Історичний нарис розвитку інституту судимості в кримінальному праві України

Комплексне дослідження норм про судимість у кримінальному праві України доцільно розпочати з короткого історичного огляду зазначеного правового інституту, адже з'ясування історичних передумов виникнення й розвитку феномена судимості лише сприятиме врахуванню накопиченого законодавчого досвіду попередніх епох у процесі його сучасної нормативної регламентації.

У пам'ятках кримінального права дорадянського періоду вітчизняної історії відсутній не тільки термін "судимість", але й жодне згадування про нього як про самостійний правовий інститут. Так, у давніх джерелах вітчизняного писаного права (зокрема в Руській Правді) взагалі не містилися положення про судимість, її окремі елементи або правові наслідки.

Як відомо, надалі, з відходом значної частини українських земель під литовське та польське управління, відбувся поступовий синтез права Давньоруської держави, Великого князівства Литовського та Польського королівства, з'явилися нові законодавчі акти. На території України, крім Руської Правди, розпочало дію польське та литовське кримінальне законодавство: Судебник Великого князя Казимира 1468 р., а також Литовські Статути 1529 р. – "Старий", 1566 р. – "Волинський", 1588 р. – "Новий" та інші нормативні акти.

Привертає увагу положення ст. 19 Судебника Казимира 1468 р., відповідно до якого за першу крадіжку особа каралася штрафом, а якщо не було майна – тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за вчинення повторної крадіжки засуджувалася до повішення.

В одних з перших кодексів російського середньовіччя – Судебниках 1497 й 1550 років теж ішлося про посилення кримінального покарання за вчинення деяких злочинів після засудження за попередні, що можна трактувати як рецидив злочинів, де судимість є основною складовою ознакою.

На початку XVII століття загальнодержавні розворушення на території Росії (серед яких народні повстання, польська інтервенція, криза правлячої династій) зумовили посилення державного терору. У новому кодексі – Соборному Уложенні 1649 р. – це було відбито істотним посиленням каральної сфери. Значно розширювалося коло злочинів, у яких рецидив виступав як кваліфікуюча ознака. Відповідно до цього документа злодієві, який уперше щось украв, призначалося биття батогом, відрізання лівого вуха, тюремне ув'язнення на два роки з каторжними роботами в кайданах, а потім – заслання. Якщо ж такого злодія зловлювали на другій крадіжці, то його належало бити батогом, відрізати праве вухо й ув'язнювати на чотири роки із притягненням у кайданах до каторжних робіт, після чого він підлягав засланню в окраїнні міста. У разі вчинення злодієм трьох, чотирьох або більше крадіжок на нього чекала страта.

Зазначені нормативні акти не внесли суттєвого законодавчого розвитку в досліджуваний інститут, проте судимість (у значенні засудження особи за вчинений злочин) використовувалася для посилення відповідальності злочинців, поступово сприяючи досягненню деяких інших соціальних і кримінально-правових цілей.

У кримінальному законодавстві того часу стосовно осіб, щодо яких здійснювалося судове переслідування, уживалося поняття "обліхованіє". Це засвідчувало належність особи до категорії "лихих людей" (татів, розбійників, душогубів та ін.). Так, В.О. Рогов зазначає, що починаючи Із другої половини XVI століття вістря каральної політики спрямовувалося державою проти особливої категорії злочинців – "ведених лихими". "Лиха людина" була самостійним об'єктом уваги держави на відміну від того, хто порушив закон випадково, і здатного до виправлення.

Факт належності до категорії осіб, засуджених за скоєння певних злочинів, вимагав засвідчення цього. Найбільш простими способами були покалічення і таврування, яким злочинця відзначали серед інших осіб, а крім того, таврування мало на меті покарати особу, котра вчинила злочин, знеславити й принизити її людську гідність. Як відзначає М.С. Таганцев, належність до "лихих" засвідчувалася наявністю зовнішніх слідів на тілі злочинця (у кого вуха різані, руки або ноги порубані – безсумнівно, що він уже був у приводі й покаранні). Утім, така антигуманна політика щодо засуджених слугувала попередженню скоєння злочинів. Крім того, знак судимості "виконував" такі завдання:

• надавав судовим органам інформацію про злочинне минуле особи, що спричиняло настання для неї несприятливих кримінально-правових наслідків;
• ускладнював утечу засуджених із місць позбавлення волі (наприклад із в'язниці або заслання);
• полегшував нагляд за злочинцями, які відбули покарання, що сприяло підвищенню рівня соціального контролю.

