Структура принципу публічності

Одним із найбільш ефективних методів дослідження принципу публічності кримінального процесу, як і будь-якого іншого явища, є метод системно-структурного аналізу. Цей метод дозволяє розглянути об'єкт дослідження як складне, багатогранне і багатоякісне явище, що складається із сукупності елементів, зв'язки між якими утворюють його відносно незмінну структуру, яка в кінцевому рахунку і забезпечує його цілісність.

Системність, цілісність принципу публічності зумовлюється низкою чинників, внутрішньо притаманних кримінальному процесу, таких, що визначають, зокрема, його структурну композицію. Вважаємо, що найголовнішим системоутворюючим чинником, який об'єднує окремі положення принципу публічності в цілісну систему, є його цільове призначення в кримінальному процесі. Як було показано, мета запровадження принципу публічності в цьому виді юридичного процесу полягає в забезпеченні загальносуспільних інтересів у ході провадження в кримінальних справах, зрівнюванні всіх членів суспільства при захисті своїх прав, порушених злочином, або точніше – у реалізації принципу соціальної справедливості.

Існування кожного з елементів, які складають систему принципу публічності, передбачає його участь у досягненні кінцевого результату, тобто мети його реалізації у кримінальному процесі. Ця мета об'єднує (інтегрує) всі його елементи в єдину систему і, таким чином, виконує специфічну системоутворюючу функцію.

У сучасній науці беззаперечним є той факт, що загальні закономірності системних об'єктів повністю поширюються на соціальні та правові явища. І хоча спір про загальне поняття структури ще продовжується, у багатьох роботах під цим терміном розуміється особливий аспект системи, що виражає впорядкованість елементів, їх композицію, спосіб зв'язку між ними та їхню внутрішню організацію.

При структурному аналізі правових явищ системне описання має базуватися на виявленні типу організації (способу зв'язку) їхніх структурних складових. Серед різноманітних способів зв'язку компонентів системи для цілей нашого дослідження найбільш прийнятними є два: 1) вертикальний; 2) горизонтальний.

Перший із них означає, що системи складаються з елементів не довільно, а з урахуванням ієрархічного взаємозв'язку останніх. За такого підходу «будь-який об'єкт виявляється елементом об'єкта вищого рангу, і будь-який елемент виявляється об'єктом, що складається з елементів. Кількість рівнів побудови, що враховуються, зручно називати «глибиною системи». Дослідження принципу публічності як системи передбачає подання його структури як ієрархічної конструкції, де кількість рівнів, що підлягають обов'язковому врахуванню, зумовлюється правовим значенням структурного елемента в системі положень принципу.

З урахуваннях цих відправних позицій з'ясуємо, яке ж із положень принципу публічності є головним для його реалізації. Для цього треба враховувати тільки ті положення, що закріплені чинним законодавством, тобто правові (а не соціально-політичні чи якісь інші) положення. Оскільки принцип публічності визначає структуру всього кримінального процесу в цілому, то неважко зробити висновок, що в кримінально-процесуальному законі є багато правових положень, які безпосередньо визначають сутність і зміст цього принципу. Яке ж із них є головним? Очевидно, що воно повинне міститися в основному нормативно-правовому акті, який регламентує кримінально-процесуальну діяльність, тобто в КПК, до того ж у главі 1 яка має назву «Основні положення».

Серед урегульованих у цій главі положень є таке, на яке раніше ми звертали увагу: обов'язок суду, прокурора, слідчого й органу дізнання від імені держави у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК). Положення закону щодо обов'язку вжиття всіх необхідних заходів у кримінальній справі є не лише найголовнішим у системі положень принципу публічності. Воно (і це головне в плані аналізу цього принципу як системи) складається з інших, підпорядкованих правових положень, що є елементами системи аналізованого принципу.

