Відображення принципу публічності в структурі кримінально-процесуальної діяльності

Ознакою принципів кримінального процесу, у тому числі й принципу публічності, є їхній вплив на кримінальний процес як на динамічну систему. Але принцип публічності відзначається, у порівнянні з іншими принципами, вирішальним впливом на визначення законодавцем умов і послідовності здійснення кримінально-процесуальної діяльності. Цей принцип, як уже зазначалося, впливає і на побудову (структуру) кримінального процесу. Але дослідження щодо питання відображення принципу публічності в загальній усталеній структурі кримінального процесу виходить за межі цього дослідження. Тому зупинимося лише на обов'язкових структурних елементах кримінального процесу та їх послідовності залежно від прояву принципу публічності.

Кримінальний процес є динамічною системою, у якій структурні елементи змінюють один одного в міру поступального його розвитку. Оскільки найчастіше в теорії кримінального процесу оперують терміном «стадія», що є одним з основних структурних елементів процесуальної системи, то доцільно розпочати аналіз поставлених питань Із впливу принципу публічності саме на цей структурний елемент. Зазначений принцип, як відомо, зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора і суддю вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину і винних у цьому осіб. Ужиття всіх цих заходів можливе лише за умови «проходження» провадження всіма стадіями кримінального процесу. Ця умова не суперечить одному з положень принципу публічності, згідно із яким здійснення кримінально-процесуальної діяльності (вжиття всіх заходів) відбувається незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб'єкти, які особисто заінтересовані в результатах вирішення справи.

У такому випадку йдеться про процесуальну форму як про єдиний процесуальний порядок провадження в кримінальних справах. Винятком є кримінальні справи, що їх порушують не інакше як за скаргою приватного обвинувачення. У цих справах установлюється інша в порівнянні зі справами публічного обвинувачення структура кримінального процесу – у них відсутні стадії досудового розслідування та порушення прокурором державного обвинувачення. Процесуальний порядок (тобто послідовність здійснення стадій) провадження в таких справах також є єдиним. А от вирішення питання про те, чи «пройде» кримінальна справа усі стадії залежить від позиції потерпілого, який на власний розсуд реалізовує свої матеріальні (кримінально-правові та цивільно-правові) та процесуальні права.

Принцип публічності зобов'язує органи дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину та ін. Виконання цього обов'язку стає можливим не лише за умови здійснення діяльності в усіх стадіях, а й за неухильного дотримання порядку «проходження» справи стадіями кримінального процесу, або, інакше кажучи, послідовності визначених законом стадій (та інших структурних елементів) процесу. Загальний процесуальний порядок кримінального судочинства передбачає певний алгоритм (план, послідовність) діяльності.

Такий алгоритм визначається кримінально-процесуальним законом. Стаття 1 КПК встановлює правило, згідно з яким призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах. У деяких випадках із загального порядку можуть бути зроблені винятки, але й у виключних (особливих) порядках визначена законом послідовність структурних елементів також не може бути порушена ні в якому разі. Таким чином, принцип публічності впливає на форму кримінально-процесуальної діяльності як чинник, завдяки якому процес має пройти у певній послідовності всі стадії незалежно від позицій сторін.

Винятком є лише ті стадії, провадження у яких розпочинається і здійснюється у зв'язку з реалізацією суб'єктами процесу свого права на оскарження судових рішень. Це стосується стадій апеляційного та касаційного провадження. У них більшою мірою проявляється дія принципу диспозитивності в кримінальному процесі.

Вплив принципу публічності на структуру кримінального процесу проявляється також через відсутність у сторін права оскаржувати процесуальні рішення органу дізнання, слідчого, прокурора й суду, якими справа переводиться зі стадії в стадію (законом передбачено оскарження рішень про порушення кримінальної справи (ст. 982 КПК), але цим рішенням справа лише порушується, тобто виникає, про перехід її зі стадії в стадію говорити в цій ситуації ще рано). Рішення, з прийняттям яких кримінально-процесуальне провадження припиняється (про відмову в порушенні кримінальної справи, про закриття справи тощо), згідно з законом можуть бути оскаржені заінтересованими особами. Законодавець допускає таку можливість, бо вона не несе в собі «небезпеки» публічним інтересам. Відновлення провадження в закритій справі лише сприяє з'ясуванню істини в ній, а значить, і правильному, такому, що відповідає інтересам усього суспільства, її вирішенню.