Таврування як факт, що вказував на судимість особи, характеризувалося низкою негативних наслідків. Це було анти-гуманно, ускладнювало процес адаптації засуджених, призводило до довічної судимості. Проте калічницькі способи підтвердження застосування до злочинця покарання зберігалися тривалий час. Наприклад, М.С. Таганцев свого часу писав, що навіть після скасування катічницьких покарань це "плямування" злочинця залишалося довгий час головним засобом підтвердження колишньої судимості. Так, рвання ніздрів було скасовано в 1817 р., а таврування – у 1863 р. Зазначимо, що їм на зміну прийшов більш досконалий облік засуджених, котрий став ґрунтуватися на офіційній кримінальній реєстрації злочинців, побудованій з використанням досягнень криміналістичної техніки, способів ідентифікації осіб за допомогою фотографії, дактилоскопії, антропометрії (словесних портретів, які одночасно стали використовуватися для розшуку злочинців, що ховалися). Необхідність введення спеціального обліку, який би підтверджував, що особа раніше відбувала покарання за вчинений злочин, була зумовлена практикою застосування положень про повторність злочинів І про їх рецидив.

Як відзначають окремі дослідники, поступово в кримінально-правовій теорії та законодавстві засудження пов'язувалося з фактом відбутого особою покарання при визначенні юридичних ознак вчиненого нею нового злочину. Значення попереднього засудження полягало в тому, що воно було ознакою, за допомогою якої здійснювалося відмежування повторення злочинів від їх збігу, тобто сукупності злочинів.

Після возз'єднання України з Росією (1654 р.) на теренах України в повному обсязі діяло російське кримінальне законодавство, яке історично має розглядатися як частина національного кримінального законодавства. Однак на більшій частині території України – Лівобережній (Полтавська і Чернігівська губернії) та Правобережній (Київська, Волинська, Подільська губернії) довгий час провідне місце займали джерела права місцевого і польсько-литовського походження. Лише в другій половині XVIII століття після ліквідації гетьманства джерела місцевого права та "попередні права" відійшли на другий план, а для вирішення найважливіших правових питань дедалі частіше застосовувалося російське законодавство.

Так, у 1830 р, почалася публікація Повного зібрання законів Російської імперії, а з 1833 р. почав виходити Звід законів Російської імперії. Російське загальноімперське законодавство було поширене на Лівобережну Україну в 1840 р. а на Правобережну – у 1842 р. Джерелами кримінального права з цього часу стали 15-й том Зводу законів Російської імперії 1832 р. і введене в дію з 1 травня 1846 року. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р.

Із розвитком кримінального законодавства розширювалося кримінально-правове значення ознак, які характеризують судимість. Так, в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (першому вітчизняному кримінальному кодексі), яке діяло на деяких територіях сучасної України, було передбачено низку обмежень для осіб, які вчинили злочини та відбули кримінальне покарання, що згідно з чинним кримінальним законодавством можна віднести до елементів судимості. Уложення встановлювало особливий поліцейський нагляд для осіб, які відбувають заслання, або звільнених з місць позбавлення волі (ст.ст. 47, 51, 52 Уложення).

Крім того, у зазначеному Уложенні передбачалося посилення кримінальної репресії за рецидив злочинів, проводилося розмежування рецидиву й повторення злочинів. Зокрема, у ст. 113 Уложення говорилося, що той, хто вчинив який-небудь злочин, хоча й без обміркованого заздалегідь наміру або умислу, але вже втретє, карається настільки ж суворо, як і той, хто вчинив таке вперше з обміркованим заздалегідь наміром або умислом. Виняток становлять землі Слобожанщини, які перебували під впливом російських законів, хоча і там до певної міри застосовувались норми польсько-литовського законодавства.

Водночас ніяк не визначалася тривалість строків, протягом яких особа, що відбула покарання, вважалася судимою. Тому повторення злочину мало місце й у тих випадках, коли новий злочин вчинявся після того, як минуло 15, 20 і більше років після відбуття покарання за перший злочин. Тільки в 1892 р. Уложення було доповнено положенням про строки судимості, які можна порівняти зі строками давності, установлювалося шість різних строків, сплив яких з моменту скоєння попереднього злочину виключав посилення покарання за наступний злочин. Величина цих строків залежала від виду й розміру покарання, призначеного за перший злочин.

Під час проведення Судової реформи в 60-х роках XIX століття було прийнято Статут про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 р.), де в п. 3 ст. 14 як обставину, що обтяжує покарання, було закріплено "повторення того ж або скоєння однорідного вчинку до закінчення року після присудження до покарання". Ця обставина виступала як іспитовий строк, що встановлювався за скоєння даного вчинку. Тут важливо підкреслити, що вперше законодавець визначає строк – 1 рік, після закінчення якого повторний злочин не міг бути визнаний рецидивним. Крім того, п. 2 ст. 170 Статуту закріплював положення, що тюремне ув'язнення може бути збільшено до одного року, коли крадіжку вчинила особа, яка одного разу вже засуджувалася за крадіжку або шахрайство. Отже, Ідеться про спеціальний рецидив злочинів, що утворюється наявністю судимості за попередній злочин.

