Суб'єктивні ознаки основного складу злочину "торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Суб'єктивна сторона складу злочину
Кваліфікуючи дії винної особи, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя або суд зобов'язані встановити в них склад конкретного злочину, тобто сукупність об'єктивних і суб'єктивних елементів (ознак), які, по суті, є підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. До групи об'єктивних належать об'єкт злочину й об'єктивна сторона. Що ж стосується суб'єктивних ознак, то вони в теорії кримінального права подані у вигляді суб'єкта злочинного діяння і суб'єктивної сторони. Обидві групи є обов'язковими умовами наявності будь-якого складу злочину. Тобто лише за наявності об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта та суб'єктивної сторони будь-якого протиправного й суспільно небезпечного діяння можна говорити про злочин (або склад злочину як підставу кваліфікації).
Слід зазначити, що суб'єктивна сторона злочину містить у собі цілий ряд ознак, які відображають психічну діяльність особи. Із цього приводу ЯМ. Брайнін підкреслював: "Суб'єктивна сторона злочину – це будь-яка психічна діяльність, яка супроводжує злочин і в якій інтелектуальні, вольові та емоційні процеси протікають у повній єдності та взаємо-обумовленості". Традиційно ці ознаки було поділено на основні (обов'язкові) і додаткові (факультативні). Основні ознаки містяться в будь-якому складі злочину і мають обов'язкове значення як у процесі кваліфікації дій винних осіб, так і при призначенні останнім виду й міри покарання. До обов'язкових прийнято відносити вину, яка поділяється на умисну та необережну. До числа факультативних входять мотив, мета, емоційний стан. Рамки норми не завжди охоплюють додаткові ознаки, тому їх наявність не є обов'язковою. Говорячи про вину як єдину обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони злочину, слід зазначити, що вона може бути двох видів, або, як стверджують деякі автори, виражатися у двох формах: у формі умислу й у формі необережності. Відповідно до ст. 23 КК України вина – це "психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності". "Тому кримінально караними в Україні визнаються протиправні, суспільно небезпечні дії (бездіяльність) винних осіб, які умисно або з необережності їх вчиняють. Уважаємо, не варто постійно застерігати про психічне ставлення особи до своїх дій і наслідків таких дій, бо мається на увазі осудна особа. "Поза осудністю, – як справедливо зауважує А.Н. Трайнін, – не може бути самого питання про склад злочину та його елементи".
"Об'єктивними даними, якими встановлюється та характеризується вина особи, є, по-перше, ті обставини, сукупність яких свідчить про наявність події злочину і вчинення його даною особою; по-друге, ті обставини, сукупність яких свідчить про наявність умислу або необережності у цієї особи".
А.О. Пінаєв з цього приводу зазначив: "У зміст вини входять лише психічні процеси, які утворюють об'єктивні ознаки складу злочину..., а також обставини, які обтяжують або пом'якшують відповідальність (ст. ст. 66; 67 КК)". Як видається, автор правильно визначив зміст вини. У той же час варто підкреслити, що відповідно до чинного Кримінального кодексу обставини, викладені в статтях 66 і 67, обтяжують не відповідальність, а покарання. Це принципово, оскільки, по-перше, про це говорить закон, а по-друге, кримінальну відповідальність не можна обтяжити, бо вона є найсуворішим різновидом юридичної відповідальності.
Вина існує об'єктивно, і її встановлення – обов'язковий процес при розслідуванні будь-якої кримінальної справи. Деякі автори у своїх дослідженнях, присвячених суб'єктивній стороні злочину, указують, що встановлення вини варто розглядати у двох взаємозалежних аспектах: кримінально-правовому і кримінально-процесуальному (тобто матеріальному і процесуальному). Стосовно першого аспекта можна зазначити, що це необхідність з'ясування внутрішньої психологічної природи вчиненого діяння. Зміст другого полягає в самому процесі доказування й обґрунтування за допомогою процесуальних засобів і криміналістичних методів вивчення вини, її змісту, форми та ступеня, а також відбиття одержаних результатів у відповідних документах. Дійсно, одна тільки кримінально-правова оцінка змісту поняття "вини" навряд чи зможе дати адекватне знання в процесі розслідування та судового розгляду конкретних кримінальних справ, оскільки являтиме лише теоретичну оболонку, позбавлену емпіричного підґрунтя. А от процесуальне закріплення вини в прокурорсько-слідчих і судових документах стане об'єктивним відображенням психічного ставлення винного до вчиненого ним діяння, іменованого злочином. Отже, можна зробити висновок, що вина є суб'єктивною передумовою кримінальної відповідальності особи за вчинені нею дії, тому належне її встановлення, з одного боку, не дозволятиме відправляти невинних людей на лаву підсудних, а з іншого – буде реальним відбиттям у практичній діяльності одного з конституційних принципів – принципу презумпції невинуватості.
Вина, як уже раніше відмічалося, з точки зору теорії кримінального права й кримінального закону виражається у двох формах: у формі умислу й у формі необережності. Забігаючи трохи вперед, зауважимо: у зв'язку з тим, що діяння, описане в нормі про відповідальність за торгівлю людьми (ст. 149 КК України), може бути вчинене тільки умисно, ми в даній роботі основну увагу приділимо дослідженню саме цієї форми вини.
Ураховуючи, що винна особа, яка скоює умисний злочин, усвідомлює характер своїх дій (бездіяльності), а також ступінь небезпечності злочинних наслідків, які можуть настати, але, незважаючи на це, бажає їх настання або свідомо припускає таку можливість, умисел є найбільш небезпечною формою вини. На законодавчому рівні й у теорії кримінального права розрізняють два види умислу: прямий і непрямий (евентуальний).
Законодавець, викладаючи свою позицію в нормі кримінального закону, у розмежуванні видів умислу робить акцент саме на вольовому моменті (критерії), підкреслюючи таким чином принципову відмінність між прямим і непрямим умислом, яка полягає в ставленні винного до наслідків учиненого ним діяння. Ця позиція справедлива, і на те є достатні аргументи.