Права на оскарження рішення про направлення справи з обвинувальним висновком до суду тощо законодавець не надав нікому із суб'єктів процесу. Надання такого права суперечило б принципу публічності в кримінальному процесі. Наслідком розгляду будь-якої скарги може бути як мінімум два рішення: задовольнити скаргу або відмовити у її задоволенні. Задоволення скарги на рішення, яким кримінальний процес переводиться в наступну стадію, означало б припинення процесу на вимогу одного (або декількох) суб'єктів процесу. Але це є неприпустимим з точки зору забезпечення публічних інтересів, бо позбавляє органи дізнання, досудового слідства і прокурора можливості вжиття всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину і винних осіб.

Тому ці органи, діючи на підставі принципу публічності, можуть припинити провадження у справі, (наприклад, закривши її") лише на законних підставах, серед яких немає такої, як незгода суб'єкта процесу з прийнятим процесуальним рішенням. У зв'язку з цим надання права на оскарження процесуальних рішень, якими згідно з визначеним законом порядком (послідовністю) справа просувається зі стадії в стадію, є зайвим, бо воно суперечить принципу публічності.

Принцип публічності проявляє свою дію в усіх структурних елементах кримінального процесу, що визначаються процесуальною формою. Етапи дослідчого та сумарного кримінального процесів, усіх стадій, як і самі стадії, мають бути здійснені лише в тій послідовності й у таких умовах, що визначені процесуальним законом.

Наприклад, послідовність етапів прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини в дослідному кримінальному процесі є логічно обґрунтованою, а тому такою, що сприяє вирішенню органом дізнання, слідчим, прокурором, судом завдань, поставлених перед цією частиною кримінального процесу. Аналогічна ситуація складається і в інших структурних елементах процесу.

Навіть тоді, коли законодавець припускає можливість обмеження діяльності на певному етапі провадження, він не допускає при цьому можливості повного панування принципу диспозитивності. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 299 КПК суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, що ніким не оспорюються. Таке положення, на перший погляд, свідчить про домінування на етапі судового слідства (за певних умов) принципу диспозитивності. Але на цьому етапі принцип публічності не повністю втрачає вплив.

По-перше, після висловлення учасниками судового розгляду своєї позиції з приводу «скороченого» судового слідства суд повинен роз'яснити їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку. Роз'яснення цього положення може привести до зміни позиції того чи іншого суб'єкта (суб'єктів) і до «повернення» суду до звичайного порядку судового слідства, тобто до повної реалізації принципу публічності.

По-друге, навіть у тому випадку, коли суд обмежив дослідження фактичних обставин справи тими, що ніким не оспорюються, він обов'язково повинен допитати підсудного, проявивши таким чином активність у дослідженні обставин справи.

Не всі злочини мають однакові за ступенем суспільної небезпечності наслідки. У зв'язку з цим кримінальним законом установлено різні санкції за їх вчинення й залежно від розміру (тяжкості) санкцій дано класифікацію злочинів (ст. 12 КК).

У КПК законодавець також, зважаючи на суспільну небезпечність злочинів, а головне, на їхнє громадське значення, виокремлює деякі з них у спеціальну категорію і встановлює особливий порядок порушення і вирішення кримінальних справ. До числа таких злочинів законодавцем віднесені умисне легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК); умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 126 КК), а також самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється і якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян (ст. 356 КК). За вчинення цих злочинів найтяжке покарання складає за ч. 1 ст. 125 та ч. 1 ст. 126 КК до одного року виправних робіт, а за ст. 356 КК – до двох років виправних робіт або арешт до трьох місяців. У результаті вчинення вказаних суспільно небезпечних діянь шкода завдається громадянами громадянам. Ураховуючи, що громадяни в будь-який момент, у тому числі й під час провадження в кримінальній справі, можуть дійти згоди, примиритися, законодавець зробив певні винятки з принципу публічності.

Частина 1 ст. 27 КПК, яка є спеціальною нормою відносно ст. 4 КПК (а значить саме їй віддається пріоритет у застосуванні), виключає обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду в будь-якому разі виявлення ознак цих злочинів порушувати кримінальні справи. Справа згідно з цією правовою нормою може бути порушена не інакше як за скаргою потерпілого. Йому ж належить право підтримувати обвинувачення в таких справах. Обвинувачений або підсудний можуть примиритися з потерпілим, що веде до закриття кримінальної справи.

Тут спостерігається домінування дії принципу диспозитивності, бо початок, розвиток і закінчення процесу повністю залежить від волі одного його суб'єкта – потерпілого. Але не можна стверджувати, що у справах приватного обвинувачення повністю ігнорується принцип публічності. Він діє, хоч і в обмеженому вигляді, від надходження скарги про злочин. А після видалення суду до нарадчої кімнати цей принцип знову набирає повної чинності. і подальша діяльність суду в стадії судового розгляду та в наступних стадіях має публічний характер. оскільки вже ніяким чином не залежить від волевиявлення заінтересованих суб'єктів кримінального процесу. Це процесуальний аспект захисту прав громадян з боку держави.

