Кримінально-правові заходи впливу щодо осіб, які займаються торгівлею людьми
Розглядаючи дане питання, одразу слід зауважити, що під такими заходами необхідно розуміти примусові заходи державного реагування на вчинене людиною суспільно небезпечне діяння, що складають підґрунтя кримінально-правової політики.
Розглянемо спочатку категорію "покарання", оскільки в більшості випадків саме цей захід застосовується судом до осіб, які вчинили злочин. У науці кримінального права існують різні тлумачення цієї дефініції, хоча, за великим рахунком, усі вони спрямовані на досягнення єдиного результату, тому змістове навантаження кожного з таких визначень, незалежно від того, хто є його автором, практично однакове. Покарання – це історично мінливий кримінально-правовий інститут, який відповідає тому чи іншому суспільному устрою, основним політичним, правовим поглядам та інтересам головних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню. М.І. Загородніков визначає це поняття як захід державного примусу, який застосовується органами соціалістичного правосуддя щодо осіб, винних у вчиненні злочину, і який являє собою негативну оцінку особистості злочинця та його поведінки, заподіює йому певні страждання й лихо, є справедливою карою за вчинений злочин і має за мету загальне та спеціальне попередження. На думку деяких інших радянських дослідників, покарання являє собою встановлений радянським кримінальним законом особливий захід державного примусу, що має публічний характер і визначається судом у вироку щодо особи, яка винна в скоєнні злочину. Цей захід є карою за вчинене і має виражається в державному осудженні особи, яка вчинила злочин.
З часом категорія "покарання" зазнала деяких змін. Сучасна наука кримінального права "зчистила" з цього поняття ідеологічний наліт, доповнивши та конкретизувавши його по суті. Таким чином, ця дефініція набула суто юридичних рис, залишивши позаду політичну оболонку. Так, Г.В. Андрусів і В.О. Беньківський уважають: "Покарання може бути визначене як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом позбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість". На думку ж В.Л. Чубарєва, "кримінальне покарання слід розглядати як такий наслідок злочину, в якому зазвичай повинна реалізовуватись кримінальна відповідальність".
Говорячи про поняття "покарання", необхідно зазначити, що на відміну від нового КК України "старий" кримінальний закон його не встановлював, унаслідок чого цим займалися провідні науковці-криміналісти. Залежно від того, учені якої правової школи досліджували цю дефініцію, вона містила в собі окремі відмінності, хоча, як ми вже згадували вище, змістове навантаження залишалося однаковим. Тому, на наш погляд, немає сенсу зупинятися на висвітленні кожної точки зору з цього приводу. Тим більше, що є інші питання стосовно покарання, які дійсно становлять проблему, тому й заслуговують на особливу увагу.
У ст. 50 чинного КК України викладено:
- Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
- 2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
- 3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність".
Такий виклад згаданого поняття вказує на те, що українським законодавцем зроблено великий крок на шляху побудови правової та демократичної держави. Саме це формулювання покарання підкреслює те, що держава прагне не завдати болю й страждань винному, навіть за умов скоєння ним злочину, а має на меті його виправлення в дусі поважного ставлення до закону.
Покарання має специфічні ознаки, властиві лише цьому заходу державного реагування. Так, воно завжди є заходом примусового характеру, тобто застосовується незалежно від волі особи. Покарання передбачається тільки кримінальним законом і тільки за ті діяння, які визнано злочинними. За своїм змістом цей захід полягає в обмеженні певних прав і свобод злочинця, має особистий характер і спричиняє особливий кримінально-правовий стан особи – судимість. Покарання призначається тільки судом в обвинувальному вироку, що виноситься від імені держави.
Відповідно до чинного КК України однією з цілей покарання є кара. Законодавець правильно зробив, що акцентував на ній увагу, визначивши її як мету досліджуваного заходу. Однак не всі дослідники вважають кару метою покарання, наводячи свої аргументи. Так, на думку одних, кара – це необхідний елемент покарання, його основна властивість, а не мета, оскільки кара є засобом досягнення цієї мети, поряд із заходами переконання та виховання засуджених. Інші, навпаки, переконані в тому, що кара є метою покарання. Необхідно зауважити, що теоретичне вирішення цього питання залежить насамперед від того, що саме покладено у його зміст. Якщо кару розуміти як будь-яке позбавлення або обмеження прав і свобод злочинця, то виходить, що вона, власне, і є елементом покарання. Якщо ж кара – це позбавлення чи обмеження, що відповідають ступеню тяжкості вчиненого злочину, то вона дійсно буде метою.