Однак у теорії кримінального права, поряд із загальновизнаною концепцією визначення видів умислу, існує й дещо інша система поглядів, представники якої роблять акцент не тільки на особливостях вольового критерію, а й на деяких відмінностях критерію інтелектуального. Наприклад, І.Я. Козаченко, А.Н. Трайнін, В.А. Ломако, І.М. Даньшин та деякі інші вчені вважають, що різницю між прямим і непрямим умислом необхідно бачити не тільки в тому, яким було ставлення винного до наслідків, але й в інтелектуальному моменті умислу, тобто в тому, чи усвідомлював останній неминучість настання наслідків або ж його свідомістю охоплювалася лише їх реальна можливість. Цієї позиції дотримується й російський законодавець (ст. 25 КК РФ). Проте багато відомих криміналістів указують на неприпустимість такого розмежування, і, як видається, цілком обґрунтовано. Так, професор С.Ф. Мілюков пише: "Сучасні кримінологічні реалії свідчать про різке збільшення числа злочинів, скоєних за допомогою вибухових засобів..., використовуючи які, злочинець свідомо завдає шкоди іншим особам. Усе частіше люди скоюють злочини під впливом фізичного або психічного насильства... і таким чином завдають шкоди всупереч своєму бажанню. На щастя, навіть неминучі наслідки... можуть не настати в дійсності. Тому замах у таких випадках не повинен охоплювати вказані небажані наслідки". Передбачення ж реальної можливості настання наслідків характеризується усвідомленням винною особою того, що нею створюються такі умови і вносяться в об'єктивний світ такі зміни, які можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки, а можуть і не спричинити. Мова йде саме про реальну можливість, а не про абстрактну, що є характерною рисою злочинної самовпевненості.
Виходячи з того, що особливо кваліфікований склад досліджуваного злочину передбачає, зокрема, настання тяжких наслідків, уважаємо за доцільне розглянути обидві концепції. Отже, А.Н. Трайнін, аргументуючи свої позиції, наводить приклад, коли один із ворогів Іванова, маючи намір убити останнього, обрізає канат, що утримує робочу кабіну, у якій на рівні 10-го поверху знаходяться Іванов і Романов. У результаті цього обидва падають і розбиваються на смерть. Далі автор указує, що кваліфікувати дії винного як вбивство Іванова з прямим умислом і вбивство Романова з непрямим, як того вимагає КК, буде глибоко помилковим, тому що винний передбачав неминучість настання смерті обох. На думку автора, правильною була б кваліфікація дій винного як вбивство двох осіб з прямим умислом. Як підкреслює А.Н. Трайнін, відмінність евентуального умислу від прямого полягає в тому, що в першому випадку наслідки можуть настати, а можуть і не настати, а в другому – для свідомості винного наявність наслідків є обов'язковою.
Дозволимо собі не погодитися з цим автором. Так, згідно з законом відмітною ознакою прямого умислу є бажання настання суспільно небезпечних наслідків (вольова ознака). "Бажання – це певне прагнення; воно спрямоване на певний предмет. Зародження бажання визначає будь-коли виникнення й поставлення мети. Бажання – це цілеспрямоване прагнення".
Як видається, погляди А.Н. Трайніна не зовсім узгоджуються як із законом, так і психологічним розумінням поняття "бажання". Уважаємо не зовсім коректним і правильним віднесення категорії "передбачення неминучості настання наслідків" до відмітної риси прямого умислу. Поняття вольового акту не вичерпується бажанням, воно значно ширше. "Злочинний наслідок при непрямому умислі вміщується у вольовий акт суб'єкта таким чином: а) він враховується при прийнятті рішення діяти, б) він охоплюється планом дій суб'єкта, в) він свідомо викликається діянням суб'єкта. Таким чином, вольова дія спрямована на спричинення всіх, без винятку, усвідомлених особою взаємопов'язаних наслідків – як тих, яких вона бажає, так і тих, яких вона не бажає. І небажане може бути "волимим".
Крім того, найчастіше бажані та небажані наслідки настільки пов'язані між собою, що настання перших обов'язково призводить до настання других. Суб'єкт просто вимушений погоджуватися з таким станом справ. "Там, де певний інтерес приносять у жертву для досягнення іншої мети, діяння чиниться з побічним, а не з прямим умислом, хоча би ця жертва була неминучою, оскільки у таких випадках мета досягається не прямо, а побічно, через жертву. Інтелектуальний момент, що полягає в передбаченні неминучості жертви, не здатний, не може змінити сутність і вольову спрямованість діяння". Стверджувати, що особа бажає їх настання, це йти проти дійсності (так само можна стверджувати, що злочинець, скоюючи злочин, бажає бути підданим покаранню, а алкоголік чи наркоман, уживаючи одурманюючі речовини, бажають спричинити шкоду своєму здоров'ю). А.Н. Трайнін та інші прихильники цієї системи поглядів підкреслюють, що усвідомлення неминучості настання злочинних наслідків несумісне з їх небажанням. Обґрунтування цих думок полягає в тому, що оскільки суб'єкт усвідомлює неминучість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння та все ж таки його вчиняє, він не може не бажати їх настання. Цей аргумент побудований на змішуванні інтелектуального й вольового моментів умислу і суперечить психологічному розумінню бажання. "Наслідок, який не є ні метою, ні засобом, ні етапом досягнення мети, не може бути предметом бажання, незалежно від того, усвідомлюється він як можливий чи як неминучий. Побічний наслідок при непрямому умислі не може розглядатися як засіб досягнення бажаного результату, оскільки він не "відчиняє двері" у його досягненні, не є способом його досягнення й не усуває перешкоди на шляху до нього. Він настає паралельно з настанням бажаного наслідку або навіть після нього". Саме таке розуміння досліджуваного питання заслуговує на увагу, тому що реальна можливість або неминучість настання наслідків можуть бути і тоді, коли винний діє з прямим умислом, і коли він скоює злочин з умислом евентуальним. Професор П.С. Дагель, який є автором цієї тези, аргументовано виклав свої думки з приводу характеристики видів умислу. Він і врахував юридичні особливості вказаних дефініцій, і водночас не проігнорував положення науки психології, що саме й сприяло чіткому й адекватному розумінню та формулюванню цим вченим згаданих понять.
Цікаву позицію стосовно видів умислу займає І.Г. Філановський. Він, начебто висловлюючись за неможливість ототожнення усвідомлення неминучості наслідків із їх бажанням, наполягає на тому, що необхідно разом з такими категоріями, як "бажання" і "свідоме припущення", увести категорію "неминучість". Таким чином, автор намагається інтелектуальну ознаку умислу поставити в один ряд з ознаками вольовими, що, на нашу думку, навряд чи припустимо.
Повертаючись до прикладу, наведеного А.Н. Трайніним, слід зауважити, що винний, безумовно, усвідомлював можливість загибелі Романова, але ж він не бажав його смерті. "Ворог" обрізав канат із кабіною, де були двоє, щоб розправитися з Івановим. Але оскільки разом з ним був і Романов, то так званий "ворог" просто не звернув на нього уваги, бажаючи смерті обраної жертви, якою був саме Іванов. "Ворог" просто байдуже поставився до смерті Романова. Справедливо з цього приводу пише професор М.Й. Коржанський: "Відомо, що якщо суб'єкт спрямовує свої дії на головний об'єкт, то заподіяння шкоди додатковому об'єкту для нього є байдужим чи навіть небажаним". Він продовжує: "...необхідно визнати, що і в тих випадках, коли суб'єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, настання яких він не бажав або ставився до їх настання байдуже, він діяв з побічним умислом".
