Поняття, функціональне призначення і визначення принципу публічності

Законодавець використовує три основні способи відображення змісту принципів процесуального права в законі: 1) закріплення принципу права шляхом відображення його змісту в одній або декількох статтях; 2) пряме відображення відповідного принципу процесуального права в тексті статті; 3) зміст відповідного принципу права «розчинений» у багатьох статтях.

Принцип публічності сформульовано законодавцем у ст. 4 КПК, тобто із використанням другого з цих способів. Вважаємо за доцільне навести тут повністю текст даної статті: «Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання».

Учені-процесуалісти дають визначення цього принципу, яке точно відповідає зазначеній нормі, інколи додаючи до тексту статті закону деякі власні положення. Тобто через обов'язки суду, прокурора, слідчого і органу дізнання, виходячи з інтересів держави і згідно зі службовими завданнями в кожному випадку виявлення ознак злочину вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних в його вчиненні, і до їх покарання, а також з метою виконання завдань кримінального судочинства, не ставлячи необхідність провадження тих чи інших кримінально-процесуальних дій у залежність від бажання окремих осіб.

Як бачимо, зміст цього принципу у визначеннях учених зводиться головним чином до виконання органами, які здійснюють кримінальний процес, обов'язку з порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ. У ст. 4 КПК теж ідеться про такий обов'язок суду, прокурора, слідчого й органу дізнання. Термін «публічність» у кримінально-процесуальному законодавстві не вживається. У тексті ст. 27 КПК, що традиційно вважається такою, де закріплені винятки з принципу публічності, також немає слова «публічність». У ній говориться про особливості притягнення до кримінальної відповідальності за певними категоріями справ.

У зв'язку з цим виникає запитання: чи не є теоретичні положення щодо принципу публічності в кримінальному процесі штучною науковою конструкцією, що не має для практики застосування кримінально-процесуального законодавства ніякого значення? Щоб дати правильну відповідь на це запитання, перш за все слід з'ясувати поняття публічності здійснення кримінально-процесуальної діяльності, а вже потім – як це положення впливає на побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, бо саме ця ознака (вплив на побудову процесу) є визначальною при віднесенні того чи іншого положення до числа принципів процесу.

У сучасній українській мові слово «публічний» розуміється як такий, що: 1) відбувається в присутності публіки, людей; привселюдний; 2) призначений для широкого відвідування, користування; громадський; 3) стосується публіки. Як нам видається, жодне з наведених у словнику значень слова «публічний» не відповідає повною мірою тому значенню, що було закладено (опосередковано) законодавцем у термін «публічність кримінального процесу». У першому ж значенні «публічний» більше відповідає в теорії та практиці процесу поняттю гласності. Мабуть, через це в теорії дедалі частіше до терміна «публічність» додають термін «офіційність», що в українській мові теж має декілька значень: 1) який запроваджується, регулюється урядом, урядовою установою або службовою особою; урядовий, службовий // Який представляє уряд, виражає погляди уряду, урядових установ // Повідомлений, оголошений урядовою установою; який надходить від уряду, урядової установи або службової особи // Властивий урядовим документам, діловим паперам; 2) витриманий відповідно до встановлених правил; формальностей; 3) позбавлений невимушеності, безпосередності; підкреслено ввічливий, стриманий, діловий.

На перший погляд, логічніше було б використовувати в кримінальному процесі термін «офіційність» діяльності державних органів і службових осіб. Але це не є правильним, тому що їхня діяльність має не тільки офіційний, але й (і це головне) публічний характер. Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, як представники державної влади здійснюють свою діяльність в публічних (суспільних, державних) інтересах.

Зважаючи на це, подальше дослідження проблем реалізації принципу публічності у кримінальному процесі буде відбуватися з огляду на відповідність того чи іншого положення можливості забезпечення реалізації суспільних (публічних) інтересів.

При цьому вони, як і інші державні органи, відокремлені від населення, що в сучасній загальній теорії держави та права розцінюється як публічний (державний) характер їхньої діяльності, що є однією з головних ознак будь-якої держави. Офіційність слід розглядати як складову частину принципу публічності.

Кримінальний процес, як і держава, пройшов у своєму становленні декілька етапів. З розвитком держави розвивався і процес розгляду спорів, пов'язаних зі вчиненням злочинів, кримінальний процес. Його історичні форми здебільшого залежали від рівня розвитку соціалізації. На ранніх етапах розвитку суспільства рівень соціалізації невеликий, а тому в кримінальному процесі переважає особистий інтерес. У зв'язку з цим він будується за змагальною (обвинувальною) формою. Необхідність захисту громадян від злочинних посягань ще не набуває великого суспільного значення. Доля виникнення, розвитку й закінчення процесу залежить від позиції потерпілого від злочину, що ґрунтується на його особистому інтересі у виявленні та покаранні винного. Тому процес будується за приватно-позовною схемою, недолік якої полягає в тому, що «кредит довіри учасників процесу до публічних інститутів невеликий і вони розраховують в основному на власні сили». Сторони в такому процесі наділяються рівними правами, але це «створює переваги не правому, а сильному і поряд з іншими соціальними інститутами сприяє своєрідному стихійному відбору, селекції в суспільстві більш енергійних і продуктивних індивідів».