Аналіз цих точок зору свідчить, що автори, намагаючись дати своє тлумачення цієї дефініції, а також відвести їй певне місце в науці кримінального права, дуже категорично ставляться до самої суті поняття. Складається таке враження, що кожен з авторів бажає бути першим, але водночас залишає останнє слово за собою, ігноруючи або штучно маскуючи змістову характеристику кари в реальній дійсності. По суті, обидва "табори" праві, але незрозуміло, навіщо обмежувати "кількість матерії" за умови "надання їй форми". Можна її використати повністю, тим більше, що навряд чи в даному випадку буде правильним казати, що кількість обмежує якість. Безумовно, покарання здебільшого застосовується як превентивний захід, а також з метою виправлення засудженого, однак не можна ж говорити, що воно має за мету лише ці цілі, ігноруючи факт кари. На наш погляд, саме кара відіграє роль у тому, чи будуть досягнуті інші цілі покарання, і саме з карою законодавець пов'язує сутність покарання, тобто через кару здійснюється попередження злочинів і виправлення засудженого. Кара як така, будучи ознакою покарання, є водночас і його метою, оскільки покарання призначається не тільки для того, щоб засуджений більше не скоював злочинів, а й за те, що він його вже скоїв. Вона дійсно якоюсь мірою є "відплатою" за злочин, але відплатою не даремною і не довільно встановленою, а такою, що відповідає ступеневі й характеру вчиненого злочину. Можна хоч сто разів говорити, що покарання не має за мету покарати злочинця і кара лише являє його сутність. Але якщо б це було насправді так, то навіщо покарання поділяти на позбавлення волі, обмеження волі, штраф тощо? Навіщо взагалі говорити про покарання як таке? Без кари втрачається сенс самого покарання. Якщо кару розуміти просто як сутність покарання, то достатньо було б, наприклад, передбачити лише штраф (незалежно від того, який злочин було вчинено: невеликої тяжкості, особливо тяжкий тощо), бажаючи тільки виправлення злочинця та попередження злочинів. Уважаємо, що саме від того, яку кару буде призначено, залежить і виправлення винних, і попередження злочинів, і, урешті-решт, відновлення соціальної справедливості. Деякі дослідники піддали критиці поняття "відповідність" у такому його значенні, указуючи, що "кара була би відповідною до тяжкості вчиненого злочину, якщо б за вбивство передбачалася лише смертна кара...". Навряд чи можна погодитися з таким твердженням. Насамперед необхідно, як кажуть, визначитися з поняттями. Відповідність покарання до тяжкості вчиненого злочину не означає тотожності покарання та злочину. Розуміння ж "відповідності" з позиції І.С. Ноя може призвести до повернення науки в стародавні часи, коли за вбивство вбивали, на насильство відповідали насильством. Мова ж не йде про закони Хамурапі чи закони Ману, за якими покарання призначалося не як інструмент виправлення, а як знаряддя залякування, як засіб помсти за злочин, коли навіть за нетяжкий злочин винному могли відрубати ногу, руку, піддати кастрації тощо. Треба бачити те раціональне зерно, яке законодавчо й покладене в зміст покарання. Уважаємо таке тлумачення проблеми І.С. Ноєм більше ніж спірним. Законодавчо за кожен конкретний злочин передбачено покарання або перелік покарань, які можуть бути застосовані до винного. Законодавець протягом декількох десятиліть формував той чи інший вид державного примусу, ураховуючи соціальні зміни в суспільстві, історичну еволюцію злочинів, а також їх характер і суспільну небезпечність, результати чого й було покладено в основу кримінально-правової норми. До того ж, формулюючи зміст покарання, законодавець не мав за мету проводити пряму лінію між покаранням і суспільною небезпечністю злочину. "Остання, – як правильно вказує Б.В. Здравомислов, – є об'єктивною реальністю, вона первинна відносно покарання". Тому в чинному КК України злочини й розподіляються на категорії за ступенем тяжкості. М.И. Коржанський з цього приводу пише: "Феміда, богиня правосуддя, не випадково зображається з вагами: на одній чаші ваг інтереси суспільства, безпека його членів, а на другій – покарання як засіб самозахисту суспільства. Справедливість у рівновазі, домірності".