До речі, варто сказати, що далеко не поодинокими є випадки, коли люди падали й з більшої висоти, однак не тільки не розбивалися, а й практично не отримували ушкоджень. Як видається, поняття "неминучість" – це така ж відносна категорія, як і будь-яка інша, тому робити наголос саме на ній при кваліфікації злочинів більш ніж спірно. Аргументуємо свої погляди. Так, винний залишає вдома у жертви отруєний пиріг, бажаючи її смерті. У цьому випадку винний діяв з прямим умислом, але навряд чи можна казати про неминучість настання злочинних наслідків, бо жертва може просто не з'їсти пиріг, а викинути його, навіть за тих умов, що вона не знає про отруту. Просто жертва або не полюбляє солодощі, або забула про пиріг, а коли захотіла покуштувати, пиріг уже зчерствів, у зв'язку з чим був викинутий. У даному разі можна вести мову лише про реальну можливість, але ніяким чином не про неминучість. На це, зокрема, указує і М.Й. Коржанський: "Узагалі наслідки як неминучі, так і реально можливі можуть бути віднесені до розряду лише вірогідних. Як свідчить практика, наслідки, здавалось би неминучі, настають не завжди". Далі, аргументуючи свої думки, автор наводить декілька історичних прикладів, коли люди, які вживали отруту (Распутін, російський генерал В.Т. Костенецький), залишалися не тільки живими, але й зовсім неушкодженими.
Ще Б.С. Утєвський писав: "Той, хто діє з евентуальним умислом, іде на скоєння злочину, завідомо усвідомлюючи можливість або неминучість настання небажаних результатів".
Головним є те, як ставився винний до наслідків своєї злочинної діяльності. Чи бажав він їх настання або ж свідомо припускав. Це стосується й випадку з Івановим і Романовим (тим більше, що автор сам указав на бажання винного вбити саме Іванова). Можливо також, що винний якраз і розраховував на вдачу, на те, що Романов залишиться живий, і це лише підкреслює наявність у винного непрямого умислу.
Як видається, розмежування прямого і непрямого видів умислу за інтелектуальним моментом не тільки є некоректним, але й сприяє розвиткові суперечливих уявлень у самих же дослідників, причому саме в тих, які дотримуються поглядів про припустимість існування такого розмежування. Зокрема, у підручнику "Кримінальне право Росії" за редакцією професора Б.В. Здравомислова сказано: "Лише в деяких випадках учинення злочину з прямим умислом суспільно небезпечні наслідки передбачаються не як неминучі, а лише як реально можливі". І тут же автор продовжує: "Отже, інтелектуальний елемент непрямого умислу характеризується усвідомленням суспільної небезпеки вчинюваного діяння і передбаченням реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків". Виникають питання: які випадки визнавати "деякими" і коли вони матимуть місце? Адже можна й помилитися, і тоді дійсно вже настануть наслідки, але не ті, а інші – результат помилки. Черговим прикладом такої непослідовності є висновки В.Г. Макашвілі, який, відстоюючи позицію визнання прямого умислу за наявності усвідомлення винним неминучості настання злочинних наслідків, припустився плутанини. Так, автор пише: "Відсутність бажання означає, що вказаний наслідок не є для особи ні кінцевою, ні проміжною метою, ні необхідним засобом для досягнення поставленої мети, він лежить за межами її цілеспрямованої діяльності і в цьому розумінні є для. неї побічним наслідком". У той же час В.Г. Макашвілі констатує: "Передбачений кримінальним законом наслідок (мається на увазі евентуальний умисел) рідко є для винного самоціллю, зазвичай він виступає як необхідний засіб для досягнення цілей, які лежать за межами злочинного діяння". Далі, аргументуючи свої думки, учений наводить приклад, коли злочинець вирішує вбити свого кредитора, щоб звільнитися від боргів, і підкреслює, що винний у такому випадку не бажає смерті кредитора, але іншого виходу в нього немає, тому він і позбавляє життя потерпілого.
Аналізуючи погляди В.Г. Макашвілі, можна дійти висновку, що автор сам собі суперечить. Спочатку вчений говорить, що відсутність бажання свідчить, зокрема, про те, що наслідок не є необхідним засобом для досягнення мети (перша теза – як доказ відсутності прямого умислу), а далі він констатує, що, як правило, наслідок у випадку з непрямим умислом є необхідним засобом досягнення злочинної мети (друга теза, навпаки, указує на прямий умисел). Крім того, на підтвердження своїх думок він наводить приклад, який не узгоджується з його позицією, оскільки там винний саме бажав смерті кредитора, а вказівка на те, що в іншому випадку він би не став позбавляти життя потерпілого, не має підстав (винний хоче позбутися боргів, тому і вбиває людину). Якщо міркувати так, як автор, то можна й на злочинця сказати, що він не хотів лізти до житла з метою крадіжки, що його вимусили обставини, оскільки він не має грошей, тому що не працює, але їсти хоче. Інша ситуація. Грабіжник роздягає нетверезу людину взимку, залишаючи останню на безлюдній вулиці оголеною. У цьому випадку винний усвідомлював неминучість настання смерті жертви, але сама смерть винному була непотрібна, він її не бажав, і якщо б у нього була інша можливість обікрасти цього чоловіка, він би одразу нею скористався. Більше того, при непрямому умислі наслідок узагалі не може бути ні засобом досягнення мети, ні самою метою.
Плутанина в позиції В.Г. Макашвілі, як видається, виникла саме з тих причин, що автор не врахував психологічні аспекти питання, яке розглядається, а вирішив дослідити проблему лише кримінально-правовим методом.
Безумовно, у ході розслідування кримінальних справ мають враховуватися ознаки обох критеріїв, але головними повинні бути висновки все ж таки на підставі критерію вольового. Саме таке розуміння проблеми, на наш погляд, об'єктивно відбиватиме картину злочинного явища й формуватиме чітке уявлення про склад злочину в співробітників правозастосовчих органів. Тому тлумачення ознак прямого і непрямого видів умислу, запропоноване А.Н. Трайніним, А.А. Піонтковським, В.Г. Макашвілі та іншими вченими, може привести до певних ускладнень при кваліфікації в правозастосовчій діяльності. На це вказує й професор С.Ф. Мілюков. Тому саме зміст волі, виявленої при вчиненні умисного злочину, дозволяє розрізняти прямий умисел і непрямий. М.Й. Коржанський обґрунтовано стверджує: "З прямим умислом злочин вчинюється лише у тих випадках, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди у сфері об'єкта посягання) є метою діяння. Коли ж винна особа прагне досягти якоїсь іншої мети, допускаючи при цьому заподіяння шкоди у сфері об'єкта посягання, то цей злочин вчинюється з побічним умислом, незалежно від того, уважає вона ці наслідки можливими чи неминучими". Автор продовжує: "Іншими словами можна сказати, що відмінність між прямим і побічним умислом є лише у вольовій сфері".