Надалі все більш нагальною ставала потреба заміни Уложення 1845 р. (редакція якого змінювалася тричі) новим законом. Зокрема, зазначене Уложення не узгоджувалося зі змінами, що відбулися в 70-і роки XIX століття, пов'язаними зі скасуванням кріпосного права. До того ж було затверджено нові кодекси в європейських країнах, які відповідали духу нового часу, набирали сили антропологічні й соціологічні напрями в науці кримінального права. Тому після тривалої підготовки 22 березня 1903 року було прийнято нове Кримінальне уложення, яке замінило Уложення 1845 р. Цей закон – визначна пам'ятка кримінального права, у розробленні якої безпосередню участь брали відомі вчені – професори М.С. Таганцев, І.Я. Фойницький, М.А. Неклюдов та інші. Елементи судимості також було відображено в цьому документі, вони полягали в такому:

1. у забороні на проживання в певних місцях або в обмеженні права вибору місця проживання. Так, ст. 35 Кримінального уложення передбачала довічне позбавлення осіб, які відбули каторгу, права вибору місця проживання в столицях, столичних містах губерній і губерніях, у межах яких вони вчинили злочин;
2. у визначенні юридичних ознак повторення як обставини, що посилює покарання (ст. 64 Кримінального уложення), та обставини, що визначає спеціальну повторність, при кваліфікації вчиненого діяння за статтями про злодійство, розбій, вимагання, шахрайство. При цьому караність повторення вказаних злочинів залежала від кількості судимостей. Так, третє або четверте повторення перелічених злочинів після повного відбуття покарання за їх скоєння призводили, за Кримінальним уложенням 1903 р., до призначення більш суворого покарання у вигляді каторжних робіт;
3. у поновленні втрачених за судом прав (інститут реабілітації). Метою такого інституту вважалося поновлення втрачених через засудження прав винного, а також повне анулювання наслідків судимості. Разом із тим, порядок поновлення прав не було чітко регламентовано, й оскільки Кримінальне уложення фактично не набуло законної сили, інститут реабілітації не одержав подальшого розвитку.

Таким чином, в історії вітчизняного кримінального права дорадянського періоду спочатку сутність судимості визначалася як підстава для "обліхованія" (віднесення особи, яка вчинила новий злочин, до числа небезпечних для суспільства). При цьому термін "судимість" був невідомий вітчизняному кримінальному законодавству. Пізніше на підставі наявності в особи судимості визначалися юридичні ознаки злочину, скоєного особою, яка відбула покарання, з метою встановлення юридичних меж її відповідальності. Юридичні ознаки дії судимості характеризувалися формальною визначеністю: особа вважалася судимою з моменту повного відбуття нею покарання за злочин, і вчинення нового злочину до повного відбуття покарання за попереднім вироком не утворювало повторення злочинів. Розроблені в правових актах XV – XIX століть положення, що стосуються рецидиву злочинів, склали основу для подальшого розвитку інституту судимості.

У перші роки радянської влади держава постійно вдавалася до пошуку нових, найбільш ефективних засобів протидії злочинності. Але через нестабільність каральної політики, відмову від старих норм права й розроблення нових не було сформульовано єдиних підходів до визначення тих чи інших інститутів права. Уповноважені органи того часу були не готові й не могли виробити відповідну теорію боротьби зі злочинністю та запровадити в законодавство оптимальний понятійний апарат. Так, у радянському кримінальному праві одну з перших згадок про судимість можна знайти в Декреті ВЦВК від 1 травня 1920 року "Про амністію", у пункті другому якого йшлося про те, що амністія не поширюється на активних контрреволюціонерів, бандитів, дезертирів, професійних злодіїв, особливо шкідливих спекулянтів або спекулянтів, які мають більше однієї судимості. У зазначеному акті про амністію законодавець виділив особливу категорію осіб-спекулянтів, які мають більше однієї судимості. Однак ні в цьому, ні наступних актах законодавець не розкрив змісту поняття судимості та її ознак.

Норми про погашення та зняття судимості також не відразу з'явилися в ході подальшого розвитку кримінального законодавства в радянський період. Перші декрети, інші нормативні акти, первісна редакція Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 року не містили жодних згадок про судимість. Натомість у КК УСРР 1922 р. хоча й не називався цей інститут, деякі положення свідчили про існування окремих елементів судимості. Так, п. "є" ст. 25 КК УСРР приписував ураховувати при призначенні покарання рецидив, що, як відомо, можливо лише при вчиненні нового злочину особою, яка має судимість. Крім того, рецидив однорідних злочинів передбачався як кваліфікуюча ознака деяких складів злочинів. Наприклад, згідно з п. "б" ст. 142 КК УСРР кваліфікованим убивством визнавалося вбивство особою, яка відбула покарання за навмисне вбивство або заподіяння досить тяжкого тілесного ушкодження, Таке діяння каралося позбавленням волі з суворою ізоляцією на строк не нижчий, ніж вісім років.