Уважаємо, що, визначаючи поняття "кара", не слід обмежуватися лише характеристикою однієї сторони цієї дефініції. Дійсно, покарання має за мету виправлення засудженого та попередження злочинів, але воно все ж таки обмежує його права та свободи й позбавляє винного можливості реалізувати деякі з них, що, по суті, і є карою, і з цим не можна не погодитися. Тому більш доцільним буде визнання кари і як мети покарання, і як його обов'язкової ознаки (елемента).
Що стосується виправлення засудженого, то воно полягає в активізації його свідомості до досягнення певних змін у своїй особистості, тобто воно пов'язується з виникненням у засудженого саме такого ставлення до своєї поведінки та розуміння суспільної небезпечності й протиправності злочинної діяльності, які б у подальшому його утримували від вчинення злочинів. М.О. Бєляєв із цього приводу писав: "Виправлення – це те оптимальне завдання, яке повинне бути вирішене при виконанні покарання. Про виправлення злочинця можна говорити тоді, коли під впливом покарання у його свідомості проходять зміни, за наявності яких злочинець хоча й не перетворюється на активного, свідомого члена нашого суспільства, але стає безпечним для суспільства".
Суть таких цілей покарання, як запобігання вчиненню нових злочинів засудженими (спеціальна превенція) й іншими особами (загальна превенція) полягає в тому, щоб попередити скоєння ними злочинів у майбутньому. Спеціальна превенція спрямована на попередження злочинів серед самих засуджених, а загальна – серед усіх інших осіб, схильних до вчинення злочинів.
Проведений автором порівняльний аналіз свідчить про те, що, на відміну від чинного КК України, в кримінальних законах багатьох держав світу, наприклад, Іспанії, Франції, ФРН, Швеції, Японії, США, Англії, Італії, не йдеться про цілі покарання. Цим питанням у наведених державах займається кримінально-правова доктрина. Її представники, як правило, уважають цілями покарання кару, залякування, відновлення справедливості, виправлення засуджених і запобігання вчиненню злочинів у подальшому.
Водночас у законодавстві деяких країн міститься інформація про доцільність призначення покарання, а також про те, якого результату необхідно досягти з цього приводу, що дає підстави говорити про наявність непрямої вказівки на цілі покарання. Наприклад, швейцарський законодавець, викладаючи положення кримінального закону, у ч. 1 ст. 37 КК Швейцарії зазначив: "Виконання покарань у вигляді каторжної тюрми й тюремного ув'язнення повинне робити виховний вплив на ув'язненого та готувати його для повернення до життя на волі. Виконання покарання повинне сприяти тому, щоби шкоду, яку заподіяно потерпілому, було відшкодовано". У той же час ні в назві розділу, ні в назві статті не йдеться про цілі кримінального покарання.
Слід зауважити, що КК України 1960 року метою покарання визначав і перевиховання засуджених (ст. 22). З прийняттям нового кримінального закону цю мету було виключено, і, як видається, цілком обґрунтовано. На нашу думку, кримінально-правові заходи навряд чи варто пов'язувати з процесом перевиховання засуджених, перебільшуючи тим самим можливості покарання. Людину не можна змінити за роки засудження. Процес виховання починається з моменту народження дитини. Залежно від місця виховання, середовища й оточення дитини проходить формування її особистих, характерних лише їй рис, так би мовити, її психічного "фундаменту", який з роками закріплюється. У подальшому дитина зазнає процесів соціалізації й суспільної адаптації, "перетворюючись" у більш-менш зрілу істоту – особу. Тому навряд чи буде коректним говорити про перевиховання дорослої людини. Таким чином, як правильно констатують Г.В. Андрусів і В.О. Беньківський, "як покарання, так й інші заходи кримінально-правового впливу, пов'язані з кримінальною відповідальністю, за реальну мету мають ставити лише виправлення засудженого як мінімальний рівень його ресоціалізації".
