Ґенеза розвитку уявлень про принцип публічності в теорії кримінального процесу

Ефективний аналіз сучасних проблем визначення поняття принципу публічності та його реалізації під час провадження в кримінальних справах неможливий без звернення до напрацювань учених, які займалися дослідженнями публічності. Аналіз ґенези уявлень про принцип публічності в теорії кримінального процесу є цінним не лише з точки зору отримання знань про нього, а й у плані використання їх як теоретичної основи монографічного дослідження.

Теоретичні дослідження, у тому числі й принципу публічності, у кримінальному процесі завжди ґрунтувалися, головним чином на законодавстві, чинному на момент дослідження. У розвитку вітчизняного кримінально-процесуального законодавства можна виділити чотири основні етапи, яким відповідають етапи розвитку теорії процесу: 1) від ухвалення Статуту кримінального судочинства 1864 року до 1917 року (скасування Статуту у зв'язку з жовтневим переворотом); 2) від 1917 року до 1960 року (ухвалення Кримінально-процесуального кодексу України); 3) від 1960 року до 1992 року (початку роботи над проектом КПК); 4) від 1992 року до теперішнього часу.

Перший етап. Статут кримінального судочинства 1864 року не містив спеціальної норми, яка б регламентувала публічність кримінального процесу.

Учені, які до 1917 року активно працювали над дослідженням проблем кримінального судочинства, по-різному розуміли публічність і ставилися до неї.

Р.С. Фельдштейн не розглядав публічність серед основних начал кримінального судочинства, хоча у вступі до свого курсу лекцій приділив їй досить багато уваги. Він писав: «Тип спілкування суспільного, що характеризується втручанням влади у приватну сферу, і такий, що передбачає, що кожний член держави стає складовою частиною загальної маси, спрямованої до загальної мети, приводить не лише до порядку, за яким кримінальний процес стає предметом регламентації, але й до того, що інтереси приватної особи приносять у жертву загальному цілому».

С.І. Вікторський теж не виділяв публічність як принцип (начало) кримінального судочинства. Він розглядав публічність у тісному зв'язку з кримінальним правом, зазначаючи, що «з огляду на те, що підтримання і захист правового порядку шляхом застосування до винних покарання мають суворо публічний характер, кримінальне судочинство, вочевидь, не може ґрунтуватися на приватному началі».

Із викладеного випливає висновок про те, що після ухвалення Статуту кримінального судочинства 1864 року і до його скасування в 1917 році в теорії кримінального процесу ще не склалося єдності думок щодо поняття принципу публічності в тому змісті, який вкладається в нього у сучасній теорії.

Другий етап. Відбулося законодавче закріплення публічності як принципу кримінально-процесуального права.

Вже 23 січня 1918 року Народний секретаріат у судових справах України затвердив «Положення про революційні трибунали», у якому отримав первинне вираження важливий процесуальний принцип публічності, що полягає, як відомо, в обов'язку державних органів, на які покладено боротьбу зі злочинністю, негайно реагувати на кожний вчинений злочин шляхом порушення кримінальної справи та кримінального переслідування винних.

У КПК УРСР 1923 року принцип публічності було сформульовано таким чином: «Прокуратура зобов'язана порушувати кримінальне переслідування перед судовими і слідчими органами за будь-яким вчиненим і таким, що підлягає покаранню, злочином» (ст. 9). Публічність процесу проявлялась і в тому, що прокуратура могла вступити у справу приватного обвинувачення «з метою охорони публічного інтересу» (ч. 2 ст. 10). Як видно, законодавець розглядав публічність як обов'язок лише одного державного органу – прокуратури і тільки в частині порушення кримінального переслідування перед судом або слідчими органами, які на той час перебували в складі народних судів. Останні ж залишилися поза увагою законодавця.

КПК УРСР 1927 року розширив коло суб'єктів, зобов'язаних «порушувати кримінальні справи за будь-яким вчиненим злочином, з яким пов'язане застосування заходів соціального захисту». Ними стали прокуратура, суд, органи дізнання і слідства (ст. 10). Усім цим органам було надано право порушувати кримінальні справи. Але право порушувати справи, що зазвичай вважалися справами приватного обвинувачення, було надано лише прокуратурі й лише «за необхідності охорони державного або суспільного інтересу» (примітка до ст. 10).

Однак у юридичній літературі стосовно наявності у кримінальному процесі принципу публічності висловлювалися неоднозначні позиції.

Складність у визначенні співвідношення принципів законності й публічності ставала причиною того, що одні й ті ж учені в одній книзі вказують на існування принципу публічності, а в інших навіть не згадують про нього. Еволюцію поглядів на існування в кримінальному процесі розгляданого принципу можна проілюструвати на прикладі робіт професора М.О. Чельцова. У своїх підручниках 1929 і 1951 років видання він досить ґрунтовно викладає принцип офіційності (публічності). А от уже в підручнику 1962 року про цей принцип немає й згадки, хоча в новому КПК цей принцип продовжив своє існування.