Уперше норми про судимість з'явилися в радянському кримінальному праві, будучи введені до КК РРСФР 1922 р. Декретом ВЦВК і РНК від 9 лютого 1925 року "Про доповнення ст. 37 Кримінального кодексу". Цей Декрет пов'язав положення про погашення судимості з умовним засудженням, Такий зв'язок не був випадковим, тому що відповідно до ст. 36 КК РРФСР 1922 р. умовне засудження застосовувався тільки до тих осіб, які вчинили злочин уперше за важкого збігу обставин життя, з урахуванням таких обставин, коли ступінь суспільної небезпечності засудженого не вимагав обов'язкової ізоляції його від суспільства.

Отже, ця норма регулювала підстави скасування умовного засудження і, після внесення відповідних змін до закону, закріпила такі особливості погашення судимості:

1. Стосовно до умовно засуджених осіб судимість погашалася у випадку успішного перебігу іспитового строку, і вирок про умовне засудження Вважався таким, що втратив силу. Кримінально-правове значення погашення судимості означало визнання вироку таким, що втрачав законну силу. Після закінчення іспитового строку обвинувальний вирок не підлягав виконанню, а умовно засуджена особа визнавалася раніше несудимою. У ч. 2 ст. 37 КК РРФСР містилися вимоги, які ставилися законом до засудженої особи для погашення судимості Так, судимість погашалася тільки в разі, якщо особа протягом іспитового строку не вчинить нового тотожного, однорідного або будь-якого іншого злочину, що тягне за собою покарання у вигляді позбавлення волі. Факт умовного засудження особи за вчинений злочин до внесення доповнення до ст. 37 КК РРФСР 1922 р. не розцінювався як обставина, що погашає судимість. Тому в разі вдалого перебігу іспитового строку вирок суду не приводився у виконання, однак його правовий наслідок у вигляді судимості за особою зберігався. Це свідчить про те, що законодавець, зберігаючи судимість і негативно оцінюючи минуле винного, не поспішав з висновками на майбутнє. Але після введення до кримінального законодавства норм про погашення судимості шляхом внесення доповнення до ст. 37 КК РРФСР 1922 р. перешкоду у вигляді судимості в умовно засудженого було усунено, і за успішного перебігу іспитового строку така особа вважалася несудимою.
2. Стосовно до осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше шести місяців або до будь-якої іншої міри соціального захисту, судимість погашалася у випадку, якщо протягом трьох років від дня набрання вироком законної сили не буде вчинено будь-якого іншого злочину. Зазначена категорія засуджених осіб могла бути визнана такою, що не має судимості, якщо протягом трирічного строку від дня набрання вироком законної сили не буде вчинено якого-небудь нового злочину (ч. 3 ст. 37 КК РРФСР). Привертає увагу той факт, що строк погашення судимості обчислювався саме від дня набуття вироком чинності, а не з моменту відбуття покараній. Варто підтримати думку деяких учених, котрі докладно займалися дослідженням радянського законодавства, про те, що така обставина не узгоджувалася з юридичною сутністю й значенням погашення судимості, тому що контролююча й закріплююча роль строку погашення судимості після відбуття покарання частково поглиналася строком тримання засудженого в місцях позбавлення волі. Дійсно, передбачений законом порядок обчислення строків погашення судимості з моменту набрання вироком законної сили, а не від дня відбуття засудженим покарання штучно скорочував цей строк, перебіг якого міг свідчити про успішність досягнення мети покарання.
3. Стосовно до осіб, засуджених до позбавлення волі на більш тривалий строк, але не більше трьох років, судимість погашаєшся, якщо протягом шести років від дня набрання вироком законної сили не буде вчинено будь-якого іншого злочину. Відмінність цієї категорії засуджених від попередньої полягала в терміні їх покарання до позбавлення волі та, відповідно, у строці погашення судимості. Водночас початковим моментом спливу строку погашення судимості також залишалося набуття вироком чинності. Виходячи з положень ст. 37 КК РРФСР, можна зробити висновок про те, що особи, засуджені до позбавлення волі на строк понад три роки, вважалися довічно судимими.