Покарання, його види та розміри можуть бути встановлені лише кримінальним законом. У цьому, зокрема, відбивається головний принцип покарання – принцип законності (nullum poena sine lege). Слід зазначити, що ні КК України 1960 року, ні чинний Кримінальний кодекс України у своїх нормах не роз'яснюють, що ж таке принципи, а що – загальні засади призначення покарання. Хоча ст. 65 КК України 2001 року і має назву "Загальні засади призначення покарання", однак, що таке загальні засади, по суті, законодавчо не роз'яснює. У юридичній літературі спостерігається суперечливий підхід до розв'язання цих питань. Одні автори стверджують, що доцільним є вживання категорії "принципи покарання", інші ж практично ототожнюють "принципи покарання" і "загальні засади призначення покарання", треті взагалі підкреслюють неприпустимість об'єднання цих дефініцій як рівнозначних, оскільки вони являють собою самостійні категорії кримінального права і можуть лише співвідноситися між собою, хоча й повинні розглядатися незалежно одне від одного. Ці вчені вважають, що загальні засади – це тільки конкретне законодавче закріплення принципів призначення покарання в кримінальному праві. Принципи ж знаходять своє відбиття в багатьох нормах кримінального закону, а не тільки в загальних засадах призначення покарання. Деякі дослідники зазначають, що ці категорії не можна розглядати ізольовано. Вони стверджують, що це елементи однієї матерії, які між собою співвідносяться як загальне й одиничне, тобто підкреслюють існування принципів у тих чи інших сторонах загальних засад. На думку цих авторів, різниця між ними полягає в обсязі норм, хоча мета в них єдина – забезпечення правильного призначення покарання. Таким чином, уважаємо за необхідне визначити, що ж саме є принципами, а що – загальними засадами призначення покарання.
У науці під принципами кримінального права прийнято вважати "ті вихідні, найбільш важливі положення, закріплені в нормах кримінального права, які виражають діяльність судів із застосування покарання до осіб, винних у вчиненні злочину.
До принципів призначення покарання відносять: законність, визначеність покарання в судовому вироку, гуманність, індивідуалізацію та справедливість покарання.
Слід зауважити, що вказані принципи в нормі кримінального закону не наводяться. Вони сформульовані в доктрині кримінального права. Тому не помилимося, якщо скажемо, що саме на їх підставі законодавчо викладено загальні засади призначення покарання, оскільки останні визначено з чітким дотриманням суті цих принципів.
Так, згідно з ч. 1 ст. 65 чинного КК України суд призначає покарання: у межах, що встановлені в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, ураховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Звідси бачимо, що загальні засади повною мірою відбивають сутність принципів призначення кримінального покарання, являючи собою конкретне положення, на яке повинен звертати увагу суд, призначаючи винному той чи інший вид і міру покарання. Отже, загальні засади призначення покарання – це, по суті, конкретне втілення в нормах кримінального закону принципів, про які йшла мова вище.