Такий обов'язок зазначені органи повинні здійснювати згідно зі ст. 4 КПК у межах своєї компетенції. Тому для досягнення позитивних результатів цього дослідження розгляд компетенції зазначених у цій нормі закону суб'єктів не може бути залишений поза увагою. Але, зважаючи на те, що компетенція суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, є поняттям доволі складним та значним за обсягом і до того ж достатньо дослідженим у кримінальному процесі, у подальшій характеристиці принципу публічності ми будемо звертатися лише до тих положень правового статусу суб'єктів, які безпосередньо випливають з його змісту. У цьому плані в контексті правової реформи в Україні викликають особливий інтерес ті елементи правового статусу, що пов'язані з виконанням суб'єктами, які здійснюють провадження у справі, процесуальних функцій.

Поняття процесуального статусу суб'єкта, що здійснює провадження в кримінальній справі, і функцій процесу є настільки тісно взаємопов'язаними, що не можуть існувати окремо не лише в реальному кримінальному процесі, а й у теоретичних, абстрагованих від практики конструкціях. Не може існувати в процесі якась функція без суб'єкта, бо її нікому буде виконувати. Так само як суб'єкт кримінального процесу не може не здійснювати якусь із його функцій, бо тоді він перебуватиме поза кримінально-процесуальною діяльністю, що, як і будь-яка інша діяльність, завжди здійснюється за певними напрямами, основні з яких називаються функціями.

Проблемам реалізації процесуальних функцій присвячено багато наукових робіт, але до цього часу їх не можна вважати повністю вирішеними. Не існує єдності думок учених-процесуалістів щодо визначення поняття функцій та їх кількості, а також щодо розмежування функцій процесу між суб'єктами, які його ведуть. У рамках цього монографічного дослідження ми не ставимо за мету приділити увагу аналізу основного (вихідного) поняття вчення про кримінально-процесуальні функції – поняття функції та питанню про види й кількість функцій у кримінальному процесі України. Тим паче, що «у залежності від цілей дослідження той чи інший автор виділяють різну кількість напрямків, кожний із яких розглядається в якості взаємопов'язаного, але відносно самостійного виду функцій кримінального процесу».

У літературі наводяться такі переліки видів функцій: 1) розслідування, обвинувачення, захисту, вирішення справи; 2) розслідування, обвинувачення, нагляду за законністю, захисту, вирішення кримінальної справи судом, допоміжна, побічна; 3) обвинувачення, захисту та вирішення кримінальної справи по суті. Останній перелік функцій, попри його лаконічність, можна вважати найбільш правильним, бо саме обвинувачення, захист і вирішення справи є основними напрямами кримінально-процесуальної діяльності. Інші ж напрями діяльності в зазначених переліках не можуть вважатися функціями. Деякі – через те, що не є основними (нагляду за законністю, допоміжна, побічна). А розслідування є не напрямком діяльності, а її структурною частиною – стадією кримінального процесу, у якій, як, до речі, і в інших стадіях, здійснюються функції обвинувачення, захисту та вирішення справи по суті.

У плані розглядених проблем цінним для практики й теорії кримінально-процесуальної діяльності є з'ясування (розмежування) функціональної належності діяльності органів, які його ведуть. Розглянемо спочатку орган дізнання і слідчого. Традиційно вважається, що діяльність цих органів функціонально «розпадається» на функції обвинувачення, захисту та вирішення справи, які, як видно з наведених переліків функцій, об'єднуються в межах функції розслідування справи.

Для радянського кримінального процесу такий підхід, можливо, і був виправданий, оскільки на досудове слідство не допускався захисник, і органу дізнання та слідчому формально доводилося виконувати не притаманну їм захисну функцію. Об'єктивно ж у діяльності органів дізнання і слідчих існують декілька напрямів, серед яких виділяються обвинувальний, пізнавальний, профілактичний та інші. Одним із таких напрямів їх діяльності є забезпечення прав суб'єктів кримінального процесу, що дає вченим підставу виділяти у функціональній структурі діяльності органу дізнання і слідчого функцію захисту.

Так, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор та В.П. Шибіко вирізняють серед видів захисту у кримінальному процесі посадовий або офіційний захист, зміст якого, на їхню думку, полягає в обов'язку особи, яка провадить дізнання, слідчого до першого допиту підозрюваного і обвинуваченого роз'яснити їм право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їхніх особистих і майнових прав.