Що ж стосується складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149 КК України, то варто зауважити, що вина в першій, другій і третій формах торгівлі людьми може бути тільки умисною, причому вона може існувати лише у формі прямого умислу. Інтелектуальний момент умислу винного характеризується усвідомленням об'єктивних ознак складу злочину. Це обґрунтовує відбиття в психіці злочинця соціальної та юридичної сторін злочину. Особа, яка займається "білим рабством", акцентує свою увагу перш за все на самому діянні, способах його вчинення, а також на об'єкті посягання, оскільки саме вони доступні його безпосередньому сприйняттю. Наприклад, продаючи жінку, винний усвідомлює, що здійснює незаконну угоду, що "жертва" торгівлі придбавається саме для подальшого злочинного використання. Усвідомлює він і те, що об'єктом посягання є саме воля й особиста недоторканність людини, що в багатьох випадках своїми діями він принижує її честь, завдає болю, страждань тощо. Саме це й визначає розуміння винним ознак основного та додаткового безпосередніх об'єктів торгівлі людьми. Розуміючи шкідливість та аморальність своєї злочинної поведінки, особа просто не може не усвідомлювати її суспільну небезпечність, оскільки шкідливість "білого рабства" відбивається в психіці винного як результат усвідомлення ним фактичної та соціальної сторін свого діяння. А наслідком цього якраз і є усвідомлення злочинцем протиправності своїх дій, причому це зовсім не означає, що він розуміє те, яку саме норму або який закон він порушує. Правильно з цього приводу підкреслює A.M. Орлеан: "У даному випадку усвідомлення протиправності торгівлі людьми не означає точного знання суб'єктом про існування кримінально-правової заборони вчинюваних діянь. Під таким усвідомленням необхідно розуміти усвідомлення того, що обмеження прав та свобод людини та торгівля людьми в принципі суперечать закону". У процесі скоєння діяння, передбаченого ст. 149 чинного кодексу, воля винного спрямована на вчинення самих дій і визначається тим, що злочинець прагне до здійснення або продажу людини, або іншої оплатної її передачі, або будь-якої іншої незаконної угоди, але якщо в перших двох формах винний усвідомлює лише сам факт передачі потерпілого, то в третій формі у його свідомості віддзеркалюється не просто необхідність передачі потерпілого іншій особі. Такий злочинець розуміє обов'язковість переміщення потерпілого через державний кордон України, оскільки в іншому випадку злочин не буде доведено до кінця, а він не одержить тієї винагороди, заради якої він і вирішився на здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди. Конструкцію диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України сформульовано в такий спосіб, що вчинення злочину в третій формі обов'язково потребує усвідомлення винним, який здійснює угоду, того, що подальше використання потерпілого буде пов'язане або з його сексуальною експлуатацією, або з використанням у порнобізнесі тощо за змістом частини першої. Перші ж дві форми злочину такого усвідомлення не потребують. Наприклад, продавцеві не треба знати, якою буде подальша доля "жертви", достатньо вчинити дії, спрямовані на оплатну передачу потерпілого в незаконну фактичну "власність" покупця. Усе це вказує на особливість змісту умислу щодо кожної з форм вчинення досліджуваного складу злочину.
Дослідивши вину як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони злочину, розглянемо питання стосовно мотиву і мети, котрі, як правило, являють собою факультативні ознаки даного елемента складу злочину. Нами вже зазначалося, що ці ознаки теорія кримінального права відносить до числа факультативних, оскільки вони, на відміну від обов'язкових, по-перше, або можуть мати місце в рамках складу злочину, або ні, а по-друге, якщо вони і будуть наявні, то в одних складах це спричинить кримінально-правові наслідки, встановлення яких є обов'язковим, а в інших – ніяким чином на кваліфікацію не вплине.
Що ж саме є мотивом злочину? Слід зауважити, що з цього приводу існують різні точки зору. Практично всі автори дійшли згоди в тому, що мотив злочину – це спонукання, але вони по-різному його описують. Так, для одних мотив – "це спонукання, яким керується особа, скоюючи злочин", для других – "обумовлене певними потребами й інтересами внутрішнє спонукання, що викликає в особи рішучість учинити злочин", на думку третіх, мотивом слід уважати "те, що спонукає людину до поставлення тих чи інших цілей, тобто внутрішні спонукування, що викликають у особи рішучість вчинити суспільно небезпечну дію (бездіяльність) і керують нею при вчиненні цієї дії (бездіяльності)". Існує й ряд інших визначень, але вони лише дублюють ці три. Як видається, останнє визначення мотиву є найбільш повним і конкретним, на відміну від інших, тому що дійсно момент початку і момент закінчення мотиву не можна переносити до початку злочину, так само як не можна обмежуватися свого роду "золотою серединою", ігноруючи в такий спосіб момент початкової злочинної діяльності. На нашу думку, мотив виникає до того, як перша дія або бездіяльність буде вчинена, і супроводжує злочин до самого кінця. Як справедливо пише Б.С. Волков, мотив визначає діяльність і визначається діяльністю. Чим складніша діяльність, тим складніший мотив. Автор підкреслює: "Мотив у конкретній людській поведінці виконує насамперед спонукальну роль. Виникаючи безпосередньо під впливом потреб і інтересів особистості, він визначає динамічну сторону особистості, джерело її активності, енергетичний характер дії".
За своїм характером мотив тісно пов'язаний із метою злочину, оскільки саме він є поштовхом до досягнення злочинного результату. Однак ні в якому разі не слід ототожнювати поняття "мотив" і "мета", тому що їх зміст не є тотожним. Ці дефініції можна порівняти з філософськими категоріями "причина" і "наслідок", тому що саме мотив формує і визначає мету злочинної поведінки особи.
Отже, що таке мета злочину з точки зору теорії кримінального права? У літературі це поняття трактується майже однаково, і проблем у дослідників із цього приводу практично не виникає, хоча й тут є спірні моменти. Наприклад, П.С. Матишевський писав, що метою злочину є "бажання особи, яка вчинює суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків". Уважаємо, що не зовсім коректно говорити саме так, оскільки, скоюючи злочин, злочинець не завжди бажає настання шкідливих наслідків. Контрабандист, увозячи товар поза митним контролем, навряд чи ставить за мету спричинити шкоду державі, суспільству тощо. У формальних складах, наприклад, узагалі мова не йде про наслідки.