М.Л. Якуб скептично ставився до публічності в кримінальному процесі, зазначаючи, що вчені зводять цей принцип до тавтології: «обов'язок виконувати свої обов'язки». Така позиція була піддана справедливій критиці в літературі. Найбільш вагомими є аргументи М.С. Строговича, який, характеризуючи принцип публічності та його співвідношення з принципом законності, писав: «Принцип публічності кримінального процесу є однією із форм реалізації ... законності у ... кримінальному процесі. І саме в цьому полягає його значення, бо законність не змогла би бути забезпеченою в кримінальному процесі, якби суд, прокуратура, органи слідства й дізнання не несли обов'язку з'ясовувати все, що має значення для справи, і звільнялися б від обов'язку з'ясовувати ті чи інші факти, виконувати ті чи інші процесуальні дії, необхідні для правильного розслідування і вирішення кримінальної справи, на тій лише підставі, що заінтересовані особи їх про це не просили».

Цікаво, що М.Л. Якуб, критикуючи позиції вчених щодо визнання ними публічності принципом кримінального процесу і стверджуючи, що публічність охоплюється законністю, сам припустився помилки. Він як окремий, самостійний принцип виділяв «активність, повноту, всебічність і об'єктивність дослідження обставин кримінальної справи», що, по суті, охоплюється принципом публічності.

Сутність принципу публічності (з деякими відмінностями) учені вбачали в тому, що, по-перше, органи розслідування, прокурорського нагляду і суд свою діяльність із порушення і ведення провадження у справі здійснюють у державних органах, по-друге, ці органи зобов'язані здійснювати свою діяльність силою покладених на них законом повноважень, не ставлячи здійснення своїх дій у залежність від розсуду заінтересованих суб'єктів.

Таким чином, на цьому етапі розвитку теорії процесу поняття принципу публічності та уявлення про його зміст лише формуються.

Третій етап. Дискусії щодо існування принципу публічності в кримінальному процесі вже не мали такого гострого характеру, як на другому етапі розвитку теорії процесу. Можливо, це було пов'язане з тим, що законодавче врегулювання принципу публічності в КПК 1960 року (ст. 4) в основному збереглося таким же, як і у КПК 1927 року. Обов'язок порушувати кримінальні справи у всіх випадках виявлення ознак злочину покладався на тих самих суб'єктів. Однак він був розширений. Ці органи зобов'язувалися ще й вживати всіх передбачених законом заходів до встановлення обставин злочину, осіб, винних у його вчиненні, та до їх покарання.

В окремих підручниках про публічність не писали взагалі. Автори деяких із них вважали, що прибічники існування у вітчизняному кримінальному процесі принципу публічності звужують у такий спосіб поняття принципу законності. Законність, на їхню думку, охоплює публічність.

У ці роки було висловлено й точку зору, згідно з якою публічність розглядалась як соціальне явище. Так. В.П. Бож'єв говорив про публічність як про визначальний момент об'єктивної реальності права.

Але в переважній більшості підручників і навчальних посібників, у яких реалізовувалися результати наукових досліджень, принцип публічності вже займав провідне місце в системі процесуальних принципів. Приділялася увага цьому принципу і у теоретичній літературі.

Попри таку значну увагу до принципу публічності в процесуальній літературі, у назві статті кримінально-процесуального закону (ст. 4 КПК), якою його регламентовано, слова «публічність» не було (і немає до цього часу).

Спеціальна стаття, присвячена публічності кримінального процесу, з відповідною назвою «Публічність провадження у кримінальних справах» з'явилась у 1989 році, і то лише в теоретичній моделі «Основ кримінально-процесуального законодавства Союзу РСР і союзних республік» (стаття 8), розробленій групою провідних учених-процесуалістів під керівництвом В.М. Савицького. Однак ця теоретична модель так і не була впроваджена у законодавство.

Четвертий етап. Трансформації законодавчого врегулювання принципу публічності не відбувається, і теоретичних суперечок щодо наявності чи відсутності в кримінальному процесі принципу публічності вже не виникає. У підручниках і навчальних посібниках, за якими здійснюється підготовка юристів, публічність розглядається як принцип кримінального процесу. Певна увага приділяється принципу публічності й у науковій літературі, а окремі вчені-процесуалісти розглядають його як основу для імперативного методу правового регулювання в кримінальному процесі.

Уявляється, що принцип публічності має право на самостійне існування в сучасному кримінальному процесі. Такий висновок ґрунтується на положенні Конституції України про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу через органи державної влади (ч. 1 ст. 5 Конституції України). Саме в цій конституційній нормі слід шукати витоки принципу публічності (в розумінні офіційності діяльності державних органів, які здійснюють кримінальне судочинство), конкретизованого в галузевому законодавстві (ст. 4 КПК).

У проекті КПК міститься стаття 21 з назвою «публічність», що складається з двох частин і також передбачає обов'язок державних органів. Але розробники проекту КПК правильно вирішили відокремити публічні обов'язки прокурора, слідчого і органу дізнання – почати провадження у справі в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, захисту прав і законних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, інших осіб, захисту інтересів суспільства і держави, виконати передбачені законом дм для встановлення і притягнення до відповідальності винуватого у вчиненні злочину чи реабілітації невинуватого (частина 1) від обов'язку суду – розглянути й вирішити кримінальну справу (частина 2).

Як видно із викладеного, принцип публічності є надзвичайно важливим принципом кримінального процесу. Про це свідчить той факт, що в процесуальній теорії він «конкурує» за значимість для процесу з принципом законності. Тому він потребує всебічного і повного теоретичного дослідження, яке ми й спробуємо здійснити в наступних підрозділах і розділах монографії.

Джерело – глава з монографії:

Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.