Структура та характеристика елементів інформаційних правовідносин

Інформаційні правовідносини, що розглядаються як система, являють собою складне явище, складаються з різних елементів та структурних зв'язків між ними. Виходячи зі змісту загальної теорії права, в якості елементів правовідносин виділяють учасників (суб'єктів), об'єкт та зміст правовідносин.

Стаття 7 Закону України „Про інформацію” визначає, що суб'єктами інформаційних відносин є:

• громадяни України;
юридичні особи;
держава.

Суб'єктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Держава є специфічним суб'єктом інформаційних правовідносин, оскільки встановлює нормативний грунт для існування останніх, а також відповідну інформаційну політику.

Державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації (ст. 2 Закону).

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;
• створення національних систем і мереж інформації;
• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;
• забезпечення ефективного використання інформації;
• сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;
• створення загальної системи охорони інформації;
• сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;
• сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції, які також виступають суб'єктами інформаційних відносин.

Закон (ст. 42) також виокремлює учасників інформаційних відносин, якими є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають передбачених законом прав і обов'язків у процесі інформаційної діяльності. А основними учасниками цих відносин є: автори, споживачі, поширювачі, зберігачі (охоронці) інформації.

Автори (творці, виробники) інформації – це фізичні або юридичні особи, в результаті інтелектуальної діяльності яких з'являється інформація. До них відносяться:

• автори, що створюють творчу продукцію, винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо;
• особи (в тому числі органи державної влади, місцевого самоврядування, юридичні особи), які не претендують на авторство з приводу створеної ними інформації;
• набувачі авторських прав згідно з авторськими договорами та в інших випадках, передбачених законом.

Споживачі інформації – це фізичні або юридичні особи, котрі потребують інформацію, здійснюють її пошук та отримують її для задоволення вчасних потреб (з метою підвищення освітнього рівня, рівня певних знань, прийняття рішень тощо).

Поширювачі інформації – це посередники між авторами (творцями, виробниками) та споживачами інформації; фізичні або юридичні особи, що мають виключне право на передачу і розповсюдження інформації, забезпечують доведення створеної інформації до кінцевого споживача.

Зберігачі (охоронці) інформації – це фізичні або юридичні особи, що в межах, визначених правовими нормами, здійснюють зберігання, охорону або захист інформації.

Об'єктами інформаційних відносин згідно ст. 8 Закону України „Про інформацію” є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Інформація виступає як цінність сучасного світу, вона створюється, знаходиться в обігу, застосовується в усіх сферах діяльності, забезпечує виконання багатьох функцій та завдань, що стоять перед різними суб'єктами інформаційних відносин.

В залежності від потреб учасників інформаційних відносин, інформація може виступати як:

• товар в процесі її створення, зберігання, розповсюдження та використання;
• джерело для прийняття рішень;
• джерело отримання знань в процесі здійснення права на освіту;
• засіб сповіщення суспільства про події та явища в порядку здійснення права на інформацію;
• засіб звітності про діяльність юридичних та фізичних осіб (податкова, бухгалтерська, статистична звітність тощо);
• засіб реалізації прав та свобод особи через надання відомостей про особу різним структурам (право на життя, право на житло, право на медичне обслуговування, право на труд та ін.);
• засіб реалізації певних цілей (отримання прибутку, залучення клієнтів тощо).

В навчальній літературі (І.Л. Бачило, В.Н. Лопатін) розповсюджена думка, що сукупність інформації, сукупність відомостей про що-небудь формує феномен інформаційного ресурсу, сутність якого полягає в переході від об'єктивної форми вираження інформації до суб'єктивного сприйняття та використання.

Інформаційний ресурс – це форма інформації, заснована на концентрації переважно документованих відомостей, зміст яких яскраво відображає їх функціональне призначення.