Цікавою є точка зору російського вченого-криміналіста професора Б.В. Здравомислова, яку ми цілком поділяємо. На його думку, метою злочину є "уявна модель майбутнього результату, досягнення якого прагне особа при вчиненні злочину". Причому мова йде не про наслідок злочину як його результат, а про результат самого діяння, тобто про те, завдяки чому винний вирішується на вчинення злочину.
Питання коректної термінології є дуже важливим при описі юридичних положень і формулюванні правових документів, тому, викладаючи будь-яку думку, треба виважено й послідовно конструювати своє ставлення до того чи іншого соціального явища, поглиблено досліджуючи всі його сторони.
Говорячи про мотив і мету злочину, варто підкреслити, що, як правило, ці ознаки в нормі кримінального закону конкретні, але іноді законодавцем вони визначаються як узагальнюючі характеристики (наприклад, у ст.ст. 368, 423 КК України мова йде про особисті інтереси без конкретної вказівки на конкретний інтерес, а також у ст. 148 кодексу законодавцем уведено поняття "інші особисті мотиви").
Як зазначалося вище, мотив і мета, будучи, по суті, факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину, у деяких складах мають значення обов'язкових. До таких складів, зокрема, відноситься і "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини" – злочин, передбачений ст. 149 КК України, яка просто-таки насичена цілями. Так, тільки в ч. 1 ст. 149 законодавчо зафіксовано сім різних цілей: сексуальна експлуатація, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях, використання в збройних конфліктах, експлуатація праці.
Спробуємо спочатку проаналізувати й розкрити зміст цих цілей. Першою метою є сексуальна експлуатація потерпілого. Що ж слід розуміти під цим поняттям? З французької exploitation – це привласнення продуктів чужої праці 1. Виходячи з цього, sexual exploitatio n (сексуальна експлуатація) – це використання праці людини в галузі надання останньою сексуальних послуг (втягнення до проституції з подальшим примушуванням надавати сексуальні послуги будь-кому) з метою отримання експлуататором від такого використання прибутку або вигоди, оскільки саме прибуток та/або вигода будуть у даному випадку продуктом праці. М.І. Хавронюк указує й на такі форми сексуальної експлуатації, як співжиття з метою систематичного надання сексуальних послуг, надання разових сексуальних послуг окремим особам. Гадаємо, що ця точка зору заслуговує на увагу, бо дійсно жертва в цих випадках протиправно використовується як об'єкт надання сексуальних послуг для особистих чи інших вигод, оскільки винний змушує її виконувати свої примхи, спекулюючи, як правило, уразливим становищем потерпілого. Уразливим таке становище є тому, що потерпілий усвідомлює неможливість свого протистояння злочинцям унаслідок обмеженості своїх прав на свободу й особисту недоторканність.
Викликає певний сумнів і питання про використання потерпілого в порнобізнесі. Одразу слід зауважити, що чинний КК України не дає тлумачення цього поняття. Етимологічне ж значення терміна "порнобізнес" складається з двох самостійних понять: "роmё" з грецької – розбещення і "business" з англійської – будь-який вид діяльності, що надає прибуток або інші особисті вигоди. Отже, "порнобізнес" означає діяльність за умови отримання прибутку чи іншої вигоди в результаті розбещення. Проаналізувавши дану проблему, уважаємо неправильним саме таке розуміння порнобізнесу, бо це призведе до того, що велику кількість діянь, які, по суті, не мають ніякого відношення до бізнесу (ст.ст. 152, 153, 154, 155, 156 тощо), але за які новим Кримінальним кодексом передбачено відповідальність, треба буде назвати саме цим словом. Виходячи з доцільності вживання окремих термінів, що не є юридичними, у рамках кримінального закону, дефініцію "порнобізнес" необхідно розуміти як виготовлення з метою розповсюдження або збуту, розповсюдження і збут предметів, що є носіями текстової або графічної інформації, яка в грубій, натуралістичній формі описує чи зображує статеві органи, статеві акти чи будь-які інші статеві зносини між людьми або між: людьми та тваринами, і призначені для збудження статевої пристрасті людини, а також: використання людей у їх створенні, з метою одержання доходу чи досягнення іншої вигоди. До таких предметів можуть бути віднесені картини, фотографії та інші носії, а також кіно- та відеопродукція з вказаною інформацією. Це дозволить правильно й обґрунтовано кваліфікувати дії винних і виключить випадки помилкового розуміння терміна "порнобізнес". На теперішній час ця категорія тлумачиться і як звідництво для проституції, сутенерство, утримання будинків розпусти, що, по суті, являють собою окремі самостійні діяння зі своїми, характерними лише для них, ознаками. Безумовно, ці злочини теж "виконують функцію розбещення", але не більше ніж, наприклад, розбещення неповнолітніх або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним шляхом – злочини, передбачені статтями 156 і 153 КК України відповідно. За характером аморальності вони практично "рівні", і бізнесом їх, за винятком сутенерства, навряд чи можна назвати. Однак і для сутенера не має значення, зайде в статеві зносини повія чи ні (бо є такі клієнти, яким необхідно просто поспілкуватися). Головним для нього є те, щоб жінка принесла гроші. На відміну від сутенера, особа, яка займається порнобізнесом, усвідомлює той факт, що отримати прибуток вона може лише за рахунок виготовлення, розповсюдження або збуту саме предметів порнографічного характеру.
Третьою метою розгляданого злочину є втягнення потерпілого в злочинну діяльність. Це поняття в кримінальному законі також не визначене. Тому, на нашу думку, під ним слід розуміти таке використання потерпілого, яке пов'язане з примушуванням "жертви" до вчинення діянь, що мають ознаки злочину. Причому, на нашу думку, не має різниці, чи то буде використання людини в чиєїсь злочинній діяльності як одного з співучасників, чи матиме місце звичайне схилення потерпілого до скоєння ним злочину особисто й одноособово. Протиправне використання людини в антигромадських цілях, зокрема, шляхом втягнення потерпілого в пияцтво не можна розглядати як форму втягнення в злочинну діяльність.
Під залученням у боргову кабалу доцільно розуміти умисне вчинення винною особою на користь потерпілого певного роду дій з метою створення умов для подальшого примушування "жертви" до відпрацювання боргу у вигляді закладення останнім своєї особистої праці, якщо належним чином визначувана цінність виконуваної роботи не зараховується як погашення боргу або якщо тривалість цієї роботи не обмежена та її характер не визначений. Таке розуміння поняття "залучення в боргову кабалу" побудоване нами на підставі певних ознак "боргової кабали", сформульованих у Додатковій конвенції "Про скасування рабства, работоргівлі, а також інститутів і звичаїв, подібних до рабства" від 7 вересня 1956 року і, на нашу думку, має бути враховане в правозастосовчій діяльності.