Здійснення таких дій дізнавачем і слідчим не може розцінюватися як діяльність із захисту підозрюваного чи обвинуваченого. У такий спосіб вони лише інформують останніх про наявність права на захист, яке ці особи будуть здійснювати в майбутньому. Якщо ж погодитися з викладеною думкою цих учених, то тоді слід погодиться і з тим, що дізнавач і слідчий розпочинають захист підозрюваного або обвинуваченого ще до того моменту, як останні дізнаються (від них же) про наявність такого права. Тоді за аналогією можна було б визнати, що органи дізнання та слідчі виконують у кримінальному процесі ще й допоміжну функцію, бо вони роз'яснюють понятим і свідкам їх права і забезпечують реалізацію цих прав. Звичайно таке твердження не є правильним з точки зору логіки. Крім того, воно суперечить положенню принципу змагальності в кримінальному процесі про розподіл функцій між його суб'єктами. Звідси випливає висновок, що основним напрямом діяльності органів дізнання і досудового слідства, беззаперечно, є обвинувальний.

Але обвинувачення виникає лише після прийняття слідчим (а не органом дізнання) рішення про притягнення конкретної особи як обвинуваченого. Постає запитання: змістом якої функції кримінального процесу є діяльність органу дізнання та слідчого із порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання підозрюваного, обрання щодо нього запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення тощо? У результаті такої діяльності відбувається індивідуалізація особи, яка, можливо, вчинила злочин. У юридичній літературі зазначається, що ця діяльність разом із функцією обвинувачення є змістом більш ширшої функції – функції кримінального переслідування.

Так, М.С. Строгович писав, що «кримінальне переслідування – це обвинувачення як процесуальна функція, тобто обвинувальна діяльність». Але за такого підходу один і той же вид діяльності отримує два однозначні найменування, що нічим не може бути виправдане.

Не є прийнятною і точка зору М.О. Чельцова, який ототожнює кримінальне переслідування з провадженням у справі в цілому. Таке трактування кримінального переслідування позбавляє його якісної визначеності, оскільки воно спрямоване не на конкретну особу, а на того, хто стоїть за фактом вчиненого злочину. Такий підхід не дає відповіді на питання про те, хто переслідувався в разі, коли справу було закрито за відсутністю події злочину. Провадження у справі в таких випадках порушувалося, але кримінального переслідування не відбувалося, бо йому може бути піддана не уявна, а цілком реально встановлена в процесі особа.

Індивідуалізація особи відбувається у відповідних процесуальних актах (рішеннях) органу дізнання або слідчого, у яких вони роблять висновок про можливу причетність особи до вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено кримінальну справу. Тому слід беззаперечно погодитися з О.М. Ларіним, який сформулював найбільш прийнятне, на нашу думку, визначення кримінального переслідування, під яким розуміється «кримінально-процесуальна діяльність, яка полягає у формулюванні й обґрунтуванні висновку про вчинення певною особою конкретного злочину».

Погоджуючись із таким визначенням цієї функції, В.С. Зеленецький, зазначає, що вона відображає (і характеризує) найбільший обсяг кримінально-процесуальної діяльності. На підставі цього автор робить правильний висновок про існування в структурі процесу функції кримінального переслідування. Таким чином, орган дізнання та слідчий у кримінальному процесі до пред'явлення обвинувачення конкретній особі здійснюють функцію її кримінального переслідування.

На певному етапі провадження в кримінальній справі виникає потреба у пред'явленні обвинувачення конкретній особі. Оскільки його пред'являє слідчий (або начальник слідчого відділу), воно називається слідчим обвинуваченням. Але це обвинувачення не є державним, бо останнє відповідно до закону здійснює виключно прокурор. Державне обвинувачення виникає в момент затвердження прокурором обвинувального висновку в кримінальній справі, направленій йому слідчим.