Процесом, який переважає за рівнем соціалізації приватно-позовний процес, є публічно-позовний кримінальний процес. Більший ступінь соціалізації забезпечується такими способами.

По-перше, тим, що постраждалій від злочину стороні держава надає офіційний захист і підтримку, часто зовсім замінюючи її в судовому спорі. Російський вчений-процесуаліст О.В. Смірнов обґрунтовує пропозицію щодо найменування історичних форм процесу моделями кримінального процесу.

По-друге, переслідуванням правопорушника офіційно (в публічному порядку), якщо потерпілий відсутній, а злочин становить підвищену суспільну небезпечність.

По-третє, юридичними гарантіями, серед яких найбільш важливими є презумпція невинуватості, тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, покладання тягаря доказування на обвинувача тощо. У теорії кримінального процесу ці положення іноді іменують «перевагами захисту». Наявність таких переваг є виправданою з тієї причини, що сторона обвинувачення має підтримку з боку держави, і тому, звичайно, є набагато сильнішою за сторону захисту. У приватно-позовному процесі також використовуються засоби урівноважування сторін, зокрема надаються рівні права зі збирання й оцінки доказів. Але між приватно-позовним і публічно-позовним процесом існує суттєва різниця, яка полягає в тому, що «приватно-позовне регулювання забезпечує сторонам паритет лише «стартових» умов, зовсім не турбуючись про справедливість подальшого змагання. Публічно-позовний спосіб намагається виправити цей недолік за рахунок вирівнювання умов не тільки для «старту», але й для «фінішу».

У зв'язку з цим можна говорити про те, що публічна форма кримінального процесу є більш прогресивною в плані захисту інтересів суб'єктів суспільного життя від злочинних посягань. Потерпілий отримує потужного «союзника» в особі держави. Але цей союзник є наскільки потужним, що іноді ставить власні інтереси над інтересами потерпілого. Домінування державних інтересів над приватними може призвести до того, що повноваження державних органів подавляють права потерпілого. Тут уже мова повинна вестися про доступ громадян до правосуддя, тобто про доступ до судового захисту від злочинів, оскільки формулювати обвинувачення та звертатися з ним безпосередньо до суду громадяни, що постраждали від злочинів, не мають права. Обвинувачення формулює слідчий на досудовому слідстві, а потім порушується і підтримується прокурором у суді.

У цьому видатний вчений-процесуаліст І.Я. Фойницький вбачав перешкоду доступу до правосуддя. Він писав, що для громадян «доступ до кримінального суду повинен бути настільки ж і навіть більш вільним, як і доступ до суду цивільного.

Монополія прокуратури, усуваючи його, є великим злом». На його думку, небезпечність такої монополії полягає в потуранні з боку державних обвинувачів державним чиновникам; у проведенні урядової лінії там, де вона може мати розбіжності з інтересами громадян. Така позиція вченого була правильною на той час, коли він її висловлював.

У сучасних же політичних і правових умовах діяльності держави положення, висловлені І.Я. Фойницький, не можуть бути повною мірою використані для характеристики правового статусу державних органів, що ведуть кримінальний процес, і прокуратури, яка здійснює нагляд за діяльністю органів дізнання та досудового слідства. Але зараз можна говорити про небезпечність існування відомчих інтересів (наприклад, у поліпшенні показників боротьби зі злочинністю). Правоохоронні органи заради поліпшення статистичних показників ідуть на свідоме недотримання законів, відмовляючи у порушенні безперспективних, з їхньої точки зору, кримінальних справ, укривають злочини від реєстрації. Але це не може бути підставою для відмови в українському кримінальному процесі від принципу публічності, бо в будь-якому виді державної діяльності є свої недоліки. їх виправлення як раз і є функцією прокуратури. Публічність процесу, завдяки якій досягається реальне і рівне для всіх право на забезпечення захисту від злочинів, у будь-якому разі переважає зазначені недоліки.