Черговою метою розгляданого злочину є усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях. Поняття "усиновлення (удочеріння)" кримінальний закон не розкриває, але воно міститься в іншому нормативно-правовому акті України, яким є Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року. Так, у ст. 24 цього закону зазначено: "Усиновлення (удочеріння) є оформлена спеціальним юридичним актом (рішенням суду) передача на виховання в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки". У цій же ж статті вказується: "Усиновлення допускається виключно в інтересах дитини України відповідно до закону". Для того, щоб у повному обсязі визначити цю мету, слід розібратися в тому, що означає поняття "комерція". Отже, комерція (з лат. commercium) – це "діяльність, спрямована на одержання прибутку". Ураховуючи, що взагалі використання терміна "прибутки" на позначення одержаних коштів від будь-якої злочинної діяльності буде навряд чи коректним. Уважаємо за доцільне замінити його такою соціально-юридичною формулою, як "грошова винагорода", бо зміст прибутку якраз і складається з того, що особа одержує певні матеріальні цінності. Звідси виходить, що мета усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях – це майбутня діяльність з приводу передачі дитини на виховання в сім'ю за певну грошову винагороду. Однак законодавче формулювання цієї мети в рамках диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України провокує виникнення певних принципових зауважень. Так, відповідно до положень зазначеного закону усиновлення може бути здійснено лише стосовно неповнолітньої дитини, що підкреслює неможливість усиновлення (удочеріння) повнолітніх, і тому включення такої мети в ч. 1 ст. 149 КК України є некоректним. На це, до речі, указує й М.І. Хавронюк у тексті науково-практичного коментаря, окремі положення якого нами вже розглядалися вище. Учений зауважує: "Оскільки за законом усиновлення здійснюється лише щодо неповнолітньої людини, то продаж (інша оплатна передача) її з метою усиновлення в комерційних цілях не може кваліфікуватися за ч. 1, а тільки за ч. 2 ст. 149. Диспозиція ч. 1 ст. 149 у цій частині є прикладом логічної помилки законодавця".
Утруднює кваліфікацію і наявність у ч. 1 ст. 149 КК України такої мети цього злочину, як використання людини у збройних конфліктах. Ця мета є однією з обов'язкових альтернативних умов скоєння даного злочину. Водночас у чинному КК України міститься норма про кримінальну відповідальність за найманство, однією з форм якого є вербування найманців з метою використання у військових конфліктах чи насильницьких діях інших держав (ч. 1 ст. 447). Юридичний аналіз зазначених двох злочинів свідчить, що ч. 1 ст. 149 і ч. 1 ст. 447 певним чином співвідносяться між собою.
Ускладнений виклад диспозиції ст. 149 КК України стає підґрунтям її неточного тлумачення. Зокрема, в одному з коментарів чинного КК України, в абзаці 18 п. 4, М.І. Хавронюк зазначив: "Передача людини іншій особі з метою використання першої у збройному конфлікті як найманця потребує кваліфікації за ст. ст. 27 і 447 як пособництво (чи підбурювання) у вербуванні найманців, а також за ст. 149". Дозволимо собі не погодитися з запропонованим варіантом кваліфікації зазначених дій. Особа, яка придбаває людину для вказаних цілей, фактично вже має на неї "відповідні права". Потерпілий для злочинців – лише предмет угоди, із яким "можна робити все, що завгодно". Тому підстави для кваліфікації, яку пропонує автор у випадку подальшої передачі цієї людини, тобто передачі її третім особам (про що саме і йде мова в тексті коментаря), виглядають дуже спірними, оскільки навряд чи особа, котра придбала людину, буде її вербувати. Імовірніше, що такого потерпілого використовуватимуть примусово, бо за нього вже сплачено гроші, і він являтиме собою не найманця, а дешеву робочу силу. Але такі випадки не слід розглядати як єдино можливі. Судова практика з цих питань в Україні майже відсутня, і не виключено, що можуть виникнути ситуації, коли потерпілою, навіть за умов "права власності" щодо нього, вербуватимуть, сплачуючи йому гроші за використання. Це поки що видається дивним, оскільки навіщо ж особі, котра придбаває такого потерпілого, ризикувати й платити за нього гроші, а потім йому ж додатково сплачувати послуги найманця на загальних підставах. Хоча, не зважаючи на очевидну безглуздість ситуації, її не можна виключати.
На нашу думку, найманцем слід уважати лише ту особу, яка завербувалася для участі в збройних конфліктах і насильницьких діях, керуючись бажанням одержати особисту вигоду. Такій особі сторона (або представники сторони за її дорученням), що перебуває в конфлікті, дійсно обіцяє матеріальну винагороду, набагато вищу за винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони. Тобто, якщо людині, котра братиме участь у таких конфліктах, не буде сплачено відповідні кошти, її не можна вважати найманцем.
З огляду на викладене пропонуємо свій варіант кваліфікації дій винних осіб. Так, дії винного, який передав потерпілого з метою його подальшого використання в збройних конфліктах інших держав, знаючи про те, що "праця" потерпілого буде добре сплачена ("жертва" дала згоду), слід кваліфікувати за сукупністю ч. 1 ст. 149 і ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 447; ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 447 КК України (тобто передача людини з метою використання останньої в збройних конфліктах, а також пособництво в її використанні у військових конфліктах чи діях і підбурювання до участі в збройних конфліктах). Вербування найманців з метою їх використання в збройних конфліктах повністю охоплюється ч. 1 ст. 149 КК України, за межами якої залишається використання найманців (ці дії не охоплюються ч. 1 ст. 149, бо являють собою реальні дії, на відміну від ст. 149, де вони лише на меті), а участь у збройних конфліктах – ч. 2 ст. 447 КК України, оскільки це самостійний склад злочину.
Якщо передачу потерпілого здійснено без згоди останнього (наприклад, шляхом застосування відносно нього обману) і в подальшому насильницьким шляхом і без оплати використано в збройних конфліктах, дії винної в цій передачі особи слід кваліфікувати за сукупністю ч. 1 ст. 149 і відповідної частини ст. 260 з посиланням на ч. 5 ст. 27 (пособництво). Такою кваліфікація повинна бути саме тому, що потерпілий у цьому випадку не є найманцем, бо втрачено одну з обов'язкових ознак, яка характеризує це поняття по суті і про яку вже йшла мова вище. Дії потерпілого можуть характеризуватися наявністю обставин, що виключають злочинність діяння відповідно до ст.ст. 39, 40 (залежно від обставин).
Дії винного, який, передаючи людину, переконаний у тому, що її подальша участь у збройних конфліктах буде оплатною і вона дала свою згоду, але насправді останню використовували безоплатно, необхідно кваліфікувати за сукупністю ч. 1 ст. 149 і ч. 5 ст. 27. ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 447; ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 447 КК України (передача людини з метою її подальшого використання в збройних конфліктах, а також закінчений замах на таке використання у формі пособництва та закінчений замах на участь у збройних конфліктах у формі підбурювання).