Це обвинувачення, яке за своїм характером є вищим рівнем публічного обвинувачення, прокурор підтримує в суді. Слідче і державне обвинувачення є складовими частинами функції кримінального переслідування і водночас структуроутворюючими елементами публічного обвинувачення. Таким чином, обов'язок прокурора, що випливає з положень принципу публічності, полягає в порушенні ним від імені держави обвинувачення під час досудового провадження і в подальшому підтриманні цього обвинувачення в суді.

Особливістю публічної діяльності прокурора в кримінальному процесі є те, що в стадії порушення державного обвинувачення кримінальна справа перебуває в його провадженні, а підтримання обвинувачення здійснюється у справі, прийнятій до свого провадження судом. У зв'язку з цим виникає необхідність у дослідженні «суб'єктного забезпечення» принципу публічності в центральній стадії кримінального процесу – судовому розгляді кримінальної справи.

Розгляд цього питання повинен здійснюватися через призму загальносуспільних інтересів. У стадії судового розгляду справи беруть участь два представника держави: прокурор і суд. Завданням обох є забезпечення суспільних інтересів. Але реалізація цих інтересів прокурором і судом здійснюється в різний спосіб. Прокурор у судовому засіданні повинен проявляти ініціативу, активність у викритті особи, щодо якої він порушив раніше державне обвинувачення, усю свою діяльність спрямовувати на встановлення доказів, які підтверджують обвинувачення.

Розглянемо, чи може виконувати такі ж функції суд, до того як остаточно вирішить кримінальну справу, тобто чи може він проявляти ініціативу в процесі розгляду справи й на що має бути спрямована його діяльність із забезпечення публічних інтересів. Слід відзначити, що питання про активність і пасивність суду під час розгляду кримінальної справи вже було предметом аналізу в юридичній літературі. При чому пасивна роль суду розглядається як ознака (прикмета) змагальної (обвинувальної) форми кримінального процесу, а в активності суду вбачається ознака розшуку. Між тим прагнення суду до активного пізнання істини є цілком природним, бо «саме поняття правосуддя передбачає суд правий, тобто заснований на істинному знанні справ».

І.Я. Фойницький з цього приводу писав: «...змагальність процесу не позбавляє суд права й обов'язку давати відповідь, яка б узгоджувалася з об'єктивною або матеріальною істиною ...». Поділяючи висловлену точку зору, зазначимо, що суд під час розгляду справи вправі проявляти ініціативу в отриманні й дослідженні доказів, бо інакше в разі пасивності сторін обвинувачення і захисту суд буде взагалі позбавлений можливості справедливо, на підставі закону вирішити справу, а значить, і захистити загальносуспільні інтереси. Тому кримінально-процесуальний закон зобов'язує суд при постановленні вироку оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ч. 3 ст. 323 КПК). Здійснення такої діяльності аж ніяк не свідчить про обвинувальний характер діяльності суду, оскільки він не займає позиції якоїсь однієї зі сторін. Такими є основні положення, що розкривають зміст обов'язку, установленого у ст. 4 КПК, щодо захисту суспільних інтересів.

Другим рівнем структурної організації принципу публічності є сукупність положень (правил), які випливають із цього обов'язку. Ці положення підпорядковані зазначеному обов'язку органу дізнання, слідчого, прокурора і суду. Через те, що всі вони в кримінальному процесі є рівнозначними, спосіб їх зв'язку можна визначити як «горизонтальний». До цього слід також додати, що ці положення, хоча вони і є лише структурними елементами аналізованого принципу, поширюють свою дію на всю систему кримінального процесу.

Першим із таких положень є ухвалення процесуальних рішень і здійснення процесуальних дій виключно органами дізнання, слідства, прокуратури й суду, які прийняли кримінальну справу до свого провадження. Надання такої можливості іншим суб'єктам процесу призведе до викривлення суті принципу публічності, оскільки заінтересовані суб'єкти процесу будуть здійснювати діяльність у власних інтересах. Так точно як службові особи державних органів, які ведуть процес і які мають особистий інтерес у його результатах, підлягають усуненню (відводу) від участі у справі, так само не може бути дозволено провадження процесуальних дій особам, які мають власний інтерес у справі або представляють інтереси інших осіб, наприклад адвокатові-захисникові. Недопустимість надання такого права останньому обґрунтував Л.М. Лобойком в контексті кримінально-процесуальної компетенції.