Деякі вчені звертають увагу також на проблему втрати державою сили, яка може бути підірвана економічними й політичними потрясіннями, і тоді монополія прокуратури та правоохоронних органів, які мають право вести кримінальний процес, стає тягарем не тільки для громадян, а й для держави. Вихід із такої ситуації інколи вбачають у допущенні до обвинувачення окремих осіб, яким така можливість надається не лише як приватне право, але і як суспільна функція. Таким чином, обвинувачем пропонується стати не тільки потерпілому, але й будь-якому іншому громадянину, який відчуває необхідність покарати суспільне зло і якому право на обвинувачення, на думку О.В. Смирнова, належить не як приватне, а як громадське, публічне, а саме обвинувачення називається «народним». Таке обвинувачення, як відомо, має дві форми: 1) субсидіарне; 2) додаткове.

Субсидіарне обвинувачення полягає в участі приватної особи в кримінальній справі в якості самостійного обвинувача в разі відмови від обвинувачення державного обвинувача. У кримінальному процесі України зараз така можливість надається потерпілому, після того як державний обвинувач (прокурор) відмовляється від обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК). У такий спосіб держава надає можливість потерпілому, якому в результаті злочину завдано шкоди, отримати судовий захист незалежно від позиції органу державного обвинувачення. На жаль, у кримінально-процесуальному законодавстві не знайшла вирішення ситуація, коли потерпілий з тих чи інших причин (наприклад смерть) вибуває із процесу. Хто в такому разі буде продовжувати підтримувати обвинувачення?

У ч. 5 ст. 49 КПК, присвяченій врегулюванню правового статусу потерпілого, ідеться лише про те, що правами потерпілого у разі, коли його смерть сталася в результаті злочину, тобто до виникнення кримінально-процесуальних правовідносин, можуть користуватися його близькі родичі. Наслідки припинення участі в кримінальній справі потерпілого, який вимагав продовження її розгляду після відмови прокурора від обвинувачення, мають бути чітко врегульовані законом. Це питання повинне вирішуватися з урахуванням того, що у справі не може бути безмежної кількості обвинувачів одночасно або по черзі. Тому вважаємо за доцільне статтю 267 КПК доповнити частиною 3 такого змісту: «У разі неможливості подальшої участі потерпілого, який заявив вимогу про продовження розгляду справи та підтримання обвинувачення після відмови прокурора від державного обвинувачення, у судовому розгляді право на підтримання обвинувачення мають його близькі родичі».

Не вирішеною в кримінально-процесуальному законодавстві є також ситуація, коли прокурор відмовляється від державного обвинувачення у справах про злочини, якими завдано шкоди не фізичній, а юридичній особі, котра згідно з чинним КПК не може бути потерпілим. Після відмови від обвинувачення прокурора в таких справах немає особи, яка б могла взяти на себе функцію обвинувачення. Виникає питання: чи можна, виходячи із суспільних інтересів, надати право на підтримання обвинувачення будь-якому громадянину або представникові юридичної особи, якій злочином завдано шкоди?

Правильну, обґрунтовану відповідь на це запитання дає О.В. Смірнов. Він зазначає, що в такому разі на зміну державному обвинувачеві з'явиться обвинувач, який на відміну від потерпілого раніше не брав участі в процесі. З появою наступного обвинувача сторона захисту повинна буде повторно починати будувати свій захист, що погіршує її становище у порівнянні з обвинувачем. Але й після цього немає гарантій, що й новий обвинувач достроково не відмовиться від обвинувачення, а на його місце не стане інший. Таким чином, теоретично цілком можливо, що «обвинуваченому, для того щоб відстояти свою правоту в судовому спорі, доведеться «стятися» в процесі з невизначено значною кількістю обвинувачів, що теоретично зводить його шанси на перемогу майже до нуля».

До 21 червня 2001 року ч. 4 ст. 264 КПК містила положення, згідно з яким відмова прокурора від державного обвинувачення не звільняла суд від обов'язку розглядати справу далі й вирішити її на загальних підставах. Таке положення призводило до того, що після відмови прокурора від обвинувачення до суду переходила невластива йому обвинувальна функція. Внесення змін до КПК Законом України від 21 червня 2001 року тільки до певної міри вирішило цю проблему.

На нашу думку, повна відмова прокурора – особи, яка представляє в суді державні інтереси, – від порушеного ним же обвинувачення свідчить про те, що в ході судового засідання встановлено такі обставини, що свідчать про неможливість реалізації кримінальної відповідальності. Це означає, що фактично обвинувачення в цьому разі втрачає своє юридичне значення. У зв'язку з цим суд не може продовжувати розгляд справи, бо з закінченням участі у справі прокурора, «підхопити» обвинувачення в аналізованих справах нема кому.