Науковцями неодноразово вказувалося на відсутність законодавчого пояснення такого терміна, як "експлуатація праці". Раніше (у процесі тлумачення терміна "сексуальна експлуатація") ми вже розглядали поняття "експлуатація", яке означає привласнення продуктів чужої праці. Але якщо для характеристики поняття "сексуальна експлуатація" його було достатньо, оскільки таке використання вже само по собі є протизаконним, незалежно від кількості сплачених грошей, то для встановлення змісту поняття "експлуатація праці" оперувати тією ж термінологією буде навряд чи правильно, оскільки не кожне використання праці людини тягне юридичну відповідальність. Зокрема, належна оплата (тобто яка відповідає кількості, якості та характерові виконуваної роботи) вільної праці людини, що виконується в межах і на підставі закону, виключає можливість застосування на позначення такої діяльності розгляданого терміна. У літературі зустрічаються й інші підходи до вирішення цієї проблеми. Зокрема, М.І. Хавронюк, коментуючи норму про відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, зазначає: "Експлуатація праці – це присвоєння матеріальних результатів праці людини... Прикладами використання людини для експлуатації її праці може бути праця в будь-якій сфері виробництва чи послуг взагалі без оплати або з оплатою, яка явно не відповідає характеру та інтенсивності роботи". Далі він пише: "Виконання такої роботи звичайно не пов'язане з добровільною пропозицією працівником своїх послуг і вимагається від нього під загрозою фізичного насильства". Такий підхід видається занадто категоричним, оскільки використання праці людини безоплатно або з оплатою, яка не відповідає характерові та інтенсивності роботи, незалежно від того, чи було застосовано примус відносно потерпілого, утворює експлуатацію праці, тому що порушує права людини та суперечить ст. 1 Кодексу законів про працю України. Водночас примусове використання послуг потерпілого в будь-якій сфері виробництва, навіть за умов належної їх оплати, становить експлуатацію праці, оскільки сам факт насильницького впливу на людину з метою примушування її до виконання тієї чи іншої роботи суперечить положенням зазначеного нормативно-правового акта, зокрема ст. ст. 2, 51, ч. 5 ст. 153 КЗпП України1 тощо. Однак не кожний примус у даному контексті має розглядатися як підстава наявності факту експлуатації праці. Виняток становить праця, виконання якої призначено судом на підставі закону. Це, зокрема, стосується призначення винній у скоєнні злочину особі покарання у виді виправних робіт як спеціального заходу державного впливу. На можливість легальної примусової праці указують і деякі дослідники.
Ураховуючи те, що метою експлуатації праці є отримання наживи у формі доходу чи прибутків, можна зробити висновок: експлуатація праці – це свавільне, примусове, так само як і добровільне але безоплатне чи з оплатою, котра явно не відповідає характеру та інтенсивності виконуваної роботи, використання праці людини з метою наживи.
Проаналізувавши зафіксовані в ч. 1 ст. 149 КК України цілі, слід зауважити, що відповідно до законодавчого формулювання тексту диспозиції цієї норми здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної з переміщенням останньої через державний кордон України, може бути кримінально караним лише тоді, коли його буде вчинено з однією з тих обов'язкових альтернативних цілей, які зазначені в досліджуваній статті. З огляду на такий стан речей виникає певна кількість питань. По-перше, чи здатний такий перелік цілей охопити весь спектр посягань, пов'язаних із злочинним використанням потерпілого? А по-друге, чи відповідає він реальній меті вчинення згаданого злочину? Як видається, і в першому, і в другому випадках можна дати тільки одну відповідь – ні! 1 ось чому. Як, наприклад, кваліфікувати дії винного, котрий подарував людину з метою проведення над останньою незаконних дослідів або ж з метою примусового одруження? Під ознаки ст. 149 КК України дії винного не підпадатимуть, оскільки зазначені цілі злочинної діяльності не наводяться в переліку, який містить стаття кримінального закону. Правильно з цього приводу зауважує В.А. Козак, підкреслюючи, що "такий підхід дещо збіднює практику боротьби з торгівлею людьми, оскільки в ряді випадків винний може ставити перед собою й інші цілі...". Це перша прогалина, що змушує замислитися над тим, а чи потрібний такий великий перелік цілей? Чи відповідає він усім напрямкам кримінально-правової політики української держави? Як пишуть Т.А. Денисова і М.М. Мінаєв, "кримінально-правове значення мають лише ті умисел, мета та мотив, які віддзеркалюють сутність злочину, і які визначені в законі... Тому необхідно сформулювати диспозицію статті таким чином, щоб суб'єктивну сторону торгівлі людьми можна було б однозначно розуміти як таку, що вчиняється з прямим умислом, з корисливих мотивів та з метою наживи".
Уважаємо, що зазначення законодавцем у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України переліку цілей, як-от: сексуальна експлуатація, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах, усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях тощо – не несе в собі ніякої додаткової оцінки злочину, а вказує лише на можливі варіанти використання потерпілого. Складається таке враження, що законодавчо більший інтерес становить саме подальше використання людини, а не те, що стосовно неї відбувається незаконна угода. Варто лише змінити мету – і передача людини (зокрема, її дарування або передача за борги) одразу ж перестане бути кримінально-караною за ст. 149 КК України.
Проблему становить й інша обставина, на яку хотілось би звернути увагу. Наявність такої кількості цілей становить додаткову складність і в процесі кримінально-правової кваліфікації, і в процесуальному документуванні злочину. Відповідно до існуючого формулювання диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України інкримінування винній особі цього злочину в третій формі можливе лише за наявності доказів того, що винний знав про подальшу сексуальну експлуатацію жертви, її незаконне усиновлення або ж про інші дії, описані в диспозиції ч. 1 зазначеної статті, тобто якщо його умислом охоплювалася мета подальшого використання потерпілого (а такі цілі, як правило, навпаки, має саме набувач). В іншому ж випадку злочину, який має назву "Торгівля людьми...", не буде. Як відмічають самі правоохоронці, часом буває дуже складно довести, що винний знав про те, якою буде подальша доля жертви, тому велика кількість кримінальних справ не порушується саме з цих причин.