Крім того, основною ознакою рішень у кримінальній справі є вираження ними владних велінь органів держави. У літературі вказується на управлінський характер кримінально-процесуальних (як і будь-яких інших правових) рішень . Зазначена обставина повністю узгоджується з ознакою поняття офіційності в українській мові, де «офіційний» тлумачиться як такий, що властивий урядовим документам, діловим паперам (див. вище).

Іншим важливим структурним елементом принципу публічності є положення про неможливість представників сторін, які мають власний інтерес у справі, самостійно висувати (пред'являти) і змінювати обвинувачення. Про поняття обвинувачення та його види вже йшлося. Тому лише зазначимо, що в цьому разі акцент слід зробити на неможливості потерпілого і його представника, з одного боку, та обвинуваченого і його представника та захисника – з іншого, особисто вчиняти будь-які дії з формулювання обвинувачення, його зміни, доповнення тощо.

Але це не означає, що вони позбавлені права впливу на формулювання слідчого чи державного обвинувачення. Звичайно, що такий вплив має бути. Реально він проявляється в можливості заявлення переліченими суб'єктами процесу клопотань з приводу зазначених питань, оскарження рішень про притягнення особи як обвинуваченого, про зміну (доповнення) обвинувачення тощо. Але право ухвалення остаточного рішення щодо змісту та обсягу обвинувачення відповідно до принципу публічності належить виключно державним органам, які ведуть кримінальний процес, а точніше – здійснюють кримінальне переслідування особи в різноманітних його формах, тобто слідчому та прокуророві.

Третім елементом принципу публічності є обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду здійснювати свою діяльність незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб'єкти кримінального процесу. Існування цього елемента в структурі аналізованого принципу викликане необхідністю забезпечення такого становища під час провадження в кримінальних справах, завдяки якому інтереси окремих суб'єктів не ставали б над загальносуспільними інтересами. Бо в позиції того чи іншого суб'єкта проявляється саме його інтерес, заінтересованість у результатах провадження в кримінальній справі.

Зрозуміло, що позиція сторін у кримінальному процесі безумовно повинна враховуватися, але завжди службова особа, яка його здійснює, повинна співвідносити інтереси окремих осіб із загальними інтересами суспільства. Незалежність органу дізнання, слідчого, прокурора та судді від позиції сторін проявляється в можливості (і необхідності) порушити кримінальну справу або закрити її, провести будь-які передбачені законом процесуальні дії або не проводити їх тощо. Незалежність цих органів у провадженні в кримінальній справі існує іноді навіть тоді, коли їхня діяльність розпочинається виключно за заявою суб'єкта процесу.

Прикладом цього є публічний характер забезпечення цивільного позову в кримінальній справі. Особливістю провадження за позовною заявою в межах кримінальної справи є те, що розпочатися воно може лише завдяки цій заяві й закінчитися на підставі заяви потерпілого чи іншої особи, якій злочином завдано матеріальної шкоди, про відмову від позову. Але вжиття заходів до забезпечення заявленого (і навіть можливого в майбутньому) у справі цивільного позову є обов'язком слідчого (ч. 1 ст. 125 КПК). Зміст цих заходів і час їх здійснення визначаються слідчим незалежно від позиції цивільного позивача чи його представника.

Наступним (четвертим) елементом принципу публічності є самостійність (незалежність) органів дізнання, слідчих, прокурорів і судів (суддів) у провадженні ними процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі. Забезпечення реалізації загальносуспільних інтересів органами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду є практично неможливим без створення державою таких умов провадження в кримінальних справах, які б виключали сторонній тиск на службових осіб цих органів якимось чином заінтересованих у результатах справи суб'єктів. Закріплені чинним законодавством, такі умови гарантують недопущення втручання сторонніх осіб у провадження процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень службовими особами, які ведуть процес.