До інформаційних ресурсів відносяться:

• комп'ютерні, архівні, бібліотечні, музейні фонди та інші інформаційні масиви загального користування;
• обліково-реєстраційні документи органів державної влади та місцевого самоврядування (реєстри, кадастри, переліки тощо);
• соціально значимі масиви інформації спрямовані на задоволення відповідних потреб (науково-технічна інформація, екологічна, демографічна, масова інформація тощо).

Як вважає І.В. Арістова на даному етапі розвитку до пріоритетних державних інформаційних ресурсів варто віднести:

• інформацію, що пов'язана з побудовою правової держави;
• інформацію про діяльність органів державної влади, в тому числі про бюджетні витрати, що забезпечує можливість демократичного контролю їх діяльності;
• інформацію про надзвичайні ситуації, небезпечні природні явища і процеси, екологічні, санітарно-епідеміологічні умови. Вона необхідна для безпечного існування всього населення, а також виробничих об'єктів;
• відкриту інформацію про підприємства та організації, що поставляється ними відповідно до законодавства в державні органи;
• інформацію, що складає науковий потенціал і культурну спадщину суспільства (просвітительську, науково-технічну, літературно-художню, музейну, архівну тощо).

Правовий статус зазначених вище об'єктів визначений в ст.ст. 53-54 Закону України „Про інформацію”, за змістом яких інформаційний суверенітет України полягає в можливості самостійного формування інформаційних ресурсів.

Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення.

Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Інформаційний суверенітет України забезпечується:

• виключним правом вчасності України на інформаційні ресурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету;
• створенням національних систем інформації;
• встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України;
• використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

Згідно ст. 39 Закону України „Про інформацію” „інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян і юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством”.

Закон також дає визначення інформаційній продукції (ст. 40) – це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій.

Інформаційна послуга (ст. 41) – це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.

Інформаційні продукти та інформаційні послуги також поділяються на види. Інформаційними продуктами можуть виступати документи чи відомості, вибірки документів чи відомостей, довідки, бази та банки даних тощо.

Всі види інформаційних послуг в умовах подальшого формування інформаційного суспільства перелічити дуже складно: послуги щодо інформаційного обслуговування (пошук, обробка, надання та зберігання інформації); послуги з надання доступу до Інтернету, інформаційних систем, мереж та банків даних; послуги зв'язку та телекомунікаційні послуги тощо.

Інформаційна продукція та інформаційні послуги надаються споживачам у відповідності з різними підставами: на основі договору, на основі закону; на основі запиту, згідно інших підстав.

На даний момент інформаційні ресурси, послуги і продукти поширені по території України вкрай нерівномірно, причому в основному ними забезпечені центральні області. Цей розподіл відповідає розподілу головних наукових та інформаційних центрів України і не враховує потреби всього населення й органів управління. Саме тому потребує якнайшвидшого вирішення завдання щодо вирівнювання інформаційного потенціалу. Як зазначає І.В. Арістова, вказані проблеми можна вирішити тільки шляхом формування єдиного інформаційного простору України.

Інформаційний простір с основою соціально-економічного, політичного і культурного розвитку та забезпечення безпеки України. Ефективний інформаційний простір повинен забезпечити побудову інформаційного суспільства в країні і входження її у світовий інформаційний простір.

Єдиний інформаційний простір – це сукупність баз та банків даних, технологій їх ведення і використання, інформаційно-телекомунікаційних систем та мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб.

Зміст інформаційних правовідносин, як і інших видів правовідносин, складає сукупність прав та обов'язків учасників, а також способи їх реалізації.

Згідно Закону України „Про інформацію” (ст. 42) учасники інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про:

• діяльність органів державної влади;
• діяльність народних депутатів;
• діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації;
• те, що стосується його особисто.

Учасники інформаційних відносин зобов'язані:

• поважати інформаційні права інших суб'єктів;
• використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);
• забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених Законом;
• забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;
• зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;
• компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Джерело – глава з навчально-методичного посібника:

Тарасенко Р.Б. Інформаційне право: Навчально-методичний посібник / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 512 с.