Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі

Формуваня теїстичних образів, перехід від віри в духів до віри в богів був не швидкоплинним актом, а складним і суперечливим процесом. Адже релігійні уявлення, раз виникнувши, виявляють, зазвичай, дивовижну стійкість, зберігаються і при зміні умов, які їх породили; видозмінюються під впливом нових умов, взаємо впливають, дуже часто змінюються, перетворюючись на складніші уявлення. Це повною мірою характерне й для генези, становлення розвинутих релігійних обрядів праукраїнців, що приходила на заміну їх «зооморфному» стилю мислення й уявлень. Першими торували шлях новому, справжньому символізму обряди богів-духів Господаря, Панни-Сонце, Зорі, Хмари, Громовиків (воїна, пастуха, хлібороба), Весни тощо. В образах перелічених богів-духів чи не вперше заявляє про себе узагальнений у символічних структурах принцип подальшого розгортання сконденсованого в них смислового значення, з чим і пов’язана перспектива розвитку релігійного, і не тільки релігійного, входження людини в її довколишній і особистісний світ.

Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклонялись багатьом богам, тобто їм був характерний політеїзм або багатобожжя. Серед богів існувала своєрідна ієрархія: на чолі всього світу стояли найстарші боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги старшим богам. На жаль, українська теогонія (сукупність міфів про народження і родовід богів) майже не розроблена. Водночас певну інформацію про це ми все ж маємо. Найдавнішими верховними божествами-духами предків були Род і Рожаниці. Род видавався праукраїнцями зачинателем усього живого, а жіночі божества Рожаниці були пов’язані з народженням і мали таємний зв'язок із зірками. Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, куті. Перед вживанням останньої на Різдво батько кидав першу ложку вгору, у святий куток – покуть. Цей звичай побутує й сьогодні в Україні.

Особливе місце займав і Білобог – творець землі, води і світла, а водночас і бог добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм лиха, зла. Таким же був і Сварог (ймовірно від санскр. свар – небо, або сва-рог – той, що все породив) – один із найголовніших богів українського Олімпу. Сварог – владика світу, бог неба, небесного вогню, а також ремесел. Від нього походять інші боги – Сварожичі. Сварог – вмираючий і воскресаючий бог: він гине у полум’ї, запаленому Змієм, як звичайна людина, й воскресає як триєдиний Бог Неба-Світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстава вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики – сварги, які широко побутують на українських вишивках, писанках, кераміці. Вони є й на фресках Софійського собору в Києві як знак живучості народних традицій.

Із прийняттям християнства Сварогові опікунство вогнем і залізом перейшло на православних святих Кузьму й Дем’яна. Проте владарюючі позиції він втрачає ще раніше. Із зміцненням князівської влади його головні функції все більше перебирає Перун, який також мав загальноіндоєвропейське й загальнослов’янське значення. Перун – володар блискавки і грому, правитель воїнів (схожий на грецького Зевса, римського Юпітера, скандинавського Одина) у Х ст. все більше заступає Сварога і в язичницькому пантеоні князя Володимира йому вже не знайшлося місця.

У стародавньому літописі, що зберігся донині, «Повісті врем’яних літ», вірогідно, написаному літописцем Нестором у 980 р., читаємо: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і осквернялася кров’ю земля Руська і гора та». До 980 р. цей літопис не говорить про людські жертвопринесення. Відсутні вони і в інших історичних джерелах. Можна припустити, що людські жертви ідолам було явищем не характерним для Русі, а привнесеним разом зі згаданим пантеоном кумирів з іншої культури. Якщо ж говорити про язичництво взагалі, то це явище, певним чином, можна вважати закономірним.

Слід зауважити, що згадка про пантеон Володимира значною мірою достовірна: київськими археологами знайдено кам’яний фундамент капища, де ці боги колись були поставлені. Досить очевидно проглядається і джерело чи зразок: боги балтійських слов’ян. Напевне, на південному березі Балтійського моря провів Володимир якийсь час, набираючи найманців для походу на Київ. особливо відзначена в літописі надзвичайна подія – убивство варягів-християн у 983 р. – знаходить посилання у ситуації, яка склалась на Балтиці. Саме в 983 р. відбулось грандіозне повстання балтійських слов’ян проти німецьких феодалів і німецької феодальної церкви. В ході повстання знищувались християнські храми, виганялись християни, а хрещені слов’яни повертались до язичництва. Але цю реформу з ідолами Володимир проводив до цього повстання і слідів її антихристиянської мети все ж таки не простежується. Два варяги ж були вбиті не тому, що вони християни, а тому, що на юнака упав жереб бути принесеним у жертву, а батько, заступившись за сина, загинув разом з ним.