Поняття незалежності (самостійності) цих осіб як процесуальної гарантії принципу публічності буде розглянуто в третьому розділі цієї роботи, тут же вкажемо, що їхня самостійність є настільки важливою для кримінально-процесуальної діяльності, що її деякі вчені визнають окремим, самостійним принципом кримінального процесу.

До числа структурних елементів принципу публічності належить також установлений законом для невизначеного кола суб'єктів суспільного життя обов'язок всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, службових осіб та громадян щодо виконання на всій території України рішень органів, які ведуть кримінальний процес. Згідно зі ст. 124 та п. 9 ст. 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України. Такий обов'язок щодо рішень суду встановлено і в ст. 403 КПК. Обов'язковими до виконання є й рішення слідчого (ч. 5 ст. 114 КПК). Положення про обов'язковість цих рішень для зазначених суб'єктів є не чим іншим, як проявом публічного характеру кримінально-процесуальної діяльності. У цьому простежується така логіка законодавця.

Якщо суспільство (сукупність усіх державних і недержавних суб'єктів суспільних відносин) через закон делегує свої повноваження (і одночасно обов'язок) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ державним органам, то воно довіряє державі. Виходячи з цих позицій, держава з метою виконання покладеного на неї обов'язку в межах кримінально-процесуального права встановлює правило щодо підпорядкування всіх членів суспільства рішенням, що приймаються від імені держави заради загального блага – відновлення порушених злочином прав, а також недопущення можливості вчинення суспільно небезпечних посягань у майбутньому шляхом внесення до державного органу, громадської організації або службовій особі подання з вимогою усунути виявлені в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Без покладення на суспільство цього обов'язку держава не зможе виконувати свою функцію щодо боротьби зі злочинністю, а отже і щодо захисту громадян від злочинних посягань.

Шостим структурним елементом принципу публічності є відсутність у органу дізнання, слідчого, прокурора й суду дискреційних повноважень, тобто повноважень вчиняти певні дії та приймати рішення на власний розсуд. Сутність таких повноважень полягає в тому, що, маючи їх, службові особи, які ведуть процес, можуть з метою встановлення істини виконувати певні дії, що не передбачені чинним законодавством. Прикметник «дискреційний» вживається у сполученні зі словом «влада». У словнику «дискреційна влада» тлумачиться як особливі повноваження, що надаються голові держави, уряду або іншій вищій службовій особі, які дають їм право діяти на власний розсуд, зокрема в надзвичайних умовах.

Наприклад, згідно зі ст. 310 КПК Франції головуючий в судовому засіданні наділяється «дискреційними повноваженнями, силою яких він може за власним сумлінням і честю вживати будь-яких заходів, які він вважає корисними для встановлення істини». Український законодавець про дискреційні повноваження суду, прокурора, слідчого та дізнавача взагалі не згадує. І правильно, бо надання таких повноважень зазначеним службовим особам, що ведуть процес, суперечило б принципу публічності. Держава, наділяючи цих осіб правом вирішення кримінальних справ, установлює певні правила, за якими здійснюється кримінально-процесуальна діяльність. Відступ від правил поведінки, установлених у законі, з боку службових осіб державних органів фактично надавав би останнім право встановлювати власні правила.

Суспільство не може дозволити цього з декількох причин.

По-перше, діяльність службових осіб втратила б офіційний характер, бо вони в процесі провадження у справі діяли б за власними правилами, а не за тими, що виходять від вищих державних органів. Це означало б, що посадовці перебувають поза законом, що суперечить принципу законності в кримінальному процесі.

По-друге, в Україні така ситуація є неприйнятною ще й тому, що в кримінально-процесуальному праві нашої держави переважає імперативний метод правового регулювання, згідно з яким службові особи державних органів зобов'язані діяти тільки так, як це прямо передбачено законом.