Доповнення ст. 37 КК РРФСР послужило основою виникнення інституту судимості спочатку в російському, а згодом і в українському законодавстві. Поява норми про погашення судимості в системі Загальної частини кримінального права, з одного боку, мала позитивне значення. Водночас, з іншого боку, така норма була суперечливою, недосконалою, деякою мірою не відповідала правовій природі судимості. Тому виникала необхідність у подальших змінах кримінального закону, покликаних зробити норму про погашення судимості більше чіткою, досконалою та зрозумілою правозастосовцеві.

Постановою ЦВК СРСР від 25 лютого 1927 року Основні засади кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було доповнено ст. 101, положення якої знайшли відтворення в КК Української РСР 1927 р. Так, відповідно до ст. 15 КК УРСР 1927 р., яка майже дослівно повторювала ст. 101 Основних засад, такими, що не мають судимості, визнавалися особи:

1. Виправдані судом – п. "а" ст. 15 КК УРСР 1927 р. Ця підстава для припинення судимості означала, що виправдувальний вирок погашає судимість стосовно особи, визнаної судом невинною. На нашу думку, з огляду на правову природу судимості, остання може виникати тільки у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком. Виправдувальний вирок не тягне судимості, тому що особа, невинна в скоєнні злочину й виправдана судом, не може вважатися судимою. Безумовно, п. "а" ст. 15 КК УРСР виглядає дещо безглуздим. Разом з цим, варто задуматися, чим було зумовлене визнання виправданих осіб несудимими в 20-х роках XX сторіччя в СССР. Із цього приводу О.М. Яковлєв зазначав, що паралельно з розвитком кримінально-правового значення судимості розвивалося загальногромадянське, адміністративно-правове поняття цього інституту, що знаходило вираження у включенні в анкети з прийому на роботу не тільки пункту про наявність судимості, але й пункту про притягнення до кримінальної відповідальності. Адже в загальногромадянському розумінні під судимістю мався на увазі не тільки компрометуючий факт осуду особи за злочин, але й просто факт притягнення до кримінальної відповідальності, хоч і з подальшим виправданням. Саме у зв'язку з цією обставиною в законі було зазначено: такими, що не мають судимості, визнаються особи, виправдані судом.
2. Умовно засуджені, які протягом призначеного судом іспитового строку не вчинили нового злочину (ст. 50 КК УРСР 1927 р.), - п. "б" ст. 15 КК УРСР 1927 р. Для погашення судимості умовно засуджених осіб закон ставив єдину вимогу: така категорія осіб повинна була протягом іспитового строку не вчинити нового злочину. За виконання зазначеної вимоги вирок стосовно умовно засудженої особи втрачав законну силу, а сама особа вважалася такою, що не має судимості. Якщо ж ця особа вчиняла новий злочин у період іспитового строку, то вирок законну силу не втрачав, однак судимість зберігалася. Щоправда, яким чином вона могла бути погашена, законом урегульовано не було.
3. Засуджені до позбавлення волі на строк не більше шести місяців або до будь-якої іншої більш м'якої міри соціального захисту, які протягом трьох років від дня відбуття застосованої до них відповідної міри соціального захисту не вчинили нового злочину, а так само засуджені до позбавлення волі на строк більше шести місяців, але не більше трьох років, які не вчинили нового злочину протягом шести років, – п. V ст. 15 КК УРСР 1927 р. Під мірами соціального захисту необхідно було розуміти застосування як основного, так і додаткового виду покарання. Порядку обчислення строків погашення судимості при відбутті засудженим основного та додаткового покарання закон не містив. Однак, з огляду на положення ст. 101 Основних засад, відповідно до якої початком перебігу строку погашення судимості був день відбуття застосованої до засудженого міри соціального захисту, строк погашення судимості треба було обчислювати від дня відбуття саме додаткового, а не основного покарання.

Така законодавча новела, сприйнявши принципові положення Декрету ВЦВК від 9 лютого 1925 року, внесла до нього низку позитивних змін і доповнень. Прикладом може слугувати новий порядок обчислення перебігу строку погашення судимості. На відміну від Декрету він починав спливати не від дня набуття вироком чинності, а лише з моменту фактичного відбуття засудженим покарання. Такими, що не мають судимості, вважалися особи, які протягом установленого законом строку, який обчислювався від дня відбуття ними міри соціального захисту, не вчинили нового злочину. За умовно-дострокового звільнення, амністії або помилування тривалість строку, що погашав судимість, визначалася не з призначеного, а фактично відбутого покарання. Сплив строку починався не від дня закінчення календарного строку призначеного судом покарання, а від дня фактичного відбуття. Це випливало з положень постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 17 вересня 1954 року "Про умови погашення судимості у засуджених, звільнених від покарання, до закінчення строку, встановленого вироком".

