Економічні інтереси

Економічні інтереси – усвідомлені економічні потреби окремих людей, колективів, соціальних верств і класів, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені розвитком їх потреб, місцем у системі суспільного поділу праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею. Отже, економічні інтереси визначаються місцем людей в економічній системі. Оскільки вона формується в процесі взаємодії продуктивних сил, техніко-економічних організаційно-економічних та виробничих відносин (або відносин економічної власності) і господарського механізму, ступінь розвитку кожної з цих підсистем визначає рівень розвитку економічних інтересів, які органічно взаємопов'язані з економічними законами.

У найзагальнішій формі такий взаємозв'язок зумовлений тим, що для якнайповнішого задоволення своїх економічних потреб люди повинні у своїй господарській діяльності керуватися вимогами об'єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтереси, як об'єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності людей, зумовлені насамперед розвитком їхніх матеріальних потреб. Як форма вияву економічних відносин економічні інтереси є водночас формою вияву та реалізації економічних законів, які відображають сутність економічних відносин і є найбільш глибокими, внутрішньо необхідними зв'язками між економічними явищами і процесами. З усієї сукупності економічних відносин економічні інтереси найбільш взаємопов'язані з такими підсистемами, як продуктивні сили і відносини економічної власності, властивими їм економічними законами. Зв'язок економічних інтересів з розвитком продуктивних сил виявляється в тому що основною продуктивною силою є сама людина з притаманними їй потребами, інтересами, цілями та волею. Це означає, що прогрес продуктивних сил найшвидше відбувається за умови, що їх розвиток здійснюється відповідно до потреб та інтересів людей і насамперед людей праці. Зв'язок економічних інтересів з відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність є відносинами між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Тому прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли форми власності (а й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення потреб та інтересів людей. Теоретичним вираженням відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил є система економічних категорій, зокрема тих, що безпосередньо відображають потреби та інтереси людей: «гроші», «прибуток», «заробітна плата», «земельна рента», «дохід», «торговий прибуток» тощо. Органічний взаємозв'язок існує також між економічними інтересами та господарським механізмом, виконуваними ним основними функціями. Однією з таких функцій є розвиток людини (в єдності її біологічної та соціальної сторін), узгодження інтересів між класами, соціальними верствами та групами.

Економічні інтереси – найконкретніша форма вияву відносин економічної власності. Відповідно до існування в сучасній структурі таких відносин трьох основних типів власності (приватної, колективної, суспільної) виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас економічні інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб їх усвідомлення окремим індивідом, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні інтереси – рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва. У західній економічній літературі, а останніми роками й у вітчизняній, визнається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приватні, а колективні інтереси нерідко розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Що ж до думки західних учених то вона відображає реалії не сьогодення, а двохсотрічної давнини, коли в економічній системі капіталізму існували переважно лише дві форми власності а колективна була винятком. Наприкінці XX ст. таке твердження перетворилося на догму, стереотип, оскільки кожна велика і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерного товариства. З огляду на це, з одного боку, обстоювання тези про існування в цих країнах лише приватного та суспільного типів власності й ігнорування колективної є відривом від реалій дійсності, а з іншого – вносити цей стереотип до Основного Закону України неправомірно. Якщо виходити з практики еволюції капіталістичного способу виробництва, то з середини XIX ст., тобто з часу масового виникнення акціонерних компаній, в яких об'єднується капітал кількох індивідуальних підприємців, власність стає колективною (груповою, асоційованою) капіталістичною її суб'єктом вже не є лише індивід. Привласнення прибутку здійснюється залежно від суми капіталу, яку вносить до акціонерної компанії капіталіст. На цю величину він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва отримує відповідну суму дивідендів. Відтоді існують колективні економічні інтереси, тобто акціонерна власність змінює сутність капіталістичної власності не повністю, а частково. Це означає появу нової якості в межах єдиної сутності, внаслідок чого остання також частково змінюється. Якби цього на сталося, колективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес продуктивних сил (адже цю роль уже не могла виконати індивідуальна капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення такої більш розвинутої форми капіталістичної власності). В наступний період еволюційних перетворень капіталістичного способу виробництва ця форма власності закріплюється в розвитку акціонерних компаній закритого типу, акції яких не продаються на фондовій біржі. У США їх називають "партнерствами". Кількість акціонерів у них не перевищує 300 осіб, які часто пов'язані родинними узами. Проте ці компанії не відіграють вагомої ролі в американській економіці. Тому в процесі подальшої еволюції капіталістичного способу виробництва в його межах відбуваються більш глибокі зміни у відносинах власності, зумовлені виникненням і розвитком акціонерних товариств відкритого типу, акції яких котируються на фондовій біржі. У найбільшій американській акціонерній компанії кількість акціонерів перевищує 3 млн. осіб, поряд з колективною капіталістичною власністю частково розвивається власність найманих працівників, тобто трудова капіталістична власність. Тому суб'єктами акціонерної власності певною мірою стають наймані працівники, які на свої акції отримують певну суму дивідендів (7+10% від заробітної плати). За своєю природою вона протилежна колективній капіталістичній власності, але оскільки це відбувається в межах окремого товариства, то виявити відповідні риси важко. Суб'єктом трудової колективної форми власності є лише трудовий колектив, члени якого залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо володіють неоднаковою кількістю акцій і отримують неоднакові суми дивідендів. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що в разі звільнення робітник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприємства дробитися не може. Таким чином, безпідставно стверджувати, що «елемент колективності не змінює природи власності». Це новий стереотип, що суперечить реаліям дійсності. Внаслідок оренди і наступного викупу (відповідно до прийнятих Верховною Радою України законів) підприємства трудовим колективом воно з погляду юридичної власності стає не приватним, а колективним, як і підприємство, перетворене на акціонерне товариство. Це не приватизація, а колективізація державної власності. Термін «колективізація» через антинародні за своєю суттю процеси, що відбувалися в Україні у сільському господарстві у 30-ті, певною мірою девальвовано. Проте виходячи з реалій сучасності (практики викупу багатьох підприємств трудовими колективами в США та країнах Заходу) і рішень Верховної Ради України про пріоритетність переходу державної власності у власність трудових колективів, в Основному Законі України поряд з приватною і публічною слід виділити й колективну власність. Цей висновок підтверджується розвитком ціннісних орієнтирів у США – країні, де приватнопідприємницька ідеологія найсильніша порівняно з Іншими розвинутими країнами світу. Відомий економіст українського походження Б. Гаврилишин, аналізуючи процес еволюції в США, основним напрямом таких змін вважає перехід від індивідуалістсько-егоїстично-конкурентних цінностей, за яких спостерігалося верховенство особи (цей період розвитку США він називає «ковбойською економікою»), до громадсько-усвідомлених кооперативних, за яких особа є частиною громади.

