Загальні засади та правове регулювання відносин в сфері інформаційної безпеки

Національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам (ст. 1 Закон України „Про основи національної безпеки України”).

В інформаційному праві інформаційна безпека – це одна зі сторін розгляду інформаційних відносин у межах інформаційного законодавства з позиції захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави і акцентування уваги на загрозах цим інтересам і на механізмах усунення або запобігання таким загрозам правовими методами.

Стаття 17 Конституції України задекларувала, що „захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та Інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.

Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Однією з таких сфер є інформаційна середа.

Під інформаційною середою розуміють сферу діяльності суб'єктів інформаційних відносин, пов'язану зі створенням, пошуком, обробкою, поширенням й споживанням інформації.

Об'єктами інформаційної безпеки є:

  • інформаційні права людини і громадянина; свідомість та психіка людини;
  • духовні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності суспільства, інформаційне середовище й інформаційні ресурси;
  • інформаційний суверенітет та недоторканість держави.

Суб'єктами забезпечення інформаційної безпеки є:

  • Президент України;
  • Верховна Рада України;
  • Кабінет Міністрів України;
  • Рада національної безпеки і оборони України;
  • міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
  • Національний банк України;
  • суди загальної юрисдикції;
  • прокуратура України;
  • місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;
  • Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;
  • громадяни України, об'єднання громадян.

Згідно ст. 7 Закону України „Про основи національної безпеки України” основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві в інформаційній сфері на сучасному етапі є:

  • прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;
  • поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;
  • комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;
  • розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;
  • намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України в інформаційній сфері є (ст. 8):

  • забезпечення інформаційного суверенітету України;
  • вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;
  • активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України;
  • забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції;
  • вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.

Таким чином, інформаційна безпека с невід'ємною складовою національної безпеки.

Слід зазначити, що сам термін „інформаційна безпека” нормативно з'явився порівняно нещодавно. В ст. 13 Закону України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки” зазначено, що „за умов швидкого розвитку глобального інформаційного суспільства, широкого використання ІКТ у всіх сферах життя особливого значення набувають проблеми інформаційної безпеки”.

Інформаційна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації (ст. 13 Закону).

Життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави слід розуміти як сукупність потреб, задоволення яких забезпечує існування та можливість прогресивного розвитку людини, суспільства і держави.

Слід звернути увагу студентів та слухачів на тому, що „комп'ютерна безпека”, як еквівалент або замінник терміну „інформаційна безпека”, уявляється вкрай вузьким. Комп'ютери – це лише одна складових інформаційних систем, і хоча інформація зберігається, обробляється і передається за допомогою комп'ютерів, її безпека визначається всією сукупністю складових і, в першу пергу, найслабкішою ланкою, якою в переважній більшості випадків виявляється людина. До речі лише невелика частина проблем інформаційної безпеки пов'язана із комп'ютерною технікою та комунікаційними технологіями.

Законодавством встановлено, що вирішення проблеми інформаційної безпеки має здійснюватися шляхом:

  • створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;
  • підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;
  • вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп'ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;
  • розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв'язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Види інформаційної безпеки:

  1. інформаційна безпека особистості – це захищеність інформаційних прав людини, механізмів їх реалізації, а також психіки та свідомості .людини від небезпечних інформаційних впливів: нанесення шкоди психічному здоров'ю, маніпулювання свідомістю, дезінформування, спонукання до образ, самогубства тощо;
  2. інформаційна безпека суспільства – це захищеність духовності, моральних та естетичних ідеалів суспільства, його стабільності та стійкості розвитку від загроз небезпечної, недоброякісної та шкідливої інформації, приховування суспільно важливої інформації тощо;
  3. інформаційна безпека держави характеризується мірою захищеності держави (суспільства) та стійкості основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техносфери, сфери управління, військової справи тощо) відносно небезпечних (дестабілізуючих) інформаційних впливів, а також характеризується недоторканістю інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, можливістю самостійного формування власних національних інформаційних ресурсів.

Джерело – глава з навчально-методичного посібника:

Тарасенко Р.Б. Інформаційне право: Навчально-методичний посібник / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 512 с.