Тому, доцільно було б передбачити в законі норму, згідно з якою кримінальний процес після відмови прокурора від обвинувачення за згаданих обставин припинявся б постановленням судом виправдувального вироку. Таке вирішення питання узгоджується з принципом діяльності правової держави, відповідно до якого інтереси індивіда (громадянина) ставляться вище за державні. Виходячи з цього, пропонуємо доповнити ст. 264 КПК «Участь прокурора в судовому засіданні» шляхом доповнення її частиною 5 такого змісту: «Відмова прокурора від державного обвинувачення у справах про злочини, якими завдано шкоду державним або суспільним інтересам, а також інтересам юридичних осіб, тягне за собою постановлення судом виправдувального вироку».

Такий варіант вирішення питання ніяким чином не порушить принцип публічності в кримінальному процесі, бо постановлення виправдувального вироку за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину не означає, що держава полишила захист суспільних інтересів, яким злочином завдано шкоди. Виправдувальний вирок стосуватиметься лише підсудного, щодо якого прокурор порушив і деякий час підтримував у суді державне обвинувачення. Вжиття заходів до встановлення іншої особи, яка вчинила злочин, у будь-якому разі буде продовжено (ч. 5 ст. 327 КПК).

Так само має бути вирішена в законодавстві ситуація, коли прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи та підтримувати далі обвинувачення. Частина друга ст. 282 КПК встановлює, що суд (суддя) в цьому випадку своєю ухвалою (постановою) закриває кримінальну справу. Зважаючи на те, що основним питанням, яке вирішується в судовому засіданні, є питання про винність підсудного, доцільніше було б не закривати кримінальну справу, а постановляти виправдувальний вирок. Постановляючи вирок, суддя робитиме основний акцент на невинуватості підсудного, а не на відмові прокурора від державного обвинувачення, бо прокурор відмовляється від обвинувачення, коли дані судового слідства (тобто докази) не підтверджують обвинувачення. А це свідчить про недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину, що згідно з ч. 4 ст. 327 КПК є підставою для постановлення виправдувального вироку.

Тому вважаємо за доцільне ч. 2 ст. 282 КПК викласти в такій редакції: «Якщо в ході судового засідання прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не бажає скористатися правом на заявлення вимоги про продовження судового розгляду та підтримання обвинувачення, суд (суддя) діє у відповідності з частинами 4 і 5 статті 327 цього Кодексу».

Додаткове «народне» обвинувачення передбачає допуск приватної особи до участі у справі разом з державним обвинувачем із наданням певного обсягу процесуальних прав. Донедавна в українському кримінальному процесі існував такий суб'єкт, як громадський обвинувач, який разом із прокурором здійснював від імені громадської організації або трудового колективу громадське обвинувачення підсудного. Громадський обвинувач мав право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, порушувати перед судом клопотання, висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, заявляти відводи тощо .

Як бачимо, його повноваження в судовому засіданні були схожі із повноваженнями прокурора, викладеними в ч. 2 ст. 264 КПК. У зв'язку з цим можна констатувати, що участь двох суб'єктів, які захищають загальносуспільні інтереси, з майже однаковими правами в одній кримінальній справі є зайвою. Виходячи з принципу публічності, перевагу в цьому випадку слід віддавати більш «потужному» обвинувачеві, яким беззаперечно є прокурор, що представляє і загальнодержавні інтереси, і інтереси окремих фізичних або юридичних осіб. Урешті-решт, цього вимагає і принцип процесуальної економії. Тому можна вважати виправданим те, що законодавець виключив із КПК ст. 265, яка регулювала правовий статус громадського обвинувача.

Обвинувачення є основною, але не єдиною ознакою принципу публічності. Крім того, обвинувальну діяльність у кримінальному процесі здійснюють не всі органи, які його ведуть. Зокрема, обвинувальної функції позбавлений суд.

Наступною важливою ознакою цього принципу є офіційний характер відносин між службовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, з одного боку, й усіх інших суб'єктів кримінального процесу – з іншого. Офіційність кримінально-процесуальних відносин має такі ознаки.

Найголовнішим для характеристики офіційності відносин є те, що всі дії дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів вчиняються ними від імені держави, а самі вони є представниками державних органів. Свою діяльність вони здійснюють, керуючись виключно нормами права, які встановлені або санкціоновані державою. Тому їхня діяльність має державно-владний характер. Для цих органів, як відомо, діє правовий принцип «дозволено тільки те, що передбачено законом». Кримінально-процесуальний закон України не передбачає існування в кримінальному процесі суддівського розсуду під час розгляду кримінальних справ. Органи дізнання, досудового слідства та прокуратури тим паче не мають дискреційних повноважень у процесі. Такий характер правової регламентації кримінально-процесуальної діяльності органів, уповноважених вести кримінальний процес, передбачає для всіх інших суб'єктів кримінального процесу обов'язок підкорення вимогам державних органів та їх службових осіб.