Багато незрозумілого у цій релігійній реформі Володимира. Чому саме шість божеств? Чи є якась логіка у самій чисельності? Незрозуміло, який принцип покладено при відборі «кандидатів» до пантеону: племенні боги чи покровителі професій. У першому випадку число шість збігалось з кількістю племен, що входили до складу Русі того часу (поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, кривичі, половці і слов’яни новгородські). Але в той же час, можливо, особливо племінний зв'язок з божествами вже було втрачено, і всі вони отримували також якесь функціональне значення.

Язичницький пантеон не містив скандинавських божеств. Одного цього факту було б досить, щоб відкинути так звану нормандську теорію походження Руської держави. Варяги, які прийшли разом з Володимиром, у всякому разі здебільшого молились не Тору та Одину – головним скандинавським божествам, а Перуну.

Золотовусий Перун був піднятий над всіма іншими божествами. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще при князі Ігореві – перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Цей ідол поставлено, можливо, було ще при Олегові: у 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягались «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Волосом (або Велесом), богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У Київській Русі в жертву ідолам приносили плоди землеробства, здебільшого печеного хліба.

У відомому літописі, умовно названому «Словом про ідолів», основні етапи язичництва визначені як поклоніння упирям і берегиням (берегилям), Роду і Рожаницям (духам предків), Перуну і іншим язичницьким богам. Крім того, у Київській Русі мало місце поклоніння криницям, річкам, озерам (взагалі воді), деревам і гаям, віра у водяних, домових, лісовиків, долю. Наші предки поклонялись і таким всемогутнім богам, як Сварог (небо, небесний вогонь), Ярило (літнє сонце). А народна поетична творчість оживляє і наділяє особистими рисами чи не всі явища природи та її мешканців.

У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійський про слов’янське язичництво написав так: «Слов’яни визнають одного бога – творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми… Поклонялися вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах гадають».

Виникає питання – що ж приймали і що відкидали наші давні предки? Разом з усіма язичницькими народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла живим життям весь навколишній світ – космос, природу, її стихії, землю, тварин. особливою шаною користувалась земля: її називали землею-годувальницею, матір’ю. Селянин, перед тим як почати оранку, кланявся землі, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед землею проголошувались клятви, її цілували, вбивці повинні були просити прощення у землі (тому що вона, як мати вбитого, може пробачити вбивцю).

Хоча й не було у руських язичників правильного уявлення про сили добра і зла, але завжди було присутнім правильне відчуття їх реального існування і присутності в житті людей та навколишнього світу. У цьому відношенні характерним є принесення дарів згаданим раніше упирям і берегиням, духам предків. Упир в уявленні язичника – це таємнича, страшна істота, інколи висмоктуючи у людини кров, здатна принести і багато іншого зла. Русичі схильні були бачити в упирях злих покійників, яких називали «нав’є». Нав’є – не своя людина, не родич, не пращур; він – чужинець, з іншого племені, не похований, як слід, непрощений або злодій. Таких мертвих старались задобрити приношенням їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Але частіше від них намагалися оборонитись різноманітними заговорами і заклинаннями.

Берегині, навпаки, – добрі істоти, пов’язані з берегами річок, озер, морів. Можна вважати, що берегині поступово перетворились у народних уявленнях у русалок (мавок), від яких значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки уявлялись також покійниками, але більш доброзичливими до людей, ніж упирі. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влаштовували особливі святкування, пережитки яких в грайливому та напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні, у святі Івана Купала.

У язичницькій Русі було розповсюджено шанування померлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щурів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні поминки, тризни (ігрища із змаганнями та гулянками), вшановували їх в особливі дні впродовж року, готували для них окремі трапези, прикликали їх на частування.

