Кримінально-правові гарантії реалізації принципу публічності

Розгляд кримінально-правових гарантій реалізації принципу публічності зумовлюється можливостями кримінального права впливати на суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин. Дієвість кримінально-правових гарантій є найвищою в порівнянні з іншими їх видами.

Цей вид гарантій реалізації принципу публічності в кримінальному процесі відзначається особливістю співвідношення кримінального права і процесу. Традиційно в юридичній літературі прийнято вважати, що кримінально-процесуальне право є похідним від кримінального права. Також традиційно (і правильно) вважається, що за субординацією в правовому регулюванні норми матеріального права є першорядними. Особливістю норм кримінального права, у яких закріплено гарантії реалізації принципу публічності в кримінальному процесі, є те, що ці норми є похідними від процесуальних норм.

Кримінально-правові норми-гарантії регулюють суспільні відносини, що складаються у зв'язку з порушеннями, які мають місце в часі реалізації норм процесуального права, у яких сформульовано положення, котрі в сукупності є змістом принципу публічності. Ці порушення пов'язані з перешкоджанням державним органам та їх службовим особам, які ведуть кримінальний процес, виконувати свої обов'язки щодо порушення кримінальних справ і вжиття передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину та до їх покарання. А оскільки ці органи виконують зазначені обов'язки в межах своєї компетенції, то їхній внесок у реалізацію принципу публічності залежить від наявних у них повноважень.

Ступінь кримінально-правового гарантування виконання обов'язків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) визначається значущістю внеску кожного з них у реалізацію завдань кримінального процесу. На такий висновок наводить аналіз норм розділу 18 КК «Злочини проти правосуддя», серед яких можна виділити три групи норм-гарантій за вищезазначеними критеріями. Кожна з цих груп буде проаналізована далі з позицій забезпечувального (гарантійного) впливу норм на реалізацію принципу публічності в кримінальному процесі.

Перша група кримінально-правових норм гарантує реалізацію принципу публічності в діяльності колегіально діючого суду або одноособово діючого судді при виконанні обов'язків з розгляду і вирішення кримінальних справ. До їх числа належать такі.

Частиною 1 ст. 376 КК передбачено кримінальну відповідальність за втручання у будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися винесення неправосудного рішення. У контексті розглядених проблем ця кримінально-правова норма може вважатися гарантією реалізації принципу публічності в частині виконання суддями службових обов'язків, у тому числі й обов'язку вжити всіх передбачених заходів до встановлення події злочину, винних осіб та їх покарання (ст. 4 КПК).

Публічні інтереси захищаються також у ч. 2 ст. 376 КК, у якій зазначено кваліфікований склад цього злочину, що має підвищену соціальну небезпечність, оскільки втручання в діяльність судді перешкодило запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, або втручання вчинено особою з використанням свого службового становища. Ця обставина є підставою для поділу кримінально-правових гарантій реалізації принципу публічності на звичайні та підвищені.

До числа перших можуть бути віднесені всі гарантії, що закріплені в частинах перших статей кримінального закону, а до других належать ті, що встановлені в тих частинах статей, які передбачають підвищену кримінальну відповідальність за діяння, схожі за об'єктивною стороною з діяннями, зазначеними в частинах перших тих самих статей.

Гарантією «чистоти» реалізації публічних інтересів у кримінальному процесі, безумовно, є і відповідальність за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, передбачена ст. 377 КК. У ч. 1 цієї статті суддям (народним засідателям і присяжним) гарантовано здійснення правосуддя в кримінальних справах, в умовах, вільних від погроз щодо них або їх близьких родичів убивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна. Наявність такого виду кримінальної відповідальності дозволяє суддям здійснювати свою діяльність незалежно від будь-яких погроз на їх адресу, котрі є вираженням позиції когось із суб'єктів кримінального процесу.

У частинах 2 і 3 аналізованої статті встановлено кримінальну відповідальність за кваліфіковані склади злочинів, яка певною мірою гарантує суддям тілесну недоторканність. У наступних статтях Кримінального кодексу України встановлено гарантії у вигляді кримінальної відповідальності за посягання на життя (вбивство або замах на вбивство – ст. 379 КК) та умисне знищення або пошкодження майна (ст. 378 КК) судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя.