Офіційність кримінально-процесуальної діяльності проявляється також у тому, що всі дії службових осіб державних органів повинні бути здійснені відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми. Дізнавачі, слідчі, прокурори та судді, у свою чергу, мають право вимагати від суб'єктів процесу дотримання ними процесуальних правил.

Офіційними відносинами є такі, що позбавлені невимушеності, безпосередності, коли суб'єкти відносин є підкреслено ввічливими, стриманими, а самі відносини є суто діловими. Нормативно врегулювати такі характеристики відносин між суб'єктами кримінального процесу практично неможливо.

У контексті характеристики принципу публічності має значення не взагалі офіційність як принцип діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а тільки офіційність у відносинах посадових осіб цих органів із суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, які залучаються до неї як сторони або виконують допоміжну функцію (свідки, поняті, перекладачі та ін.). Ми залишили поза увагою офіційні відносини між посадовцями одного й того ж відомства (слідчий – начальник слідчого відділу) та різних відомств (слідчий – прокурор), бо ці відносини пов'язані зі здійсненням відомчого контролю та прокурорського нагляду всередині системи державних органів.

Але законність, об'єктивність, усебічність та інші основні показники кримінально-процесуальної діяльності можуть бути досягнуті лише в тому випадку, коли діяльність дізнавача, слідчого, прокурора, судді буде мати діловий (офіційний) характер. Такий характер відносини мають, тільки якщо службові особи державних органів, які ведуть процес, здійснюють діяльність із захисту державних (суспільних) інтересів. Якщо ж тільки у них з'являється інший, окрім державного, інтерес, ці особи не можуть брати участі в розслідуванні та судовому розгляді справи, бо тоді відносини між службовими особами, що ведуть кримінальний процес, та іншими суб'єктами процесу втрачають офіційний (діловий) характер.

Законодавець, виходячи з положень принципу публічності, установив правову заборону на участь у кримінальній справі суддів, прокурорів, слідчих і дізнавачів за наявності певних обставин. Усі ці обставини пов'язані з виключенням можливості реалізації службовими особами недержавних (особистих, корпоративних та інших) інтересів. Заінтересованість службових осіб у результатах розгляду справи може виникати з різноманітних причин. Деякі з них прямо передбачені в кримінально-процесуальному законі (статті 54-60 КПК).

Перші з них пов'язані з участю самих дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів у кримінальній справі, що перебуває в їхньому провадженні, в якості потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або іншого суб'єкта процесу.

Другі – дають підстави сумніватися в об'єктивності осіб, які ведуть процес, з причин заінтересованості їх у забезпеченні інтересів своїх родичів, які навіть можуть не бути суб'єктами процесу.

Треті пов'язані з можливою необ'єктивністю вищезазначених осіб через їхні власні процесуальні інтереси у справі, що має місце тоді, коли вони брали участь у кримінальній справі як експерти, спеціалісти, перекладачі, захисники або представники інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача. Процесуальна (професійна) заінтересованість у справі може бути й тоді, коли суддя брав епізодичну участь у стадії досудового розслідування (вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання запобіжного заходу тощо (п. 21 та п. 22 ч. 1 ст. 54 КПК).

Не можна категорично стверджувати, що сама по собі наявність цих обставин свідчить про необ'єктивність у діяльності дізнавача, слідчого, прокурора або судді. Більшість із них є принциповими працівниками, які стоять на захисті державних інтересів, але існування в законодавстві інституту відводів є процесуальною гарантією реалізації принципу публічності в кримінальному процесі, тобто забезпечення реалізації публічних інтересів.

Виходячи зі змісту п. 4 ч. 1 ст. 54 та п. 4 ч. 1 ст. 60 КПК, можна зробити висновок, що законодавець не в змозі дати вичерпний перелік таких обставин, зазначаючи, що всі інші обставини, якщо вони викликають сумнів у об'єктивності дізнавача, слідчого, прокурора або судді, можуть бути підставою для їх відводу.

Слід погодитися з висловленою у літературі пропозицією щодо виокремлення в кримінально-процесуальному законі спеціальної підстави, згідно з якою підлягає відводу посадовець, щодо якого порушено кримінальну справу у зв'язку із вчиненням корупційного діяння у справі, що перебуває у його провадженні. У цьому випадку слід вести мову про неспростовну правову презумпцію, сутність якої полягає в тому, що дізнавач, слідчий, прокурор чи суддя, у яких виникли корупційні інтереси у справі, не здатні забезпечити загальносуспільних інтересів у кримінальній справі, що перебуває в їхньому провадженні.

На офіційність відносин між суб'єктами кримінального процесу, які його ведуть, і всіма іншими суб'єктами вказує і те, що спілкування між ними відбувається, як правило, у місці провадження досудового слідства або судового розгляду кримінальної справи. Виконання процесуальних дій у місці провадження слідства чи судового розгляду створює ділову (офіційну) атмосферу. Крім того, це спілкування обов'язково має закінчуватися складанням протоколу процесуальної дії у суворій відповідності до вимог закону зі скріпленням підписами службової особи, яка провела дію, та інших її учасників (ст. 84 КПК).