Варто також звернути увагу й на серйозні вади правової норми, передбаченої ст. 15 КК УРСР. Так, відповідно до цієї статті судимість осіб, засуджених до позбавлення волі на строк понад три роки, не могла бути погашена автоматично, тобто внаслідок спливу певного строку після відбуття особою призначеного судом покарання. Кримінальне законодавство двадцятих років передбачало для цих випадків тільки зняття судимості шляхом амністії або помилування. При цьому не бралося до уваги погашення судимості, передбачене кримінальним законом. На такий недолік закону справедливо вказували деякі вчені того часу. В.В. Голіна пише про ще одну недосконалість закону, а саме що посилання в п. "б" ст. 15 на ст. 50 КК УРСР змінювало умови погашення судимості в осіб, умовно засуджених, які були передбачені в ст. 101 Основних засад. Так, у ст. 50 КК УРСР установлювалося: якщо протягом призначеного судом іспитового строку умовно засуджений не вчинить нового, не менш тяжкого або однорідного злочину, вирок суду вважається таким, що втратив силу, й умовно засуджений визнається особою, що не судилася. Тим самим, у ст. 50 КК УРСР поняття нового злочину трактувалося вужче, ніж у ст. 101 Основних засад. Ця колізія закону могла бути вирішена з урахуванням положень ст. 20 Конституції СРСР 1936 р. відповідно до якої якщо загальносоюзний закон суперечив республіканському, то перший мав пріоритет над останнім.

Установлення в КК УРСР 1927 р. норми про погашення судимості певною мірою зумовило подальшу появу інституту зняття судимості шляхом включення відповідних положень до актів про амністію та помилування. Амністії здійснювалися радянською державою у зв'язку зі змінами внутрішнього або зовнішнього положення, на відзначення знаменних дат і спрямовувались, як правило, на пом'якшення участі осіб, які скоїли злочини невеликої тяжкості. Уперше про зняття судимості йшлося в Постанові Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1927 року "Про амністію", виданій на виконання Маніфесту ЦВК СРСР від 15 жовтня 1927 року і на відзначення десятиріччя Жовтневої революції, у п. 11 постанови вказувалося на необхідність зняття судимості з тих трудящих, які були вперше засуджені та які відбули до дня видання цієї постанови про амністію основну міру соціального захисту, або з тих, хто достроково звільнився, чи до яких було застосовано умовне засудження або примусові роботи.

В основному в актах про амністії, прийнятих в 1920-1930-і роки, зняття судимості здійснювалося за класовою ознакою. Воно поширювалося тільки на трудящих, засуджених до позбавлення волі на строк до трьох років, або на колишніх червоних партизанів і червоногвардійців, засуджених на строк до п'яти років, а також на жінок, які мають малолітніх дітей, і вагітних жінок незалежно від строку їх засудження, а так само на осіб, засуджених до іншої, більш м'якої міри соціального захисту {покарання), якщо вони відбули цю основну міру покарання або звільнені достроково від покарання силою постанов про амністії, а також на засуджених умовно. Слід підкреслити, що в текстах актів про амністії спеціально зазначалося про її застосування до трудящих.

Метою введення норм про зняття судимості можна вважати надання трудящим можливості стати повноправним і корисним творцем соціалістичного суспільства. Зауважимо, що зняття судимості здійснювалося не автоматично через акт амністії, а за постановою суду за умови звернення до нього заінтересованих осіб. У деяких актах амністії зазначалося, що для зняття судимості необхідним було створення спеціальних комісій у складі голови виконавчого комітету Ради народних депутатів трудящих, прокурора, голови суду та начальника підрозділу НКБС. Тому акт амністії міг уважатися тільки підставою для зняття судимості, Безумовно, такий порядок істотно ускладнював процес зняття судимості, і вже через кілька років у деяких актах ішлося про автоматичне зняття судимості.

Як бачимо, у перших законодавчих актах СРСР і УРСР (до прийняття Основ кримінального законодавства СРСР в 1958 р.) факт засудження за вчинений злочин, за загальним правилом, не розглядався ні як формальна підстава для застосування яких-небудь правообмежень, ні як обставина, що спричиняє посилення карального впливу. Кримінальне законодавство не визначало умов погашення судимості при скоєнні особою нового злочину; не було врегульовано й питання про обчислення строків погашення судимості.

Незважаючи на недосконалість кримінального закону, що діяв на той момент, норми про погашення судимості послужили міцного основою для поступового розвитку й удосконалення законодавства. Так, подальший нормативний розвиток інститут судимості одержав в ст. 47 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. У ній наводився перелік осіб, які повинні визнаватися такими, що не мають судимості, і законодавчо закріплювався порядок дострокового зняття судимості.