Як бачимо, кримінальний закон оберігає від посягань на тілесну недоторканність, на життя чи майно не тільки суддів, але їхніх близьких родичів. Для того щоб суддя міг повною мірою відповідно до вимог закону виконувати покладені на нього обов'язки, які випливають із принципу публічності, він не повинен піддаватися відчуттю страху за своїх близьких родичів.

Вищезазначені гарантії забезпечують можливість реалізації принципу публічності суддями, народними засідателями та присяжними в період судового розгляду та вирішення кримінальної справи. У кримінальному законі, крім цього, існує група гарантій, що спрямовані на забезпечення реалізації аналізованого принципу після постановлення судом вироку чи іншого процесуального рішення.

Судові рішення є обов'язковими для виконання всіма службовими особами та громадянами. Але деякі посадовці й окремі громадяни через незгоду з рішеннями або з інших причин відмовляються їх виконувати. Невиконання судового рішення за умов існування в українському кримінальному процесі принципу публічності ні теоретично, ні практично не є допустимим. Бо в такому разі вся публічна діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду з порушення, розслідування, судового розгляду та вирішення кримінальних справ не матиме ніякого значення для реалізації загальносуспільних інтересів. Більш того, невиконання судового рішення завдає шкоди державним і громадським інтересам. Тому законодавець установлює гарантії, які забезпечують реалізацію принципу публічності під час виконання вироку, ухвали чи постанови суду.

Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню ставить під загрозу реалізацію принципу публічності, бо відповідні (компетентні) органи держави у результаті таких протиправних дій позбавляються можливості вжити усіх заходів, на що вказано в ст. 4 КПК. Тому законодавець передбачив у ст. 382 КК кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень.

Зашкоджують реалізації суспільних інтересів у кримінальному процесі також і дії осіб, щодо яких постановлено судові рішення. Кримінальний закон «захищає» принцип публічності й від протиправних дій таких осіб. Ухилення осіб, щодо яких постановлено обвинувальний вирок з призначенням покарання чи інше судове рішення, може призвести до ігнорування принципу публічності в кримінальному процесі.

Щоб цього не сталося, законодавець установив кримінальну відповідальність для осіб, які ухиляються від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 1 ст. 389 КК), від відбування громадських чи виправних робіт (ч. 2 ст. 389 КК); які самовільно залишили місце обмеження волі чи злісно ухиляються від робіт у цьому місці (ч. 1 ст. 390 КК), не повернулися до місця відбування покарання у вигляді обмеження волі, якщо їм було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду (ч. 2 ст. 390 КК), не повернулися до місця відбування покарання у вигляді позбавлення волі за таких же умов (ч. З ст. 390 КК); які втекли з місця позбавлення волі або з місця відбування покарання у вигляді арешту (ч. 1 і ч. 2 ст. 393 КК)' або із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього (ст. 394 КК).

Друга група гарантій принципу публічності в кримінальному процесі присвячена забезпеченню отримання достовірних доказів та істинних висновків у кримінальній справі. Публічні інтереси в кримінальному процесі можуть бути забезпечені лише в разі вирішення справи на підставі сукупності допустимих, належних, достовірних доказів.

Достовірність (пізнавальна допустимість) доказів, які можуть бути покладені в основу того чи іншого рішення, має вирішальне значення для виконання кримінальним процесом своїх завдань, а значить, і для досягнення його цілей. Якщо в основу рішення покласти докази, що не відповідають вимогам достовірності, то це може спричинити викривлення фактів, що були в дійсності, порушення прав суб'єктів кримінального процесу, а через це – порушення загальносуспільних інтересів у кримінальному процесі. Забезпечення останніх передбачає існування гарантій, які б убезпечували кримінальний процес від проникнення в нього недоброякісних матеріалів.