В опитаних нами 300 працівників органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів 91,3% заявили про підтримку такої пропозиції (див. додаток).

Офіційність відносин службових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, і всіх інших його суб'єктів забезпечується також певними характеристиками перших, що можуть бути названі атрибутивними. До них належать: спеціальна форма одягу; посвідчення про зайняття певної посади в органі досудового розслідування, прокуратури чи суду; наявність класних чинів або спеціальних звань тощо.

Отже, головними в понятті принципу публічності в кримінальному процесі є такі його характеристики, як забезпечення суспільних (державних) інтересів органами дізнання, слідчими, прокурорами та суддями та невід'ємна від них офіційність діяльності цих органів.

Проаналізуємо з цих позицій функціональне призначення принципу публічності для кримінального процесу. Воно є багатостороннім. Основними функціями принципу публічності, що визначають його значення в кримінальному процесі, є: 1) суспільно-політична; 2) правова.

Суспільно-політичне функціональне призначення аналізованого принципу у свою чергу може бути поділене на суспільне та політичне.

Суспільне значення принципу публічності полягає, як було показано, у забезпеченні прав і свобод усіх членів суспільства через призму загальносуспільних інтересів у сфері кримінального та кримінально-процесуального правового реґулювання суспільних відносин'. У цьому плані роль окремого принципу кримінального процесу (принципу публічності) повністю збігається із соціальним призначенням кримінального процесу взагалі. Тому можна стверджувати, що головне завдання кримінального судочинства, котре полягає в охороні прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь (ст. 2 КПК), може бути виконане завдяки існуванню публічних основ процесуальної діяльності. і навпаки, реалізація принципу публічності може відбутися тільки через виконання завдань кримінального процесу.

Існування в кримінальному процесі винятків у вигляді справ приватного та приватно-публічного обвинувачення не суттєво впливає на загальний публічний характер процесу. Крім того, слід мати на увазі, що в деяких випадках ці справи можуть розглядатися в публічному порядку.

Отже, принцип публічності й завдання кримінального процесу перебувають в тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. Тому зміна завдань кримінального судочинства обов'язково спричинить за собою трансформування або взагалі скасування дії принципу публічності, а зміна його положень або перехід до принципу диспозитивності в кримінальному процесі приведе до уточнення або повної заміни завдань процесу .

Інший аспект суспільного значення принципу публічності полягає в зрівнюванні можливостей усіх членів суспільства у захисті своїх прав у разі вчинення щодо них злочинів. Звертаючись до органу дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду, громадяни або службові особи перекладають на них увесь тягар із забезпечення захисту власних інтересів, а останні приймають на себе цей тягар, зобов'язуючись захистити не лише інтереси окремих громадян чи корпоративні інтереси підприємств, установ чи організацій, а й загальносуспільні інтереси. Теоретично той, хто звернувся до зазначених органів, може не вчиняти ніяких дій з власної ініціативи. Державні органи, виконуючи обов'язок, установлений для них у ст. 4 КПК, усе одно вживуть необхідних заходів до захисту інтересів осіб, постраждалих у зв'язку із вчиненням злочину.

З цього випливає, що яке б соціальне становище не займав громадянин, він вправі розраховувати на забезпечення його інтересів. Викладене свідчить, що, завдяки існуванню в кримінальному процесі принципу публічності, у цьому юридичному процесі забезпечується реалізація принципу соціальної справедливості.

Політична функція принципу публічності в кримінальному процесі проявляється у двох аспектах. Перший із них полягає у створенні державою Гарантій обов'язкового відновлення порушених злочином прав громадян. Гарантування відновлення прав і відшкодування завданої злочином шкоди відбувається через установлення в кримінально-процесуальному законі обов'язку органу дізнання, слідчого, прокурора й суду щодо вжиття ними всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання в межах порушеної кримінальної справи (ст. 4 КПК). Але в зазначеній нормі закону, на наш погляд, не повністю відображено роль держави як політичного суб'єкта. У ст. 4 КПК головним визнається каральний (обвинувальний) аспект діяльності держави'. Ураховуючи тісний зв'язок принципу публічності й завдань кримінального судочинства, головний акцент в його правовій регламентації повинен бути зроблений на охороні прав і законних інтересів осіб, яким злочином завдано матеріальної, фізичної чи моральної шкоди.

