Розвиток сучасного законодавства в Україні щодо протидії незаконному обігу наркотиків

Україна, незважаючи на те, що 1963 р. вона як суб'єкт ООН ратифікувала Єдину конвенцію про наркотичні засоби, своє антинаркотичне законодавство не привела у відповідність до міжнародних зобов'язань, за винятком уведення 1964 р. заборони на посів південноманьчжурських і південночуйських конопель. Але ці сорти в Україні не культивувалися, і введення зазначених правових норм не могло докорінно вплинути на стан боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, вироблених із конопель, і зловживанням ними, оскільки у Вінницькій, Дніпропетровській, Полтавській та інших областях на полях, що не охоронялися, колгоспи й радгоспи вирощували інші сорти конопель. Загальносоюзний законодавець не вживав ніяких заходів, тому проблеми з незаконним обігом наркотиків замовчувалися, а вся діяльність обмежувалася можливостями окремих відомств. Треба було приймати законодавчі акти, які передбачали б відповідальність за незаконне виготовлення марихуани, збирання пилку конопель, перевезення, пересилання наркотичних засобів, організацію та утримання будинків для їх збуту й споживання. Вимагали перегляду питання розкрадання наркотичних засобів. У цей період воно було одним із поширених злочинів, пов'язаних із наркотичними засобами.

Статистика МВС СРСР свідчила, що за період від 1963 до 1968 рр, кількість розкрадань наркотиків у СРСР у цілому збільшилася на 27,3%, а в Україні - на 41,5%!.

Масове вживання наркотичних засобів у середині 1960-х років було характерне не тільки для України, але й для Інших держав так званих країн соціалізму: Угорщини, Румунії, Польщі тощо. Це було пов'язано зі змінами у внутрішній і зовнішній політиці, виникненням економічних І соціальних проблем у державах Східної Європи.

Незважаючи на високі ціни на наркотичні засоби, наркоманія в Україні продовжувала поширюватися, бо більшість осіб, які незаконно споживали наркотичні засоби, самостійно заготовлювали собі наркотики. Маючи можливість вільного доступу до полів, на яких в Україні колгоспи вирощували олійний мак і коноплі, а також до місць зберігання й переробки рослин, що містять наркотики, особи, котрі споживали наркотичні засоби без призначення лікаря, заготовлювали у великих розмірах марихуану, опій-сирець, гашиш. Подібні дії не передбачали кримінальної відповідальності, що сприяло подальшому масовому поширенню наркотизму на території України.

У зв'язку зі зростанням числа осіб, хворих на наркоманію, 1969 р. Президія Верховної Ради УРСР видала Указ "Про примусове лікування й трудове перевиховання хворих наркоманією".

Цей указ передбачав обов'язкове проходження повного курсу лікування наркоманів у наркологічних установах за місцем їх проживання. Особи, що ухилялися від лікування наркоманії, за постановою районних (міських) судів направлялися до лікувально-трудових профілакторіїв (ЛТП) для примусового лікування неповнолітні, що досягли 16 літнього віку, - до лікувально-виховних профілакторіїв (ЛВП).

Примусове лікування від наркоманії не могло вирішити проблему поширення наркотизму, тим більше, що реалізація цього указу вимагала коштів, відповідної матеріально-технічної бази (підготовка фахівців, будівництво ЛТП, ЛВП тощо) і, природно, певного часу. Тому перший ЛТП в Україні було побудовано в Новгороді-Сіверському тільки за п'ять років після видання указу, тобто 1974 року.

Питання примусового лікування залежності від наркотичних засобів або психотропних речовин і його ефективності дотепер є спірними, оскільки багато фахівців: психіатри, наркологи, соціологи, юристи, які негативно ставляться до примусового лікування, уважають, що неможливо досягти позитивного результату без бажання хворого відмовитися від приймання наркотичних засобів.

Заходи, які було вжито для попередження й припинення зловживання наркотичними засобами та їх нелегального обігу, виявилися недостатніми. Ряд міністерств і відомств колишнього Союзу, зокрема України, не вжили всіх необхідних заходів для ліквідації причин і умов, що сприяли поширенню зловживання наркотичними засобами та їх незаконному обігу. Траплялися факти формального ставлення до забезпечення охорони полів із рослинами, які містять наркотичні засоби. Виконкоми місцевих рад народних депутатів не вживали заходів до контролю за знищенням дикоростучих заростей конопель. Ці й Інші умови сприяли поширенню наркоманії, особливо серед молоді. Тому дуже важливим і своєчасним було прийняття Постанови Ради Міністрів СРСР № 238-93 від 20 квітня 1974 р. "Про заходи щодо подальшого посилення боротьби з поширенням наркоманії", а також Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1974 р. "Про посилення боротьби з наркоманією". Указ установлював єдині підстави кримінальної відповідальності за участь у наркотизації та незаконному обігу наркотичних засобів і містив у собі низку кримінально-правових і адміністративних норм» які передбачали відповідальність за виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту наркотичних засобів, за їх збут, а також за розкрадання наркотичних засобів. Цим указом було покладено початок розвитку адміністративного законодавства у сфері боротьби зі зловживанням наркотичними засобами. Прийняту норму про відповідальність за вживання наркотичних засобів без призначення лікаря було потім відтворено в кодексах союзних республік про адміністративні правопорушення 1984 р. Так, ст. КпАП УРСР у редакції від 7 лютого 1984 р. за вживання наркотиків без призначення лікаря передбачала відповідальність у вигляді штрафу в розмірі до 50 карбованців. Якщо наркотики вживали неповнолітні, то відповідно до ст. 184 КпАП УРСР штраф накладався на батьків чи осіб, що заміняли батьків.