В Україні найважливішою соціально-економічною метою в процесі роздержавлення економіки повинен стати перехід значної частини державної власності у власність трудових колективів. Це основний шлях подолання відчуження працівників від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади тощо у формі акціонерної трудової власності. Механізм реалізації цієї мети полягає в широкому впровадженні акціонерної власності, тобто наголос робиться на пануванні колективного привласнення (власності). Тому внесення до Основного Закону України тільки двох форм власності (приватної та публічної) суперечить майбутнім реаліям соціально-економічних перетворень. Наслідками теоретико-методологічного і практичного характеру такого нераціонального рішення є, по-перше, полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектра відносин власності, зокрема, заперечення плюралізму форм власності, оскільки фіксуються лише форми власності, властиві суспільству вже кілька століть тому. Це не тільки суперечить реаліям дійсності, а й не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є визначення проміжних ланок між двома протилежними сторонами. Колективна форма власності і є проміжною між приватною (що належить окремій особі, або, як максимум, сім'ї) та державною власністю. По-друге, ігнорується окремий, відносно самостійний тип економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючий. Адже економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин власності. Якщо ж відкидається колективна власність, то відкидаються й колективні економічні інтереси (вони ототожнюються з приватними). За цих умов між ними не можуть існувати суперечності, а отже, й джерела розвитку економічної системи, що не відповідає реаліям практики. По-третє, в такому випадку ні в теорії, ні на практиці не стимулюється пошук мотивів і механізмів посилення ролі колективних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто як вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень. По-четверте, не береться до уваги, що в Конституції, крім положень про те, що основою економічної і політичної свободи окремої особи є приватна власність, повинна бути визначена основа економічної свободи трудових колективів, якою може бути лише колективна власність. Відповідно суспільна власність – основа економічної свободи суспільства загалом, умова задоволення його суспільних потреб (у розвитку освіти, охорони здоров'я, довкілля тощо). У твердженні, що колективна власність є похідною від приватної, а тому її недоцільно називати поряд з приватною, до уваги береться лише процес виникнення колективної власності, а не її роль у сучасній економічній системі. У такому разі публічну власність можна розглядати як похідну від приватної. При цьому ігнорується й те, що колектив – не арифметична сума його членів, що він має свої специфічні інтереси, особливості й закономірності розвитку. Ігнорування колективної власності призводить до штучного розриву сучасного характеру виробництва і праці та характеру привласнення, створює штучні перепони на шляху до осмислення процесів майбутнього. Адже не викликає сумніву посилення ролі колективної власності у прогресі сучасних продуктивних сил, в еволюції світової цивілізації. Зокрема, зростає значення інтелектуальної власності та інформації, які можуть перебувати передусім у колективній або суспільній власності. Особисті інтереси виражають необхідність задоволення різноманітних потреб окремої людини, колективні потреби (передусім матеріальні) – трудових колективів, а суспільні – сукупних потреб суспільства інтенсивний розвиток інтегрованої капіталістичної власності в останні десятиліття у країнах Західної Європи формує новий тип економічних інтересів – інтеграційних, в яких усвідомлюються спільні потреби країн ЄС. Внаслідок поділу суспільства на класи, соціальні верстви, прошарки і неоднакового стосунку їх до власності на засоби виробництва та створений продукт, наявності у руках певної верстви чи класу економічної або політичної влади в суспільному інтересі різною мірою відображаються економічні інтереси індивіда, колективу, окремих прошарків населення тощо. Матеріальна основа розвитку економічних інтересів – прогрес продуктивних сил і суспільного поділу праці. У первісному суспільстві стимулом до праці було задоволення найелементарніших потреб існування. З появою класового суспільства й відокремленням засобів виробництва від безпосередніх виробників відбувається поляризація потреб потреби в розвитку засобів виробництва, а отже, відповідні інтереси та цілі, закріплюються переважно за класом власників. Надалі панівним економічним інтересом власників засобів виробництва стає привласнення додаткового продукту у певній формі (за капіталізму – у формі додаткової вартості). Останніми десятиліттями внаслідок широкого розповсюдження акцій серед значної частини працівників, появою і розвитком трудової колективної власності в розвинутих країнах світу інтереси безпосередніх працівників частково й опосередковано спрямовуються й на розвиток власності на засоби виробництва, а отже, й привласнення частини додаткового продукту. Побічно такі інтереси (але значно меншою мірою), враховуючи різноманітні методи мотивації до праці, властиві іншим категоріям працюючих. Між основними формами економічних інтересів існує діалектична взаємодія (взаємопроникнення, взаємоперехід, взаємозаперечення), тому в межах кожної з форм можуть поєднуватися в різній комбінації інші інтереси.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.