Такий підхід є правильним, тому що вжиття заходів, зазначених у ст. 4 КПК, є важливим положенням принципу публічності, але головним все-таки у цьому принципі є забезпечення загальносуспільних інтересів. Ужиття ж передбачених законом заходів є шляхом до цього. Тому вважаємо за доцільне і необхідне доповнити норму кримінально-процесуального закону, у якій сформульовано принцип публічності, указівкою на обов'язок вжиття зазначеними в цій статті органами заходів до відновлення порушених злочином прав фізичних і юридичних осіб. У зв'язку з цим пропонуємо доповнити ст. 4 КПК після слів «заходів до ...» словами: «повного відновлення прав фізичних і юридичних осіб, порушених злочином».

Другий аспект політичної функції принципу публічності в кримінальному процесі полягає у створенні державою умов, за яких кожен її громадянин буде почувати себе в безпеці. Такий стан може бути досягнутий лише в разі належного здійснення державними органами боротьби зі злочинністю і стабільного зниження її рівня. Боротьба зі злочинністю в державі відбувається головним чином в межах провадження в конкретних кримінальних справах, тобто у межах кримінального процесу. Принцип публічності через обов'язок ужиття всіх можливих і необхідних заходів до вирішення завдань кримінального судочинства спонукає органи дізнання, досудового слідства і прокуратури до активності, ініціативності в провадженні у кримінальних справах. Такий характер дій державних органів породжує в громадян упевненість у можливостях держави стримати злочинність, забезпечити в будь-якому разі їхні права у цій сфері.

Правове значення принципу публічності в кримінальному процесі залежно від його зв'язку з тією чи іншою галуззю права може бути поділене на кримінально-правове та процесуально-правове.

Кримінально-правове значення аналізованого принципу можна охарактеризувати з двох позицій. Оскільки кримінальний процес є механізмом реалізації норм кримінального права, то призначенням принципу публічності насамперед є забезпечення реалізації цих норм. Для розкриття поняття цього принципу важливо вказати на забезпечення реалізації, завдяки йому, одного з принципів кримінального права, яким є невідворотність покарання за вчинений злочин. Таким чином, принцип публічності виконує відносно принципу невідворотності кримінального покарання допоміжну функцію. Тут простежується безпосередній, тісний зв'язок галузей права як підсистем загальної правової системи.

Аналізуючи процесуально-правове функціональне призначення принципу публічності, перш за все слід указати на його системно-організуючу функцію щодо кримінального процесу. Цей принцип безпосередньо впливає на системно-структурну організацію кримінального процесу, тобто на його побудову. Законодавець конструює кримінальний процес України в такий спосіб, що для досягнення виконання його завдання щодо відновлення порушених злочином прав громадян і забезпечення їх законних інтересів справа має пройти всі стадії кримінального процесу (за винятком тих, у яких за апеляціями або касаціями суб'єктів процесу відбувається перегляд судових рішень).

З цього також випливає, що держава визнає злочини настільки небезпечними правопорушеннями, що вважає за необхідне втручатись у вирішення правових конфліктів попри те, що хтось із суб'єктів кримінального процесу або якісь інші особи не бажали б розголошення обставин вчинення злочину, і доводить вирішення цих конфліктів до кінця. Саме тому держава вважає за необхідне детально встановити обставини злочину, викрити винного і покарати його в загальносуспільних інтересах. Для того щоб гарантувати виконання цих завдань, державним органам треба здійснити всю сукупність процесуальних дій. Кримінальний процес має безперешкодно пройти усі стадії кримінального процесу. У справах же, які торкаються прав окремих громадян (у справах приватного обвинувачення), потреба в цьому визначається особою, чиї права порушено злочином. Але й у цих кримінальних справах протягом усього часу провадження публічність повністю не виключається. Від моменту надходження скарги про злочин до моменту закінчення провадження у справі характер діяльності суду не втрачає офіційності. Саме суд з його повноваженнями вправі здійснювати судовий розгляд, збирати й оцінювати докази тощо.

Система кримінального процесу України може зазнавати певних (більших чи менших за обсягом і змістом) змін. Це є цілком природним. Предмет регулювання будь-якої галузі права може змінюватися, бо у реальному житті суспільства постійно виникають нові види відносин, що потребують правового врегулювання, а необхідність у реалізації якихось інших відносин з часом відпадає. Але за «будь-яких модифікацій предмета регулювання ядро залишається незмінним». Таким ядром для кримінального процесу є ті суспільні (кримінально-процесуальні) відносини, що визначаються принципом публічності. Відмова від принципу публічності в кримінальному процесі означала б суттєву модернізацію системи процесу, оновлення його структурної організації, зміну процесуальних принципів. Останнє свідчить не лише про нерозривний зв'язок принципу публічності з іншими принципами кримінального процесу, але й про його провідну роль у впливі на структурну побудову кримінального процесу.