Разом із тим, у процесі правозастосування виявилися й недоліки указу 1974 року, які свідчили про необхідність подальшого вдосконалення антинаркотичного законодавства. Наприклад, у ст. 2293 КК УРСР як предмет злочину визначалися індійські, південночуйські, південноманьчжурські коноплі, тим часом як на території України культивувалися інші наркотиковмісні сорти конопель, посів і вирощування яких не заборонялися законом. Але вони цілком були придатні для виготовлення наркотичних засобів, наприклад гашишу й марихуани. Подібним чином стояли справи з олійним маком, з якого кустарним способом виготовлявся екстрактний опій. Як недолік слід зазначити й те, що згідно з указом 1974 р. покарання за незаконне придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних речовин без мети збуту визначалося незалежно від їх кількості. Тому були випадки, коли суди, застосовуючи закон, позбавляли волі осіб за незначну кількість наркотичних речовин. А відсутність заохочувальної норми призводила до того, що про осіб, які звернулися по медичну допомогу до наркологічних установ, повідомлялося в міліцію, де після допиту про джерела незаконного придбання наркотиків, місце їх зберігання цю особу могли притягти до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 2296 КК УРСР. Тому добровільне звернення до наркологічної установи за отриманням медичної допомоги наркомани розцінювали як явку з повинною І власноручне підписання вироку.

Указ 1974 р. мав і інші недоліки, що в цілому негативно позначилося на стані боротьби з наркотизмом.

На загальносоціальному рівні наркотизм 1980-х років, як свідчили результати кримінологічного дослідження, проведеного НДЛ КВШ МВС СРСР 1986 р., зумовлювався кризовими, застійними явищами у суспільстві й елементами соціальної корозії, пов'язаними з протекціонізмом, корупцією, хабарництвом, бюрократизмом, розкраданнями, брехнею, окозамилюванням, розривом між словом і ділом, які породжували в населення споживацькі настрої, соціальну пасивність і бездуховність.

Наркотизм і нелегальний обіг наркотичних засобів і психотропних речовин унаслідок названих вище причин набули значного поширення в Україні, особливо в Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Кримській, Одеській областях. "На початку 1987 р, на обліку в наркологічних установах перебувало близько 25 тисяч споживачів наркотиків, у тому числі 2,8 тисяч неповнолітніх".

У зв'язку з припиненням культивування в СРСР опійного маку Україна стала перетворюватися в наркотико-сировинну базу й постачальника гашишу та макової соломи до республік Середньої Азії, Закавказзя. Велике значення в боротьбі з наркотизмом мало прийняття двох загальносоюзних законодавчих актів: Постанови Ради Міністрів СРСР № 695-87 від 12 червня 1987 р. "Про заборону посівів і вирощування громадянами олійного маку" і Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів СРСР". Прийняття постанови було зумовлене тим, що істотно поширилися вирощування на присадибних та інших земельних ділянках олійного маку й виготовлення з нього наркотичних засобів.

З огляду на те, що після заборони в 1974 р. культивування опійного маку основним джерелом одержання наркотиків став олійний мак, Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про заборону його посівів і вирощування громадянами. Одночасно було заборонено посіви конопель на присадибних ділянках. А керівники господарств зобов'язані були вживати заходів щодо охорони посівів наркотиковмісних рослин, а також знищення післяжнивних залишків чи відходів виробництва, що містять наркотичні речовини.

Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР 21 серпня 1987 р, було прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР, що вніс зміни й доповнення до кримінального, адміністративного законодавства й інших законодавчих актів України.

Цей Указ замінив термін "наркотичні речовини", який раніше використовувався в ст.ст. 229 КК, на термін "наркотичні засоби" , що цілком відповідав міжнародним антинаркотичним правовим актам. Указ установлював адміністративну відповідальність за незаконне придбання й зберігання наркотичних засобів без мети збуту в невеликих розмірах. Нова редакція ст. 44 КпАП за подібні дії, а також за вживання наркотичних засобів без призначення лікаря передбачала адміністративні стягнення.

Антинаркотичне законодавство України в редакції 1987 р. передбачало комплекс правових заходів протидії наркотизму й незаконному обігу наркотичних засобів. Про його ефективність свідчила кримінальна статистика України, що відзначала в 1988 р. припинення поширення наркотизму.

"На початку 1990 р. на 9,8% зменшилася кількість осіб, що вживають наркотики, а неповнолітніх - майже у 2,5 рази, що спричинило зменшення числа наркоманів (на 25%}, а також тих, хто стояв на межі захворювання на наркоманію (на 29%). Серед осіб, що стояли на обліку, зменшилася кількість жінок (на 17,9%), учнів шкіл (у 2,3 раза) і ПТУ".

Таке становище стало можливим завдяки вжитим заходам щодо активізації загальної та індивідуальної профілактики наркотизму й незаконного обігу наркотичних засобів.

Джерело – глава з монографії:

Бережной А.В., Бахтізін Г.В. Профілактичний облік осіб, які вживають наркотичні засоби або психотропні речовини без призначення лікаря: Практичний посібник / Відп. ред. канд. юрид. наук, доц. К.К. Афанасьєв; МВС України, Луган. акад. внутр, справ ім. 10-річчя незалежності України. - Луганськ: РВВ ЛАВС, 2005. – 144 с.