Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини
Споконвічно людина прагнула бути вільною. Вільно існувати, вільно обирати місце проживання, професію, дружину (чоловіка) тощо. Реалізувати ж ці можливості їй не завжди вдавалося, оскільки такі природні блага, як свобода й особиста недоторканність, постійно піддавалися всіляким обмеженням. Це відбувалось у зв'язку з історичною еволюцією Української держави. Сучасні ж прояви порушень згаданих прав, незалежно від форм, міжнародне співтовариство визнає неприпустимими. Різні держави приймають на національному рівні відповідні закони з метою запобігання будь-яким фактам посягання на такі фундаментальні права людини, як право на свободу й особисту недоторканність, котрі, у більшості випадків, зазнають злочинного впливу саме через торгівлю людьми.
Найбільш ефективним засобом протистояння цьому злочину, який останніми роками набув масштабів антисоціального транснаціонального явища, є кримінальний закон. У той же час, криміналізація таких правопорушень є здобутком не лише сучасності. Заборону окремих видів посягань на ці права можна побачити в Руській Правді Ярослава Мудрого, у Воїнському Артикулі 1715 року Петра І, в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1885 року, які є пам'ятками права, що діяли на терені українського права досоціалістичного періоду.
В епоху комуністичного будівництва згадане явище було "відкинуте в тінь" й обґрунтовано розглядалося як щось зовнє. СРСР штучно створив "залізну завісу", наявність якої деактуалізувала проблему торгівлі людьми, оскільки жорсткий режим людського трафіку через територію Радянського Союзу створював нездоланну перешкоду для вільного в'їзду в Країну Рад та виїзду з неї будь-кого. Усі кордони були щільно закриті. Кожна людина, яка прибувала до Радянського Союзу або виїжджала з нього, проходила жорсткий контроль з боку співробітників відповідних відомств. Завдяки цьому транспортування "людського товару" ставало просто неможливим.
Однак із падінням адміністративно-командної системи, яке призвело до нестабільної політичної та економічної ситуацій, купівля-продаж людей знову почала набувати актуальності, але вже в новій "іпостасі". Представники кримінального світу її вирішили майже без особливих труднощів: де за допомогою корумпованих працівників органів державної влади, де шляхом використання власних можливостей тощо, але вже в середині дев'яностих років XX століття міжнародне співтовариство мусило визнати, що країни колишнього СРСР є головними постачальниками людей на світові ринки секс- та порноіндустрії. З цього приводу В.В. Лунєєв зазначив: "Цей вид злочинного "ремесла" став значно поширюватися в Росії, Україні та Білорусі, звідки російських, українських та білоруських жінок вивозять до Західної Європи та США".
За даними Європолу та ООН, щороку до різних країн Європи контрабандним шляхом переправляється 4 млн. людей з усього світу, поповнюючи, як висловився виконавчий директор відділу по боротьбі з наркотиками й профілактики злочинності ООН Піно Арлакчі, "багатомільйонну армію сучасних рабів, яка дорівнює за одними даними 27 мільйонам, а за іншими – 200 мільйонам". Велику частину від загальної кількості таких нелегальних мігрантів, близько 500000, складають громадяни України, переважно жінки. Як правило, усі вони є жертвами торгівлі людьми.
Згідно з інформацією представника Держдепартаменту юстиції США Джанет Альберт, приблизно 3 тисячі українських жінок щорічно незаконним шляхом ввозять на територію США.
На сьогодні торгівля людьми стала не просто явищем глобального масштабу, вона, "перекидаючись", мов хвороба, з однієї країни на іншу, є не чим іншим, як "складовою частиною міжнародного кримінального бізнесу". За даними Європолу та Міжнародної організації з міграції, щороку кримінальні структури отримують від цієї діяльності величезний прибуток, який дорівнює 7 млрд. доларів. І це не дивно, бо одна жінка, яку використовують в секс індустрії, заробляє для своїх хазяїв близько 350 евро на день.
Швидке поширення цього ганебного явища в сучасній Україні зумовило необхідність прийняття відповідних законів та інших нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з "білим рабством". 24 березня 1998 року Законом України "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України" у зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін та доповнень у Кодекс про шлюб та сім'ю України" було введено норму (ст. 1241 КК України 1960 року) про відповідальність за торгівлю людьми.
Певні механізми з викорінювання явища, що розглядається, також знайшли своє відбиття в Програмі запобігання торгівлі жінками та дітьми, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України №1768 від 25 вересня 1999 року. Про деякі аспекти даної проблеми йшлося в подальших Указах Президента України: №1376 від 25 грудня 2000 року "Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки", №20 від 18 січня 2001 року "Про додаткові заходи із запобігання пропажі людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконавчої влади з їх розшукування" та №283 від 25 квітня 2001 року "Про підвищення соціального статусу жінок".
Але в такий спосіб зазначену проблему в Україні не було вирішено. Ураховуючи темпи зростання купівлі-продажу жінок, актуальність попередження торгівлі людьми значно зростає.
Про це свідчать статистичні дані. Якщо на початку 1998 року в Україні за фактом торгівлі людьми слідчими підрозділами прокуратури було порушено лише дві кримінальні справи, то в 1999 – уже 11, у 2000 році – 421, а у 2001 – 912. На сьогодні (згідно з даними Міжнародної організації з міграції, станом на 28 листопада 2002 року) в Україні порушено вже 298 кримінальних справ за фактами торгівлі людьми.
Проведення в Україні кримінально-правової реформи завершилося прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу, у якому, зокрема в ст. 149, передбачено відповідальність за злочин, що має назву "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Але навіть після цієї реформи дана норма не позбавилась певних вад і в такому вигляді не здатна забезпечувати повною мірою захист людини від протиправних посягань. Так, незважаючи на зростання кількості кримінальних справ, на сьогодні лише за 10 (десятьома) з них є обвинувальні вироки суду.
Головна причина такого стану речей – це певна недосконалість ст. 149 чинного кодексу. Детальне її вивчення показало, що вона потребує законодавчого "чищення" з багатьох причин. Це і загальна складність тексту норми для розуміння, і некоректність формулювання об'єктивної сторони розгляданого складу злочину (чомусь не криміналізовано купівлю людини, що призводить до певних труднощів у правозастосовчій діяльності під час кваліфікації дій злочинців), і зайва кількість цілей, наявність яких значно утруднює можливість доведення вини торговців людьми, і відсутність у нормі певних кваліфікуючих ознак (зокрема, обману), що підвищують суспільну небезпеку злочину, і непродуманість міри покарання за діяння, описані в ч. 1 ст. 149 КК України, і відсутність заохочувальних норм тощо. Глибоке теоретичне розроблення питань кримінальної відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини має надати можливість розв'язати існуючі проблеми (кваліфікація цього злочину, учиненого в співучасті, відмежування його від суміжних злочинів, кваліфікація торгівлі людьми за наявності сукупності злочинів, визначення меж злочинності діяння при вчиненні акту торгівлі тощо), а також сприяти поліпшенню як правотворчої, так і правозастосовчої діяльності.
Джерело – глава з монографії:
Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / М В С України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 204 с.