На підставі принципу публічності рух кримінальної справи зі стадії до стадії, як правило, відбувається незалежно від волі суб'єктів процесу, які мають власний інтерес у вирішенні справи. Кримінально-процесуальний закон не передбачає для суб'єктів кримінального процесу можливості оскарження рішень, які переводять процес з однієї стадії до іншої'. Так, наприклад, стадія досудового розслідування з прийняттям рішення про складання обвинувального висновку і направленням кримінальної справи до суду трансформується в стадію порушення державного обвинувачення . Не закладено в законодавстві й можливості оскарження рішення про направлення прокурором справи до суду після затвердження ним обвинувального висновку, а значить, переведенням процесу в стадію попереднього розгляду справи суддею. Після такого розгляду за достатніх підстав суддя призначає справу до судового розгляду. і знову про оскарження цього рішення в законі не говориться .

Безумовно, скарга на будь-яке із зазначених рішень може надійти від суб'єкта процесу. Таке право кожний громадянин має на підставі ст. 55 Конституції України та виходячи із загально-правового принципу «дозволено все, що не заборонено законом», який діє для громадян у кримінальному процесі. Безумовним є й те, що скарга повинна бути розглянута. І рішення за нею може бути прийнято на користь суб'єкта процесу, який її подав. Але скасування рішення може відбутися лише тоді, коли воно буде визнане незаконним або ж необґрунтованим. Побажання скаржника щодо руху кримінальної справи або її повного закриття можуть бути враховані органом, який розглядає скаргу, лише за умови, якщо остання є обґрунтованою. Або, іншими словами, позиція скаржника може бути врахована лише тоді, коли вона збігатиметься з положеннями принципу публічності щодо обов'язку державних органів і їх службових осіб уживати всіх передбачених законом заходів до викриття винних і виконання інших завдань кримінального процесу.

Принцип публічності забезпечує динамічний порядок ведення кримінального процесу. Причому для початку процесу є характерним автодинамічний порядок. При надходженні заяви або повідомлення про злочин орган дізнання, слідчий і прокурор зобов'язані негайно, незалежно від чиїхось керівних настанов розпочати кримінально-процесуальну діяльність, зміст якої полягає в прийнятті, реєстрації, перевірці та вирішенні первинної інформації про злочин. Подальший розвиток кримінального процесу відбувається відповідно до принципу публічності незалежно від волі будь-кого із суб'єктів процесу та інших осіб до повного вирішення всіх завдань. У зв'язку з цим можна говорити про функціональне забезпечення принципом публічності динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності.

У кримінальному процесі беруть участь різноманітні суб'єкти, кожний із яких (особливо сторони обвинувачення і захисту) відстоює власні інтереси. Інтереси суб'єктів процесу постійно перетинаються. Керуючись вимогами принципу публічності, органи дізнання, слідства, прокуратури й суду зобов'язані не допускати превалювання особистих або корпоративних інтересів над загальносуспільними інтересами.

Водночас у межах реалізації аналізованого принципу вони повинні враховувати інтереси всіх суб'єктів процесу, приділяючи найбільшу увагу реалізації протилежних інтересів сторін обвинувачення і захисту. Фактично ж органи, які ведуть кримінальний процес, не лише повинні враховувати протилежні інтереси його суб'єктів, але й діяти таким чином, щоб кожна зі сторін змогла їх реалізувати. Ідеться про поєднання або кооперацію інтересів у кримінальному процесі. А оскільки ці інтереси мають протилежний характер, можна говорити про їхню «негативну кооперацію». Звідси випливає висновок про необхідність відокремлення в напрямах реалізації принципу публічності самостійного напряму – функції негативної кооперації інтересів суб'єктів кримінального процесу.

У процесі може бути й «позитивна кооперація», коли дії суб'єктів процесу, які представляють у ньому державні й особисті інтереси, здійснюються в одному напрямку. Це має місце у разі дійового каяття обвинуваченого. Дійове (щире) каяття особи після вчинення злочину, її активне сприяння розкриттю злочину і повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди є корисним для загальних інтересів суспільства, бо така поведінка обвинуваченого свідчить про те, що він перестав бути суспільно небезпечним. Тому законодавець допускає можливість звільнення судом такого обвинуваченого від кримінальної відповідальності (ст. 72 КПК, ст. 45 КК).

Проведений аналіз поняття принципу публічності і його функціонального призначення дає підстави для формулювання визначення цього надзвичайно важливого для кримінального процесу принципу. Під принципом публічності в кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким діяльність у цьому виді процесу здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону в загальносуспільних (державних) інтересах і полягає у виконанні службовими особами державних органів, які ведуть процес, усіх необхідних процесуальних дій у кримінальній справі незалежно від позиції суб'єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.