Аналітичний огляд статті про відповідальність за торгівлю людьми (ст. 149 КК України) показує, що законодавчо в ній передбачено як основний лише один вид покарання – позбавлення волі на певний строк. За вчинення дій, що утворюють кваліфікований або особливо кваліфікований склади вказаного злочину (частини 2 і 3), сформульовано й такий вид покарання, як конфіскація майна (додаткове покарання). Уважаємо, що саме в такий спосіб законодавець мав намір підкреслити суспільну небезпечність і тяжкість цього злочину, вирішивши виключити можливість застосування до винних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. Такий підхід до вирішення проблеми видається правильним, оскільки суспільна небезпечність дій торговців "людським товаром" дуже велика, навіть за умови вчинення ними злочинів за згодою самих потерпілих. Злочинці або не усвідомлюють, або не бажають усвідомлювати той факт, що "жертва" торгівлі, опиняючись за кордоном і потрапляючи фактично у "власність" свого "господаря", стає скоріше річчю, ніж людиною, оскільки її "власник" може робити з нею все, що завгодно: бити, ображати, ґвалтувати, використовувати там, де йому потрібно, незважаючи на умови та характер такої експлуатації. Юридично ми не можемо навіть у думках припускати факт установлення власницьких можливостей щодо людини, бо це буде поверненням до рабовласницького устрою. Але, реально дивлячись на ситуацію, розуміємо неминучість такого становища людини внаслідок її продажу. Людина дає згоду на свій продаж лише тоді й у зв'язку з тим, що не може знайти собі іншого застосування. У більшості випадків це жінки, які впали в розпач від неможливості самореалізації (причини тут можуть бути різними) у суспільстві. Вони розраховують на краще життя за кордоном, не звертаючи уваги на те, що стають, по суті, предметом незаконної угоди і надалі повинні будуть виконувати вказівки їхнього майбутнього "господаря". Торговці людьми, "заволодіваючи свідомістю" своїх жертв, продають останніх, обґрунтовуючи такі угоди, як надання послуг по працевлаштуванню, на яке жертва погодилась за власним бажанням. Проаналізувавши стан речей, законодавець і виклав у нормі за торгівлю людьми лише покарання у вигляді позбавлення волі, підкресливши тим самим своє бажання карати злочинців саме в такий спосіб, бо він, на думку законодавця, єдиний можливий захід виправлення засуджених. Саме цим видом державного примусу він вирішив і попереджати в подальшому випадки вчинення аналогічних злочинів як самими злочинцями, так і будь-якими особами, котрі вирішать займатися торгівлею людьми (у цьому, до речі, і знаходять своє відбиття загальна та спеціальна превенції як цілі кримінального покарання).
Про небезпечність злочину, якщо він учиняється навіть за згодою потерпілого, свідчать і окремі факти з історії кримінального законодавства як нашої держави, так і деяких іноземних держав. Ураховуючи, що такий склад злочину, як викрадення людини, по суті, є суміжним відносно складу, описаного в ст. 149 КК України, а також те, що торгівля людьми нерідко супроводжується саме викраденням потерпілого, уважаємо науково правомірними наведені нижче приклади. Так, у ст. 35 Цзюаня 4 Кримінального кодексу династії Тан зазначалося: "Усякий, хто викрав людину, чи зманив людину за обопільною згодою, або ж продав іншого... або ж викрав... буцюя, раба чи рабиню, рівно як з метою продажу, одруження...". Іншим прикладом є ст. 341 "Кримінального уложёння Італійського Королівства" 1890 року, якою передбачалося: "Якщо... неповнолітню особу було викрадено... за її згодою, то покаранням слугує ув'язнення від шести місяців до трьох років". У ст. 356 Кримінального кодексу Франції Наполеона Бонапарта 1810 року було зазначено: "Якщо дівчина, яка не досягла 16 років, погодиться на своє викрадання... викрадач (ravisseur) підлягає каторжним роботам...".
За торгівлю людьми, навіть за згодою останніх, передбачено кримінальну відповідальність і в КК деяких держав Європи. Так, ст. 253 розділу XXXII Кримінального кодексу Польщі містить положення такого змісту: "Хто займається торгівлею людьми навіть за їх згодою, підлягає покаранню...".
Досліджуючи питання кримінальної відповідальності осіб, які займаються торгівлею людьми, необхідно підкреслити, що проблема призначення покарання дуже тісно з нею пов'язана. По-перше, вона є наслідком не зовсім вдалого викладу тексту самої норми (ст. 149 КК України), а по-друге, являє собою результат некоректного законодавчого формулювання деяких кримінально-правових норм, які безпосередньо стосуються статті "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Дії винних осіб, пов'язані з переміщенням потерпілого через державний кордон України або застосуванням щодо "жертви" обману, є дійсно більш небезпечними, і непоміщення їх до кваліфікованого складу злочину, у якому законодавчо передбачено більш суворе покарання, становить проблему.