Уважаємо за доцільне виключити з тексту диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України ті цілі, що зараз містяться в ній, замінивши їх на наживу та іншу вигоду. Це, на наш погляд, полегшить розуміння тексту норми, оскільки саме нажива або інша вигода є метою злочинців, що займаються торгівлею "людським товаром", і саме заради грошей, матеріального благополуччя або нематеріальних благ вони йдуть на вчинення цього злочину. Торгівля людьми – це в 99% випадків злочинний "бізнес", а його метою може бути лише нажива. Водночас випадки вчинення дій, що складають об'єктивну сторону цього злочину, наприклад, з метою помсти, кар'єризму тощо, тобто з некорисливою метою, охоплюватимуться метою іншої вигоди. Під іншою вигодою слід розуміти саме таку уявну модель майбутнього результату, що його прагне винний, котра викликана почуттями помсти, заздрості, кар'єризму, підлабузництва тощо. Іншу вигоду слід відрізняти від наживи. Головним чинником такого розмежування є категорія "корисливість", яка, з одного боку, являє собою обов'язкову ознаку наживи, а з іншого – основну підставу виключення іншої вигоди. Таким чином, мету іншої вигоди можна означити як таку, що характеризується прагненням винної особи досягти певного злочинного результату, не пов'язаного з отриманням наживи.
На нашу думку, альтернативні цілі, перелік яких було законодавчо сформульовано в диспозиції ст. 149 КК України, -це, так би мовити, необхідні засоби досягнення злочинцями кінцевої мети злочину, зокрема наживи. Адже злочинці використовують потерпілих не для того, що їм просто нема чого робити. Головним чинником скоєння цього злочину є незаконне збагачення, для досягнення якого "людолови" й експлуатують людей у різних злочинних та аморальних сферах. Вони ставлять перед собою певні завдання, суть яких і полягає саме в отриманні наживи або іншої вигоди. До речі, Комітет міністрів Ради Європи в рекомендації №R (91) 11 "Стосовно сексуальної експлуатації, порнографії і проституції дітей та підлітків, а також незаконної торгівлі дітьми та підлітками" також звертає увагу на спеціальну мету вказаних злочинів – одержання прибутку, що являє собою одну з форм наживи.
На жаль, не всі дослідники дотримуються такої системи поглядів. Деякі автори наполягають на тому, що кінцевими цілями вчинення торгівлі людьми є саме ті альтернативні цілі, які законодавчо зафіксовані в ст. 149 чинного кодексу. Уважаємо, що такий підхід до вирішення проблеми навряд чи можна назвати виправданим, бо він значно звужує значеннєве навантаження самої кримінально-правової норми й ускладнює її розуміння та використання в правозастосовчій діяльності. До того ж ці автори все одно зупиняються на тому, що мета даного злочину – корислива. Пояснюючи свою позицію, вони зазначають: "Основними елементами в акті торгівлі (мова йде про торгівлю людьми) є ошукування, насильство, боргова кабала, експлуатація заради корисливої мети, для якої обман, насильство або боргова кабала використовуються". Але якщо це так, то навіщо ж замовчувати наживу та іншу вигоду, оскільки саме вони надають значення корисливій меті.
Про те, що нажива або інша вигода є цілями вчинення торгівлі людьми, свідчать і численні факти. Деякі з них було описано М.М. Трушніковим, а деякі можна побачити в газетних статтях. Але головною підставою слушності наших аргументів є матеріали кримінальних справ. Злочинцеві потрібні гроші, тому він, зокрема, і використовує працю жінки як повії для незаконного збагачення. Отже, "як не крути", кінцевою метою злочину, передбаченого ст. 149 КК України, є або нажива, або інша вигода.
Російський учений С.Ф. Мілюков, аналізуючи питання суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 152 КК РФ "Торгівля неповнолітніми", писав: "Ця мета (мова йде про сексуальну експлуатацію) не може вичерпати всіх прагнень покупця (покупець в основному має на меті наживу)". Наявність такого переліку цілей лише ускладнює доказування вини злочинців на практиці, оскільки для того, щоб притягти до кримінальної відповідальності "работорговця", необхідно довести, що він із самого початку знав про те, де і яким чином потерпілого використовуватимуть після продажу. На цьому неодноразово наголошували й українські дослідники.
Помилкове тлумачення норми про відповідальність за торгівлю людьми як результат складного її викладу законодавцем у рамках нового КК України знайшло своє відбиття і в науковому коментарі М.Й. Коржанського: "Продаж людини з метою її подальшої сексуальної експлуатації кваліфікується за сукупністю ст. 154 і ч. 1 ст. 149 КК...". Далі він продовжує: "Продаж кількох осіб або продаж людей, що була вчинена повторно, чи продаж неповнолітньої особи, або посадовою особою, від якої потерпілий був у матеріальній залежності, кваліфікується за ч. 2 ст. 149 КК. Якщо неповнолітня особа була при цьому втягнена у порнобізнес, у злочинну діяльність чи використовувалась для сексуальної експлуатації, то вчинене кваліфікується за сукупністю ч. 2 ст. 149 і статей 154, 303, 304 чи ст. 313 КК".
Одразу ж виникає питання: яке відношення має ст. 313 КК України ("Викрадення... обладнання... для виготовлення наркотичних засобів...") до досліджуваного складу злочину? На наш погляд, ніякого. Що саме мав на увазі М.Й. Коржанський, незрозуміло. Незрозумілим є й те, чому він навів саме таку кваліфікацію? Чому дії винного, який продав людину з метою її подальшої сексуальної експлуатації, необхідно кваліфікувати за сукупністю статей 149 і 154 КК України? Якщо розглядати статті 154 і 303 КК України стосовно нашої ситуації, то складом злочину, передбаченого ч. З ст. 303, повністю охоплюється склад ст. 154 чинного КК України. Тим більше, що цією статтею передбачено лише такі дії, як "примушування", а сексуальна експлуатація являє собою конкретне використання потерпілої, яке може відбуватися і з власної волі жінки. Тому остаточна кваліфікація дій злочинців повинна виглядати так: ч. 2 ст. 149 і ч. З ст. 303 КК України.
Мотиви розгляданого злочину можуть бути різними і не повинні впливати на кваліфікацію. Як правило, це корисливість або інша особиста зацікавленість, хоча можуть бути і заздрість, і помста тощо. Саме вони спонукають людину до незаконного збагачення, незаконного одержання матеріальних чи нематеріальних благ, вирішення будь-яких інших особистих питань.
Ураховуючи аргументи, наведені нами в процесі дослідження об'єктивної сторони складу злочину, що розглядається, (мова йде про доцільність виключення з ч. 1 ст. 149 такої ознаки, як "переміщення через державний кордон України"), пропонуємо ч. 1 ст. 149 КК України викласти в такій редакції: Купівля-продаж, інша оплатна передача або інше оплатив одержання людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, з метою наживи або іншої вигоди...
На сьогодні українському законодавцеві доцільно внести зміни в текст диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України з метою приведення змісту норми про відповідальність за торгівлю людьми у відповідність до її назви. Це підвищить її охоронний потенціал і допоможе уникнути юридичних помилок на практиці при кваліфікації дій винних осіб.
Джерело – глава з монографії:
Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / М В С України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 204 с.