації у величині доходів, отримуваних персоніфікаторами певних факторів. Так, у США президент великої корпорації отримує в середньому в 110 разів більше, ніж службовець. Гелбрейт та інші науковці визнають визначальну роль кваліфікованих кадрів у розвитку сучасного виробництва порівняно з капіталом. Адже президенти, віце-президенти таких компаній уособлюють передусім капітал. Та внесок їх підприємницької діяльності у виробництво не може більш як у сто разів перевищувати внесок кваліфікованого працівника. Такий висновок ще переконливіший, якщо взяти до уваги, що президент крупної японської корпорації отримує у десятки разів менше, ніж його американський колега, хоч його діяльність значно ефективніша.

Теорія «факторів виробництва» також неспроможна пояснити наявність гігантської диференціації в розподілі національного багатства. У США в 1986 на 0,25% найбагатшої частини капіталістів припадало 82% всього сукупного капіталу. Хоч у цій країні на найманих працівників у національному доході припадає приблизно 60%, але левова його частка спрямовується на відтворення сімейного майна. Тому не дивно, що вартість майна середньої американської сім'ї становить 32 тис. дол., а вищі менеджери найбільших корпорацій отримують щорічно суми винагород, які за вартістю дорівнюють вазі золота, прирівняної до живої ваги самого менеджера.

Безпідставно заперечувати наявність експлуатації в межах планової системи (монополізованого сектора) і визнавати її лише у ринковій економіці, в якій через відсутність профспілок, державного регулювання тривалості робочого дня тощо експлуатація набуває більш жорсткої форми. Об'єктом експлуатації є також наймані працівники, зайняті в транснаціональних корпораціях, які використовують дешеву робочу силу у своїх зарубіжних відділеннях і філіалах, оплачують однакову роботу в декілька десятків разів нижче, ніж в країні базування. Експлуатується також праця мігрантів, які виконують брудні й небезпечні види робіт, але отримують за це в декілька разів меншу заробітну плату. Щоб довести відсутність експлуатації, прихильники концепції «граничної корисності» основою ціни товару називають його корисність, а відтак декларативно поширюють цей постулат (що сам потребує доведення) на працю (або на робочу силу) та інші фактори виробництва. Водночас сфера капіталістичної експлуатації та її ступінь у розвинутих країнах світу дещо зменшуються. По-перше, оскільки частина підприємств у цих країнах переходить до рук працівників і на них формуються народні фонди (засоби виробництва перестають бути знаряддями експлуатації), то відносини експлуатації звужуються. По-друге, таке обмеження відбувається певною мірою завдяки поширенню акціонерної власності. Певною мірою, оскільки купівля однієї або декількох акцій автоматично не долає відчуження її власника від засобів виробництва. Звуження відносин експлуатації у даному разі наявне лише тоді, коли найманий робітник або службовець стали власниками такої кількості акцій, яка дає їм змогу привласнювати частку прибутку корпорацій, що становить не менше 10% величини їх заробітної плати. Володіння акціями повинно дати їм також реальне (а не формальне) право на управління власністю корпорації. По-третє, звуження відносин капіталістичної експлуатації може відбуватися й тоді і тією мірою, коли і якою мірою обсяг соціальних витрат держави і корпорацій перевищує величину вилучених із заробітної плати працівників податків. Уявлення про ступінь розвитку цього процесу дає показник норми додаткової вартості. По-четверте, фактором певного послаблення експлуатації є сила й організованість профспілок, оскільки на ринку робочої сили нині переважає не одинокий її продавець (окремий робітник, службовець), а колективний – в особі профспілок. Залежно від процесів послаблення та звуження відносин експлуатації відбувається обмеження дії основного економічного закону капіталістичного способу виробництва – виробництва і привласнення додаткової вартості, основної суперечності цього способу виробництва – між суспільним характером виробництва і капіталістичною(приватною і колективною) формою привласнення.

Експлуатована праця – основний вид праці в сучасних умовах, оскільки частка найманих працівників становить майже 90% від загальної кількості працюючих. Така експлуатація доповнюється експлуатацією споживачів збоку монополій (у США вона щорічно приносить крупним корпораціям майже 70 млрд. дол.), податковою експлуатацією, кредитною (за надання кредитів під високий відсоток). Розвинуті країни світу експлуатують слаборозвинуті через механізм зовнішньої заборгованості, «ножиці цін», «втечу умів» та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.