Деякі судді м. Луганська й м. Києва вважають, що наявність цих проблем реально ускладнює вирішення питання щодо призначення справедливого покарання, бо не всі злочинні дії однаковою мірою є суспільно небезпечними. Залежно від тяжкості злочинного посягання, його небезпечності та шкідливості, законодавець установлює міру та вид покарання в рамках конкретної норми кримінального закону. У цьому, зокрема, реалізується один із принципів призначення покарання – принцип справедливості. Дотримання цього принципу є обов'язковою умовою для виключення можливості винесення необґрунтованих вироків у конкретних кримінальних справах. Однак призначення цього принципу не можна тлумачити вузьковідомчо, говорячи лише про ту його сторону, що "відповідає" за так званий "пом'якшувальний момент". Принципом справедливості покарання необхідно керуватися і в разі призначення більш жорсткого покарання у випадку вчинення винною особою будь-яких злочинів (у тому числі тяжких і особливо тяжких), оскільки вони відзначаються більшою суспільною небезпечністю. М.Й. Коржанський з цього приводу зауважує: "Так, кримінальний закон повинен бути гуманним, тобто забезпечувати нормальні умови людського життя, захищати слабих, гарантувати суспільний спокій і безпеку кожному члену суспільства. У захисній своїй функції він повинен бути повен людинолюбства". Водночас автор підкреслює: "Кримінальний закон не може бути гуманним у покаранні. У цій своїй функції він повинен бути суворим і справедливим. Оскільки всіляка гуманність у покаранні обертається жорстокістю, варварством і дикістю стосовно жертв злочинця".
Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини підпадає під категорію саме тих злочинів, котрі характеризуються дуже великою суспільною небезпечністю і завжди мають великий суспільний резонанс, бо продають і купують не речі, не будь-які предмети, не техніку, а людей! Уважаємо, що сьогодні на законодавчому рівні недостатньо вирішено питання стосовно викладу мір покарання. Слід зазначити, що цей інститут перш за все має найтісніший зв'язок з ознаками, які характеризують об'єктивну та суб'єктивну сторони даного складу злочину. Тому від того, наскільки законодавцем ураховано всі прояви та форми цього злочинного явища, залежить адекватність викладу певних видів і розмірів покарання в нормі про відповідальність за торгівлю людьми.
Як видається, на сьогодні треба переглянути текст ст. 149 КК України, виправивши наявні в ньому неточності, з урахуванням викладених нами пропозицій. У зв'язку з цим міру покарання за вчинення дій, передбачених частиною першою вищенаведеної статті, на відміну від тієї, що існує зараз, сформулювати як позбавлення волі на строк до шести років, зберігаючи в такий спосіб тяжкий характер розгляданого діяння, оскільки розмір покарання, законодавчо викладений у ч. 1 ст. 149 чинного кодексу, не відповідає тяжкості та суспільній небезпечності таких злочинів. Можливий варіант запропонованої санкції, по-перше, стане віддзеркаленням адекватної кримінально-правової політики держави, а по-друге, допоможе судам ґрунтовно вирішувати питання щодо покарання винних у торгівлі людьми осіб й призначати його відповідно до ступеня участі кожного злочинця в скоєнні злочину, а також небезпечності самого злочинного діяння. На практиці судами виносяться обвинувальні вироки, у яких призначене покарання нижче за нижню межу, що стосується випадків, коли винний учинював торгівлю людьми в елементарній формі, тобто без використання обману, мав позитивні характеристики своєї особистості тощо, а це й ураховувалося судами при призначенні покарання. З огляду на викладене автор вносить пропозиції щодо зміни санкції, а саме виключити з неї нижню межу та пом'якшити верхню. Таке розуміння проблеми, на нашу думку, надасть можливість правильно використовувати силу кримінального закону, і суди, призначаючи покарання, не будуть постійно ламати голову над тим, як вийти з тієї чи іншої ситуації, використовуючи норми про можливість призначення покарання, нижчого за нижню межу. Тим більше, що багато жінок виїжджають за кордон за своєю згодою. Тому вважаємо за доцільне санкцію норми Особливої частини викласти коректно, аніж постійно використовувати статтю про призначення покарання більш м'якого за передбачене кримінальним законом. Вирішення цього питання забезпечить дійсну реалізацію таких принципів призначення покарання, як законність, гуманність і справедливість. Слушно з цього приводу висловився М.І. Мельник: "Правильно оцінити ступінь суспільної небезпечності особи злочинця, призначити покарання, розмірне скоєному і необхідне для його виправлення... можливо лише з урахуванням соціальних і моральних якостей індивіда". Ці якості являють собою соціально значущі властивості особи, яка скоїла злочин, і відображають можливість її виправлення шляхом застосування кримінального покарання.