Окрім нього, існує ще й кримінально-правовий аспект. Кримінальне право виходить із поняття злочину як суспільно небезпечного діяння. Тому злочини, що розглядаються в порядку приватного обвинувачення, містять у собі посягання не лише на законні інтереси потерпілого, але й на загальносуспільні інтереси. Н.Д. Дурманов ще в 1948 році правильно відмічав, що «діяння, яке тягне за собою державне покарання, не може вважатись як таке, що посягає лише на окрему особу. Вже сам факт регламентації переслідування з боку держави і факт установлення санкції свідчить про те, що держава не є байдужою до діяння».

Публічного характеру кримінально-процесуальна діяльність у справах про злочини, передбачені ч. 1 ст. 125. ч. 1 ст. 126 та ст. 356 КК, може набути й раніше. Якщо прокурор дійде висновку про те, що підтримання обвинувачення у суді в цих справах вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав громадян, то він може вступити у справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, у будь-який момент. У публічному порядку здійснюється провадження і в разі, коли справа про зазначені вище злочини має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси.

І в тому і в іншому випадку в разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним справи закриттю не підлягають. Така конструкція кримінально-процесуального закону свідчить про те, що в кримінальному процесі України принцип публічності важливе місце в реалізації громадянами прав і законних інтересів. Держава турбується про своїх громадян, які не в змозі їх реалізувати з незалежних від них причин, навіть у зв'язку зі вчиненням злочинів, що не мають підвищеної суспільної небезпечності.

Проміжне становище між справами приватного і публічного обвинувачення займають так звані справи приватно-публічного обвинувачення, які згідно з ч. 2 ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. До цієї категорії справ належать справи про зґвалтування. Таким злочином завдається істотна шкода праву громадян на особисту тілесну недоторканність. Через це законодавець ставить порушення справи в залежність від ініціативи потерпілого. Але, з огляду на підвищену суспільну небезпечність (санкція ч. 1 ст. 152 КК передбачає позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років) кримінально-процесуальним законом передбачено трансформування справи приватного обвинувачення у справу публічного обвинувачення відразу після її порушення. Таким чином, у справах про зґвалтування принцип публічності починає діяти після прийняття відповідним компетентним органом рішення про порушення кримінальної справи .

У контексті розгляду проблем викликає особливий інтерес питання щодо практичного застосування положень ст. 8 КПК та ст. 46 КК, у яких закріплено можливість закриття судом кримінальної справи у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим. і хоча закон установлює певні умови, за яких справа може бути закрита, виникає питання щодо прояву дії в цій ситуації принципу публічності, а також щодо ролі й порядку дій прокурора в стадії судового розгляду справи.

Слід зазначити, що справи про злочини невеликої тяжкості за наявності передбачених у кримінальному та кримінально-процесуальному законі умов займають у кримінальному процесі особливе положення. Проблеми, що виникли у зв'язку із запровадженням у закон цього нового для кримінального процесу України положення, через їх надзвичайно велике практичне значення мають стати предметом детального, самостійного теоретичного дослідження. Тут же ми зупинимося лише на особливостях прояву принципу публічності у справах згаданої категорії.

Особливістю кримінально-процесуальної діяльності в таких справах є те, що вони порушуються у звичайному (публічному) порядку, але за наявності зазначених вище умов можуть бути закриті. Причому кримінально-процесуальний закон не дає переліку статей Кримінального кодексу України. Це означає, що під зазначену категорію підпадають всі злочини, покарання за вчинення яких, передбачені цим кодексом, не перевищують двох років позбавлення волі. Цікавою є та обставина, що закриття справи за примиренням обвинуваченого або підсудного з потерпілим може відбуватися за підставами, передбаченими ст. 8 КПК та ст. 46 КК, і у справах про злочини, що за об'єктивною стороною максимально наближені до справ приватного обвинувачення (наприклад, умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК). У цих справах, як і у справах приватного обвинувачення, доля справи та притягнення винного до кримінальної відповідальності залежить від позиції потерпілого.

Основною умовою закриття справи, звичайно, є факт примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим. Запровадження такого порядку вирішення кримінальних справ свідчить про дедалі більшу питому вагу в кримінально-процесуальному законодавстві диспозитивного методу правового регулювання. Причиною цього, на наш погляд, є відхід нашої держави від патерналістської турботи про своїх громадян. Така позиція уявляється позитивною, бо громадяни завдяки їй звільняються від надмірної опіки державних органів, які прагнуть будь-що довести кримінальну справу до кінця і навіть всупереч бажанню потерпілого притягнути обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Зазначений підхід є правильним і розумним ще й тому, що обвинувачений може бути звільнений від кримінальної відповідальності лише після того, як потерпілій особі буде відшкодовано завдані ним збитки або усунена заподіяна шкода.