Відповідно до вимог принципу публічності, отримання відомостей (фактичних даних) про злочин необхідно «обставити достатніми гарантіями, які б забезпечували достовірність цих відомостей ...». Слід зазначити, що відомості про злочини вперше стають доступними для службових осіб, уповноважених законом на здійснення кримінально-процесуальної діяльності, після повідомлення їх ініціаторами процесу. Тому вже на етапі прийняття інформації про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя повинні мати у своєму розпорядженні засоби, які б гарантували достовірність даних, що містяться в первинних джерелах інформації про злочини. У Кримінальному кодексі така гарантія існує у вигляді відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), що настає тільки тоді, коли таке повідомлення зроблено органам держави, які уповноважені нею на захист публічних інтересів, тобто суду, прокуророві, слідчому або органу дізнання.

Саме так М.І. Бажанов визначив одну з груп злочинів проти правосуддя. Автор слушно зауважував, що посягання на цю сферу правосуддя позбавляють його можливості виконання завдань, сформульованих у ст. 2 КПК. До цього важливо було б додати, що ці злочини істотно перешкоджають можливості реалізації органом дізнання, слідчим, прокурором та судом (суддею) принципу публічності в кримінальному процесі.

Гарантії достовірності фактичних даних про злочини в полістадійному процесі є більш широкими за змістом. Відразу слід указати на те, що для суб'єктів кримінального процесу, які є не заінтересованими в результатах провадження у справі (свідка, експерта, перекладача), установлено кримінальну відповідальність не лише за завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправдивий переклад (ст. 384 КК), а й за відмову цих осіб відповідно від давання показань або відмови від виконання покладених на них обов'язків щодо провадження судової експертизи чи здійснення перекладу (ст. 385 КК).

Покладання на зазначених осіб обов'язку давати показання (за винятком випадків, коли особа відмовляється давати показання щодо себе, членів її сім'ї чи близьких родичів) органам дізнання, слідчому, прокурору, суду покликане забезпечити реалізацію принципу публічності в кримінальному процесі, бо цей обов'язок збігається з обов'язком перелічених державних органів ужити всіх заходів, спрямованих на виконання завдань кримінального процесу. Відсутність обов'язку свідка давати показання, а експерта й перекладача – виконувати покладені на них обов'язки, так само як і відсутність юридичної відповідальності за невиконання цього обов'язку, призвела б до становища, коли органи, які ведуть кримінальний процес, були б позбавлені механізму законного впливу на суб'єктів, які сприяють здійсненню кримінально-процесуальної діяльності.

Установлення кримінальної відповідальності за вищезазначені дії є гарантією отримання відомостей про злочини від суб'єктів, щодо яких є дані, що їм відомі обставини, які стосуються справи: свідків (ч. 1 ст. 68 КПК); осіб, які мають необхідні знання для дачі висновку із досліджуваних у справі питань, експертів (ч. 2 ст. 75 КПК); осіб, що не володіють мовою, якою провадиться судочинство, завдяки іншій особі – перекладачеві, який повинен з'явитися за викликом і зробити повно і точно доручений йому переклад (ч. 2 ст. 128 КПК).

Стосовно суб'єктів кримінального процесу, заінтересованих у його результатах, держава визнає принцип переваги особистих інтересів над державними. У зв'язку з цим у кримінальному законі не встановлено кримінальної відповідальності для потерпілого, з одного боку, та підозрюваного, обвинуваченого, підсудного – з іншого, за відмову від давання показань. Оскільки справа може бути вирішена на користь тієї чи іншої сторони, вони повинні самі обирати варіанти своєї поведінки. Установлення для зазначених осіб обов'язку давати показання було б дуже корисним для органу дізнання, слідчого, прокуратури, суду, та й держави в цілому для доказування обставин вчинення злочину, а отже, і для забезпечення реалізації принципу публічності.

Але, як було відзначено, інтереси держави, якщо вона є правовою (або прагне такою стати), не можуть бути поставлені вище за особисті інтереси громадян (потерпілих, обвинувачених). Крім того, покладання на обвинуваченого обов'язку давати показання суперечило б правилу про заборону суду, прокуророві, слідчому й особі, яка провадить дізнання, перекладати на нього обов'язок (тягар) доказування (ч. 2 ст. 22 КПК).