Одним з аргументів на користь наших пропозицій є й досвід деяких держав світу. Зокрема, у ч. 1 § 180b КК ФРН "Торгівля людьми" передбачено покарання до п'яти років позбавлення волі, у ч. 1 ст. 152 КК РФ "Торгівля неповнолітніми" – до п'яти років позбавлення волі, у ч. 1 ст. 181 КК Республіки Білорусь "Торгівля людьми" – до шести років позбавлення волі, а в ст. 277 КК Нідерландів "Работоргівля" – до дванадцяти років позбавлення волі. Таким чином, законодавцями вказаних держав нижню межу покарання в санкції статті не визначено.
Водночас поставимо питання: а чи варто до всіх злочинців застосовувати покарання у виді позбавлення волі? Чи є сенс усіх торговців карати однаково, навіть за умови того, що вчинене ними діяння, залежно від частини, відноситься до категорії тяжких та особливо тяжких злочинів? Уважаємо, ні. Адже їх суспільна небезпечність не однакова. Так, займаючись торгівлею людьми, одні особи виступають посередниками або виконують лише додаткові функції в цій діяльності, інші ж, навпаки, є справжніми людоловами. Так невже ж і перших, і других слід "класти на одну плаху"? Звичайно, ні, бо це несправедливо. До того ж є вихід із цього становища. З прийняттям нового КК України в теорії кримінального права виникли новий кримінально-правовий інститут – "звільнення від відбування покарання з випробуванням" (ст. 75) і його спеціальний різновид – "звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років" (ст. 79). Вони є новелами в науці кримінального права і, за великим рахунком, являють собою альтернативу умовному засудженню (ст. 45 КК України 1960 року) та відстрочці виконання вироку (ст. 461 КК України 1960 року), які, по суті, були конкуруючими інститутами кримінального права. До речі, на доцільність усунення такої конкуренції ще наприкінці 80-х років XX століття вказував досвідчений учений В.В. Скибицький: "Таким чином, відстрочка виконання вироку й умовне засудження – це конкуруючі інститути радянського кримінального права. Видається, що скасувавши відстрочку виконання вироку, умовному засудженню доцільно було б надати його найкращих рис, усунувши в такий спосіб їх конкуренцію".
Повертаючись до розгляду питань про можливість застосування вищевказаних новел у випадку вчинення торгівлі людьми, зупинимося спочатку на дослідженні першого інституту.
Так, у ч. 1 ст. 75 викладено: "Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням". Постає питання, а чи можливе застосування цих інститутів щодо осіб, які займаються торгівлею людьми? Аналізуючи норму про відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, можна дійти висновку, що так, і ось чому. Відповідно до частини першої цієї статті винній особі призначається покарання на строк від трьох до восьми років, тобто і три, і чотири, і п'ять років. Виходячи з тексту ч. 1 ст. 75 КК України бачимо, що якщо суд, призначаючи покарання винній особі за вчинення дій, описаних в ч. 1 ст. 149 чинного кодексу, на строк, наприклад, чотири роки, дійде висновку про можливість виправлення особи без відбування покарання, він має право застосувати цей інститут.
За статистикою, злочин, що має назву "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", учинюється як чоловіками, так і особами жіночої статі, причому останніми частіше. А тому не можна ігнорувати положення ст. 79 КК України, у якій, власне, законодавчо і викладено зміст чергової новели КК України 2001 року, а саме звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Так, у ч. 1 ст. 79 зазначено: "У разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання...". Отже, виходячи з викладеного, можна дійти висновку, що у випадках, коли дії, описані в ч. 1 ст. 149 КК України, учинено вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до семи років, відповідно до ст. 79 КК України суд може звільнити таких жінок від відбування покарання з випробуванням.