Аналіз зазначеної статті показує її наступність нормам колишнього кримінального законодавства, у цій кримінально-правовій нормі відбилися важливі положення про погашення судимості, які пройшли перевірку багаторічною судовою практикою. Стаття 47 Основ передбачала особливості погашення судимості залежно від тієї чи іншої категорії засуджених осіб, Вона визначала диференційовані строки погашення судимості (від 1 року до 8 років) для осіб, засуджених на різні строки позбавлення волі (до 10 років), до інших видів покарання (тримання у дисциплінарному батальйоні, громадська догана, штраф та Інше), а також дня категорії умовно засуджених осіб. Судимість погашалася, якщо від дня відбуття покарання особа не вчинить нового злочину. Крім того, законодавчо було встановлено можливість зняття судимості. Так, якщо засуджений до позбавлення волі після відбуття ним покарання зразковою поведінкою та чесним ставленням до праці довів своє виправлення, то за клопотанням громадських організацій або колективу трудящих суд міг зняти з нього судимість до остаточного спливу встановлених законом строків. Процесуальний порядок зняття та дострокового зняття судимості з осіб, які відбуті покарання у вигляді позбавлення волі, передбачався Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 липня 1959 року "Про порядок застосування судами ст. 47 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік".

Надалі ст. 47 Основ неодноразово змінювалася, до неї вносилися різні доповнення, покликані розв'язати низку питань, що залишалися неврегульованими. Як приклад можна навести Закон Союзу РСР від 11 липня 1969 року "Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік". Він, зокрема, установив правило обчислення строку погашення судимості при скоєнні особою нового злочину. Також регламентував порядок обчислення строків погашення судимості при достроковому звільненні від покарання.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 року "Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці" передбачалося, що особи, умовно засуджені до позбавлення волі, на підставі цього указу після закінчення визначеного вироком строку обов'язкового залучення до праці вважаються такими, що не мають судимості, якщо протягом цього строку вони не вчинять нового злочину.

28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила КК УРСР, у якому містилася ст. 55 під назвою "Погашення судимості". Ця норма діяла на території України близько сорока років до прийняття у 2001 р. Кримінального кодексу незалежної України. Разом із тим, вона неодноразово зазнавана доповнень і змін, останні з яких було внесено в 1992 р.

У ст. 55 КК УРСР 1960 р. перелічуватгися категорії засуджених осіб, які за наявності певних обставин визнавалися такими, що не мають судимості. Також законодавець регламентував порядок обчислення строків погашення судимості та особливості її зняття. Суттєвим моментом у новому підході до Інституту судимості було те, що судимість слугувала підставою для визнання особи за вироком суду особливо небезпечним рецидивістом. Формальними ознаками особливо небезпечного рецидивіста були: засудження за попередній злочин, наявність судимості за нього; певний стан злочинів. Вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом законодавець у ряді випадків передбачив як кваліфікуючу ознаку складу того чи іншого злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини КК. Слід зазначити, що з прийняттям чинного КК України у 2001 р, інститут визнання особливо небезпечним рецидивістом було скасовано. Серед причин цього рішення називаються такі: формулювання "особливо небезпечний рецидивіст" є клеймом, що накладається на злочинця; крім того, за раніше чинного закону відбувалося перенесення тяжкості кримінальної відповідальності на властивості особи злочинця, що суперечить принципу рівності громадян перед законом.

Найважливішими можна вважати такі положення ст. 55 КК УРСР 1960 р., яка регламентувала питання погашення судимості:

1. такими, що не мають судимості, визнавались особи, засуджені до будь-якої з мір покарання, передбачених законом;
2. строк погашення судимості визначався тривалістю строку основного покарання незалежно від тяжкості скоєного особою злочину;
3. при достроковому звільненні засудженого від подальшого відбування покарання строк погашення судимості обчислювався виходячи з фактично відбутого основного покарання з моменту звільнення від відбування основного та додаткового покарання;
4. судимість погашалася на підставі відбутого покарання, строку погашення судимості, що минув, і за умови, якщо особа не вчинить нового злочину протягом визначеного законом строку. Вчинення нового злочину означало переривання перебігу строку погашення судимості, У цьому випадку строк погашення судимості за перший злочин обчислювалося заново після фактичного відбуття покарання за останній злочин;
5. щодо осіб, засуджених до позбавлення волі на строк більше 10 років, й особливо небезпечних рецидивістів установлювався особливий порядок припинення судимості. Така категорія осіб не повинна протягом 8 років від дня відбуття покарання вчинити новий злочин. Крім того, суд мав ухвалити рішення про зняття судимості в разі встановлення факту виправлення засудженого й за відсутності необхідності вважати його судимим;
6. дострокове зняття судимості здійснювалося судом за клопотанням громадських організацій або трудового колективу тільки щодо осіб, засуджених до позбавлення волі після відбуття ними покарання. Обов'язковою умовою дострокового зняття судимості була наявність доказів виправлення особи, про що свідчила зразкова поведінка та чесне ставлення до праці.