Цікавим у плані гарантування кримінальним законом можливості реалізації принципу публічності в кримінальному процесі є те, що, не встановлюючи для потерпілого відповідальності за відмову від давання показань, закон передбачає для цього суб'єкта процесу відповідальність за завідомо неправдиве показання. Для суб'єкта – представника іншої сторони процесу, тобто обвинуваченого, така відповідальність не передбачається. З огляду на те, що тут ідеться про суб'єктів – представників протилежних сторін, що змагаються в кримінальному процесі, постає питання: чому кримінально-правові гарантії достовірності відомостей про злочин стосуються одного (потерпілого) і не стосуються іншого (обвинуваченого)?

Відповідь на це запитання слід шукати в положеннях, що складають зміст принципів публічності в кримінально-процесуальній діяльності та забезпечення обвинуваченому права на захист. Кримінальний процес, як зазначалося на початку цього дослідження, є одним із способів вирішення конфліктів у суспільстві. Потерпілий, ставлячи у заяві про злочин питання про кримінальну відповідальність винної особи, сподівається на допомогу державних органів і отримує її згідно з принципом публічності.

У разі порушення кримінальної справи потерпілий спочатку разом з органом дізнання, слідчим (на досудовому розслідуванні). а потім разом із прокурором (під час судового розгляду справи) здійснюють діяльність з викриття особи, яка. на їхню думку, вчинила злочин. Тому цілком логічною видається вимога закону про покладання на потерпілого обов'язку говорити правду. Реалізація цього обов'язку вигідна як потерпілому, так і суспільству. Обвинуваченому, котрий, як правило, не є ініціатором кримінального процесу, установлення в законі обов'язку давати правдиві показання ущемлювало б його право на захист і суперечило б презумпції невинуватості.

Крім того, законодавець не може порушити конституційний принцип свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів . Зважаючи на це, кримінальне судочинство змушене «терпіти» завідомо неправдиві показання обвинуваченого, розцінюючи їх як спосіб захисту від обвинувачення. Іншими словами, принцип публічності в даному разі вимушено «поступається» принципу забезпечення обвинуваченому права на захист і принципу презумпції невинуватості. Ця обставина ще раз свідчить про зв'язок принципу публічності з іншими принципами кримінального процесу.

Розглянуті вище кримінально-правові гарантії покликані забезпечити безпосередній законний вплив на суб'єктів процесу. аби спонукати їх до давання показань у кримінальній справі й до того, щоб ці показання були правдивими. Норми кримінального права у частині встановлення відповідальності за відмову від давання показань і давання завідомо неправдивих показань сприяють тому, щоб суб'єкти, яким вони адресовані, серед двох варіантів своєї поведінки – законної та незаконної – віддавали перевагу першому. Але цього для реалізації вибраного ними варіанту поведінки не завжди достатньо, бо в деяких випадках з'явленню до органів, що ведуть процес, свідка, потерпілого. експерта перешкоджають заінтересовані особи.

У практиці діяльності органів дізнання, слідства, прокуратури й суду трапляються випадки примушування цих суб'єктів процесу до відмови від давання показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкупу свідка, потерпілого чи експерта, а також погрози вчинити зазначені дм з помсти за раніше дані показання чи висновок. Такі шкідливі для реалізації принципу публічності дії повинні бути нейтралізовані на законодавчому рівні. Для усунення цих негативних діянь законодавець передбачив у кримінальному законі відповідальність за їх вчинення (ст. 386 КК). Установлена цією статтею відповідальність гарантує вільне волевиявлення свідків, потерпілих і експертів стосовно явки до органу, який веде кримінальний процес, і можливість дати правдиві показання.

Третя група кримінально-правових гарантій реалізації принципу публічності спрямована на недопущення під час провадження в кримінальній справі випадків протидії своєчасному розслідуванню або судовому розгляду кримінальної справи. Протидія законним діям органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, які ведуть процес, заважає їм виконувати свої обов'язки, головним із яких є обов'язок вжиття заходів до встановлення події злочину, викриття винних та ін. (ст. 4 КПК).

Кримінально-процесуальний закон містить правило, згідно з яким дані досудового слідства не можуть бути розголошені без дозволу слідчого або прокурора (ст. 121 КПК). У ст. 387 КК встановлено кримінальну відповідальність за розголошення таких даних як службовими особами, які ведуть процес (ч. 2), так і іншими суб'єктами (ч. 1). Єдиною умовою настання відповідальності за ч. 1 цієї статті є попередження особи в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати дані досудового слідства або дізнання. Уявляється, що в цій нормі слід указати ще й на таку умову, як завдання істотної шкоди розслідуванню або можливість завдання такої шкоди у вигляді вбивства свідків, потерпілих, знищення речових доказів тощо.