По-третє, кримінально-процесуальне право не передбачає надзвичайних умов і порядків провадження у справах. Не передбачено законом і створення та діяльність якихось надзвичайних органів розслідування або судових органів. Законодавством у достатній мірі врегульовано всі суспільні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються у межах кримінального процесу. І хоча у ст. 4 КПК проглядається заборона на дискреційні повноваження державних органів, вважаємо, що на неї у законі має бути спеціально вказано, бо це питання є надзвичайно важливим для практики провадження у кримінальних справах, забезпечення прав і свобод громадян .

' Працівники правоохоронних органів, які здійснюють кримінальне судочинство, у переважній більшості ставляться негативно до дискреційних повноважень (дізнавачі – 95,8%, слідчі – 98,2%, прокурори – 76,7%). Натомість лише 20% суддів вважають, що запровадження дискреційних повноважень є недоцільним, а 40% вважають його доцільним або доцільним в цілому чи в окремих випадках.

З огляду на важливість викладених положень вважаємо за необхідне правову заборону на дискреційні повноваження закріпити в кримінально-процесуальному законі, для чого ст. 4 КПК доповнити частиною 2 такого змісту: «Органи, зазначені в частині 1 даної статті, зобов'язані діяти так, як прямо вказано в законі. Службовим особам цих органів забороняється на власний розсуд вчиняти дії, не передбачені даним Кодексом». Запровадження у КПК норми такого змісту є корисним у плані вдосконалення правового регулювання не лише принципу публічності, а й принципу законності кримінально-процесуальної діяльності. Норма про заборону існування в кримінальному процесі України дискреційних повноважень органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду під час провадження в кримінальних справах буде додатковою гарантією дотримання прав і свобод людини і громадянина, чинником, що стримуватиме посадовців від можливого свавілля. Така правова заборона ніяким чином не зможе впливати на ініціативність органів, які ведуть кримінальний процес.

Сьомим елементом системи положень принципу публічності в кримінальному процесі є обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду (судді) щодо документування процесуальних дій під час провадження в кримінальних справах. Такий обов'язок установлено в ст. 84 КПК, згідно з якою при провадженні слідчих дій під час досудового слідства і дізнання, у судових засіданнях суду першої інстанції та апеляційного суду ведуться протоколи. Протоколювання й інші способи фіксації процесуальних дій, а також письмова форма процесуальних рішень є цінними не лише в плані забезпечення процесу доказування, а й (і це головне) для забезпечення офіційності кримінально-процесуальної діяльності.

І, нарешті, слід указати на такий структурний елемент принципу публічності, як забезпечена законом активність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду та їх службових осіб під час здійснення кримінально-процесуальної діяльності. Це положення є запорукою досягнення мети кримінального процесу – охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь. Через активність досягається і реалізація в кримінальному процесі загальносуспільних інтересів. Тому доцільним є розгляд питання про соціально-правові причини прояву активності кожним із цих органів. Причини ці криються в змісті соціально-правових функцій державних органів, які уповноважені вести кримінальний процес.

Однією з функцій держави (а значить, і її окремих органів) є боротьба зі злочинністю. Від активності цієї боротьби залежить стан дотримання в державі прав і свобод громадян, а також авторитет окремих державних органів і держави в цілому. Функцію боротьби зі злочинністю в межах кримінального процесу виконують у досудовому провадженні орган дізнання, слідчий, прокурор, а в судових стадіях – тільки прокурор. Суд до виконання зазначеної функції причетним бути не може. Головною його функцією є вирішення конкретних правових ситуацій, що виникають у зв'язку з можливим порушенням норм кримінального права. У цьому плані діяльність органів дізнання, досудового слідства та прокурора на досудових стадіях має самостійний характер відносно виконання функції держави щодо боротьби зі злочинністю. Водночас діяльність цих органів є допоміжною відносно виконання судом функції вирішення в суспільстві правових ситуацій (спорів).

З цього випливає, що органи, які ведуть процес, проявляють активність у межах різних соціально-правових функцій, що в кримінальному процесі спрямовані на досягнення єдиної для цього процесу мети – захисту прав і законних інтересів громадян.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.