Це означає, що інтереси потерпілого в цьому разі повністю забезпечуються законом через спонукання обвинуваченого (підсудного) до добровільної діяльності з відшкодування завданих збитків. Не ігноруються при цьому й інтереси суспільства та держави, бо справа закривається лише тоді, коли злочин і особа, яка його вчинила, не є вкрай небезпечними для суспільства (злочин невеликої тяжкості, а особа – така, що вперше його вчинила). Тому закриття справи і звільнення винної особи від кримінальної відповідальності не завдасть шкоди ні правам потерпілого, ні інтересам суспільства. Урешті-решт таке вирішення справи має задовольнити й інтереси обвинуваченого.

Єдиною, на наш погляд, проблемою, що виникає під час судового розгляду кримінальної справи при вирішенні судом питання про її закриття за примиренням підсудного з потерпілим, є відсутність у кримінально-процесуальному законі регламентації дій суду (судді) після заслуховування висновку прокурора щодо можливості прийняття вказаного рішення.

Роль прокурора після отримання кримінальної справи від слідчого з постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про її закриття за примиренням обвинуваченого з потерпілим цілком зрозуміла. Він (прокурор), не порушуючи державного обвинувачення, погоджується з постановою про направлення справи до суду або ж сам у справі, що надійшла до нього з обвинувальним висновком, складає таку постанову (ст. 8 КПК). У такому разі суддя під час попереднього розгляду справи закриває її, виконуючи вимоги ст. 248 КПК.

Зовсім інша ситуація складається тоді, коли прокурор порушив державне обвинувачення і підтримує його в суді, але суд під час розгляду справи констатує наявність підстав і умов, передбачених ст. 8 КПК. У ч. 1 ст. 282 КПК зазначається, що прокурор висловлює свій висновок з приводу вирішення цього питання.

У цій же нормі в імперативному порядку встановлено, що суд, заслухавши висновок прокурора, закриває справу. Логічне тлумачення ч. 1 ст. 282 КПК дає підставу для висновку про те, що позиція прокурора не має ніякого значення для вирішення справи. Вважаємо, що ця норма закону страждає на неповноту правового врегулювання відносин, що складаються в результаті висловлення прокурором свої позиції. Ігнорування позиції державного обвинувача, позбавлення його можливості впливу на долю справи не можна виправдати ніякими обставинами. Висновок прокурора з даного питання може бути позитивним або негативним.

Погодження прокурора з позицією потерпілого, який примирився з підсудним, фактично означає його відмову від державного обвинувачення. У такій ситуації суд за наявності законних підстав і умов вправі закрити кримінальну справу за примиренням підсудного і потерпілого. Якщо ж прокурор дійде висновку, що справа має особливе громадське значення, а також коли потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, то він, виходячи із положень принципу публічності, зобов'язаний дати негативний висновок щодо закриття справи за примиренням.

У зв'язку з цим у КПК слід установити такий порядок, коли суд після негативного висновку прокурора повинен продовжити розгляд справи й постановити вирок. Для цього статтю 282 КПК доцільно після частини 1 доповнити новою частиною такого змісту: «У разі дачі прокурором висновку про неможливість закриття кримінальної справи за примиренням підсудного з потерпілим суд продовжує слухання справи у звичайному порядку до постановлення вироку».

Не вирішеним у кримінально-процесуальному законі залишилось і питання щодо точного встановлення моменту, до якого може відбутися примирення підсудного і потерпілого у справах публічного обвинувачення, правовою підставою якого є ст. 46 КК та ст. 8 КПК. Уявляється, що це питання має бути вирішене за аналогією з тим варіантом, який передбачено в КПК для справ приватного обвинувачення: примирення має статися лише до видалення суду до нарадчої кімнати. Для цього треба ст. 8 КПК доповнити частиною 3 такого змісту: «Примирення підсудного з потерпілим може відбуватися лише до видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку».

Урахування специфіки справ, що порушуються як справи публічного обвинувачення, а закриваються як справи приватного обвинувачення, дало вченим підставу для розширення класифікації кримінальних справ залежно від того, як у них проявляється у ході провадження принцип публічності. На думку Л.М. Лобойка, окрім справ публічного, приватного та приватно-публічного обвинувачення, у кримінальному процесі України після запровадження в КК ст. 46 та в КПК нової редакції статті восьмої об'єктивно існують справи публічного-приватного обвинувачення, які порушуються у звичайному (публічному) порядку, а закриваються (за наявності зазначених у законі умов) за примиренням потерпілого з обвинуваченим або підсудним як справи приватного обвинувачення.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.