У разі коли органу дізнання, слідчому, прокурору або судді стало відомо про загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну, честі, гідності цих осіб, вони повинні вжити заходів до забезпечення їх безпеки відповідно до вимог ст. 52і-526 КПК.

До речі, згідно зі ст. 4.11.16 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого наказом Голови Служби безпеки України №440 від 12 серпня 2005 року державну таємницю складають відомості про зміст кримінальних справ, розголошення яких може зашкодити розслідуванню злочинів. Засекречення цих відомостей на досудовому розслідуванні є одним із способів убезпечення розслідування від протидії заінтересованих суб'єктів, які перебувають поза межами кримінально-процесуальної діяльності, забезпечення ефективності й публічного характеру цієї діяльності. Тому про кримінальну відповідальність за протиправне розголошення особою, яка провадить дізнання, слідчим чи прокурором даних дізнання або досудового слідства мова може вестися тільки в контексті завдання шкоди інтересам розслідування в кримінальній справі. Виходячи з цього, пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 387 КК після слова «дані» словами: «якщо розголошення цих даних завдало чи могло завдати суттєвої шкоди дізнанню або досудовому слідству».

Значної шкоди розслідуванню і судовому розгляду кримінальної справи здатні завдавати дії, пов'язані із заздалегідь не обіцяним приховуванням злочину. Через такі дії під загрозою може опинитися не лише строк провадження у справі, а й позитивне вирішення питання про кримінальну відповідальність винної особи. Таке становище не може задовольнити ні окремих громадян (потерпілих), ні юридичних осіб (цивільних позивачів), ні, зрозуміло, суспільство в цілому, бо публічні інтереси залишаються нереалізованими. Законодавець передбачає кримінальну відповідальність за приховування не всіх злочинів, а тільки тих із них, що становлять підвищену суспільну небезпеку.

Протидія реалізації принципу публічності в кримінальному процесі може проявлятись і в приховуванні майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано. Виходячи із положень принципу публічності, законодавець у ст. 125 КПК установив обов'язок щодо забезпечення передбаченої кримінальним законом конфіскації майна та заявленого чи можливого в майбутньому цивільного позову. Приховування майна спрямоване на перешкоджання виконанню вироку в частині конфіскації майна засудженого та відшкодування завданої злочином шкоди. Для публічної діяльності в межах кримінального процесу такі дії є небажаними. Гарантією виключення з практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду випадків приховування такого майна є кримінальна відповідальність, передбачена ст. 388 КК.

Інші норми, що містяться в розділі 18 КК, також можна певною мірою віднести до числа «гарантійних». Ці норми пов'язані з такими обставинами: 1) надмірною незаконною активністю органів, що здійснюють кримінальне судочинство (завідомо незаконні затримання, привід або арешт – ст. 371 КК; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності – ст. 372 КК; примушування давати показання при допиті -ст. 373 КК); 2) «незаконною пасивністю» цих органів (невжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під захист, що проявилося у неприйнятті рішення, несвоєчасному прийнятті рішення або прийнятті недостатньо обґрунтованих рішень – ст. 380 КК); 3) прийняттям суддею (суддями) завідомо незаконних рішень (постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, ухвали чи постанови, у тому числі з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах – ст. 375 КК); 4) порушенням прав суб'єктів кримінального процесу (порушення права на захист, яке полягає в недопущенні чи ненаданні своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист – ст. 374 КК; розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист – ст. 381 КК).

Зазначені норми кримінального закону, установлюючи кримінальну відповідальність для службових осіб, які ведуть кримінальний процес, виконують гарантійну функцію щодо виключення з кримінально-процесуальної діяльності порушень законності з їхнього боку. Урешті-решт ці норми змушують дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів діяти виключно в межах закону, гарантуючи таким чином реалізацію в кримінальному процесі публічних інтересів.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.