Варто зазначити, що відповідні положення КК союзних республік колишнього СРСР не містили істотних відмінностей щодо вирішення питання про сутність судимості за КК УРСР 1960 р. та її кримінально-правове значення насамперед через те, що названі особливості інституту судимості було закріплено в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р., а роз'яснення Пленуму Верховного Суду СРСР щодо практики застосування положень кримінального закону про судимість мали однакове значення для правозастосовної практики всіх союзних республік.

У радянський період розвитку нашої держави питання, пов'язані з інститутом судимості, її погашенням і зняттям, неодноразово й активно обговорювалися вченими-юристами. Скажімо, деякі з них виступали з пропозицією про ліквідацію судимості як кримінально-правового інституту, вважаючи, що правообмеження, пов'язані з судимістю, заважають ресоціалізації осіб, які відбули покарання. На думку С.С. Степічєва, скасування інституту судимості слугувало б кроком на шляху демократизації кримінального права та посилення його гуманістичних тенденцій, оскільки полегшило б особам, які випадково вчинили злочин, понесли за це заслужене покарання та виправилися під його впливом, повернутися в товариство чесних людей.

Зауважимо, що позиція супротивників існування в кримінальному праві України інституту судимості справедливо не знайшла істотної підтримки як у більшості правознавців, так і в законодавця. Розгляданий інститут вважається корисним з огляду на ті цілі, яких він покликаний досягати. Передусім Ідеться про профілактику вчинення нових злочинів, що як зараз, так і раніше вважалася ключовою метою кримінально-правових засобів протидії злочинності Як слушно відзначав В.П. Малков, інститут судимості відіграє важливу роль у попередженні повторних злочинів, є дієвим засобом, що стимулює засудженого до якнайшвидшого виправлення. Позитивну оцінку інституту судимості давали й інші вчені.

Сьогодні теж здійснюються поодинокі спроби розглядати інститут судимості як анахронізм, який не відповідає реаліям демократичного суспільства та грубо порушує принцип рівності громадян перед законом та судом, закріплений ст. 24 Конституції України. На нашу думку, у цьому випадку неправильно тлумачиться зазначений конституційний принцип, адже як судима, так і несудима особа однаковою мірою мають підлягати кримінальній відповідальності за скоєний злочин, при цьому судимість виступає важливим елементом індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Позиція щодо доцільності існування інституту судимості є цілком обґрунтованою. Проведене нами анкетування суддів продемонструвало, що 81% опитаних вважають подальше існування інституту судимості в кримінальному законодавстві України необхідним. Разом із тим, 65% респондентів висловили думку про те, що чинне законодавство, яке регламентує питання судимості, потребує подальшого вдосконалення шляхом внесення до нього певних змін і доповнень. Такі результати опитування очевидні, адже судимість не випадково вважається досить ефективним кримінально-правовим засобом протидії злочинності (насамперед рецидивної).

Як відомо, найважливіша сторона правової організації державного впливу, яка має істотне самостійне значення, полягає в тому, що за допомогою певної групи правових засобів створюється своєрідна стіна, яка захищає суспільство від небажаної, небезпечної та шкідливої для людей поведінки. Наявність у кримінальному праві України інституту судимості є саме таким засобом, покликаним сприяти забезпеченню безпеки суспільства та держави з метою захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів громадян тощо. Варто погодитися з думкою О.І. Санталова, який відзначав: інститут судимості, що виражає ставлення держави до особи, яка вчинила злочин, ґрунтується на міцних соціальних фактах, він відображає в правовій формі ставлення суспільства до особи, яка порушила основні умови існування цього суспільства. Він передбачає визначеність як правообмежень, так і строків, у межах яких ці правообмєження діють. Вимога однакового ставлення до особи, яка не вчинила нічого негідного, і до особи, яка тільки що відбула покарання за розбій, прирівнювання злочинця до його жертви було б куди більш несправедливим кроком, ніж визнання судимою протягом певного строку особи, яка скоїла злочин і визнана судом винною.

Отже, нарис розвитку вітчизняного кримінального законодавства про судимість свідчить про небезпідставність її виникнення та доцільність подальшого існування, адже інститут судимості формувався поступово під впливом наявних у нашій країні громадсько-політичних традицій, специфіки культурного та морального життя суспільства, національного побуту, правових традицій та мислення. Це переважним чином визначило фактичну рать і цінність сукупності правових норм про судимість, їх місце в національній правовій системі. Втім, норми про судимість вимагають дальшого розвитку, а також певного вдосконалювання.

Джерело – глава з монографії:

Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка; [Наук ред. канд. юрид. наук, доц, А.С. Беніцький]. – Луганськ: РБВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2008. – 199 с.