У ході подальшого дослідження цієї проблеми постає питання: а чи можливе застосування цих інститутів щодо осіб, які вчинили діяння, описані в частинах другій і третій ст. 149 КК України? Так, відповідно до ч. 1 ст. 69 чинного кодексу "за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за тяжкий і особливо тяжкий злочин... призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу...". Отже, якщо при вирішенні питання про призначення покарання особі, яка вчинила злочин, передбачений частинами 2 або 3 ст. 149 КК України, суд, урахувавши особу винного, установить, що її діяння характеризується наявністю умов, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК України, він може призначити цій особі покарання нижче від нижньої межі, установленої в санкціях цих частин. Тобто якщо суд, засуджуючи особу за вчинення дій, описаних в частинах 2 і 3 ст. 149, дійде висновку про можливість призначення їй покарання, наприклад, у виді позбавлення волі на строк до п'яти років, він може звільнити винну особу від відбування покарання з випробуванням або на підставі ч. 1 ст. 75 чинного кодексу, або керуючись ч. 1 ст. 79 КК України.
Варто зауважити, що певну проблему викликає законодавча фіксація в ч. З ст. 149 такого додаткового обов'язкового виду покарання, як конфіскація майна. Проблема, як видається, полягає в тому, що цей захід кримінально-правового впливу зазначено в нормі як обов'язковий. Відповідно до ч. 2 ст. 59 КК України 2001 року конфіскація майна встановлюється за тяжкі корисливі злочини. На наш погляд, злочин, що має назву "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", не завжди є корисливим. У практиці трапляються випадки вчинення цього злочину й з метою підлабузництва, підтримання добрих зв'язків, помсти тощо, являючи собою спеціальні форми іншої вигоди. Наприклад, "бойовики знаходили гарненьких дівчат, потім викрадали їх і вшановували як дарунком арабських "воїнів Аллаха", котрі верховодили в Чечні". У даному випадку якраз не йдеться про корисливий мотив, а тому втрачається сенс самої можливості застосування до таких винних конфіскації майна як виду покарання. Крім цього, у суду в таких випадках не буде жодних підстав для застосування цього виду покарання. А такі випадки (некорислива торгівля людьми) трапляються не так уже й рідко. Тому вважаємо за доцільне й необхідне законодавчо переглянути санкцію ч. 3 ст. 149 КК України. Законодавцеві варто було б замінити обов'язковість конфіскації майна альтернативним варіантом, як це зроблено в частині другій цієї норми.
Відповідно до положень чинного КК України кримінальній відповідальності та покаранню підлягають лише особи, які винні в скоєнні злочину. Однак існують ситуації, коли особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності й покарано. Це стосується випадків вчинення діянь неосудною людиною, тобто такою, яка на момент скоєння злочину, зокрема, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільно небезпечний і протиправний характер своїх дій, або ж не могла керувати своїми діями внаслідок цього. До таких осіб можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру. Не підлягає покаранню й особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановления вироку суду захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду також можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (ч. 3 ст. 19 КК України). Примусовими заходами медичного характеру є особливі заходи державного примусу, що являють собою лікування в психіатричному закладі й застосовуються судом на підставі висновку судово-психіатричної експертизи до фізичних осіб, незалежно від волі останніх, які хворі на певні психічні захворювання й скоїли діяння, передбачені Особливою частиною КК України.
"Примусові заходи медичного та виховного характеру, - писав М.І. Загородніков, – покликані забезпечити охорону громадського порядку, прав та інтересів особи від суспільно небезпечних діянь. Гарантувати дотримання соціалістичної за-конності".
У ч. 1 ст. 94 чинного КК України законодавчо наведений перелік примусових заходів медичного характеру, до яких наналежать: а) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; б) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; в) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; г) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Залежно від учиненого діяння, характеру та тяжкості захворювання, а також з урахуванням ступеня суспільної небезпечності психічно хворої людини як для себе, так і для інших, їй призначається певний вид примусових заходів медичного характеру.
З огляду на викладене можна дійти висновку, що законодавчо торгівлю людьми віднесено до категорії тяжких і особливо тяжких злочинів, що підкреслює необхідність застосування відносно осіб, які займаються цією протиправною діяльністю, саме кримінального покарання як найсуворішого інституту державного примусу. Але водночас це покарання повинне бути справедливим, тобто відповідати ступеню тяжкості злочину. Як правильно зазначають С.С. Яценко і М.Ф. Селівон: "Посилення ефективності боротьби зі злочинністю і зміцнення законності потребують точного застосування кримінального закону, правильної кваліфікації злочину і призначення справедливого покарання".
Джерело – глава з монографії:
Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / М В С України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 204 с.