Як правило, «домовий» уявлявся як померлий предок. Досить дивним є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не практикувались уявлення про пекло, про підземні, підводні світи, не було культу «підземних богів». Всі язичницькі боги Давньої Русі пов’язані винятково з небесно-наземним буттям. Перун, що очолював богів на пагорбі біля княжого двору у Києві, висунувся на перше місце, як вважають вчені, лише у пізнішу дружинно-княжу епоху. Але його культ існував давно і був широко розповсюджений у слов’янських і навіть у неслов’янських народів. Підтверджено його зв'язок з литовсько-латишським Перкунасом-Перконсом.

Перун – бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднуються риси античних Зевса Громовержця та бога війни Ареса (Марса). У деяких оцінках Перун виступає як син бога неба Сварога.

Сином Сварога є також рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог, що дає буття, тобто дух і матерію. Як свідчить саме його ім’я, він – джерело всіляких благ, достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці, особливо землеробам, якими здебільшого були слов’яни. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух – це Дух поля, житній Дух, Дух Дажбога.

Подібно тому як поляни вшановували Дажбога, південні племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослідники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хорса, воно індоєвропейського походження і означає «коло». На основі дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» є думка, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. Але так чи інакше Хорс виступав божеством небес і доповнював Дажбога.

У пантеоні князя Володимира поруч з Перуном стояв Стрибог як Бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшановували не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його імя походить від слова «страта» (стріті – знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Стрибог був не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» – дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створювало музику. Пізніше Стрибог мав назву Позвізда або Посвистача, що означало покровителя погоди. Його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Симаргл – малодосліджене божество. Одні дослідники його ідентифікують з грецьким Семигераклом, інші – з іранським божеством Саеномергла (охоронець рослин). Симаргл – посередник між небом і землею, він струшує на землю насіння дерев і рослин, зберігає сходи від диких звірів та худоби, оберігає корені рослин. Тож є підстава вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі.

У пантеоні кумирів князя Володимира своє місце займає і єдине жіноче божество – Мокош (Макош), що опікується жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, килимів, як покровитель ниці пряль і жіноцтва взагалі. За легендою Мокоша пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощі, річки, озера, струмки. звідси, на думку деяких дослідників, походить ім’я богині – Мокоша від слів мокрий і мокнути. Інші дослідники простежують зв'язок цієї богині із стародавнім культом Великої Богині-Матері, а ще інші вчені вважають, ніби Мокоша походить від ще давнішого культу води – богині Дани, яку Геродот вважав ще й матір’ю всього живого, богинею родючості. Пізніше функції Мокоші перейшли до християнської Параскеви – П’ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям, жіночими справами.

Велес не входив до числа кумирів князя Володимира, можливо, лише тому, що дуже шановний ідол цього божества задовго до 980 р. вже стояв у Києві на Подолі, поблизу міських пасовищ і можливого місця торгівлі худобою. Це відповідає літописному свідоцтву про нього як про «бога худоби». У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був ще й богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

В язичницькій Русі був також широко розповсюджений культ богині Лади, яка уособлювала весну та була заступницею шлюбу і сім’ї.

Як суттєвоважливу рису руського язичництва відзначимо відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли під відкритим небом, а функції жерця міг виконувати старший у роді (сім’ї), князь, волхв. Були волхви, ведуни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями богів, не складали організованої касти, були відсутніми також навіть таємні групи з метою посвячення юнаків у мисливську магію.

Таким чином, для більшості богів давньокиївського пантеону (Сварога, Перуна, Дажбога тощо) характерна своєрідна функціональна двоїстість: відображення й виповнення ірраціональних зв’язків людей з природою і між собою. Всі вони були розпорядниками природних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту людини, її добробуту й достатку.

Їм притаманна яскрава деміургічна (творча) функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша – всі вони боги-творці, символізують вічність творення, нездоланність життя і розвитку.

Теїстичні образи язичництва не лише здаються антропоморфними, тобто мають людську зовнішність, а й уособлюються, персоніфікуються, наділяються особистісними рисами. Уособлення теїстичного – це винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення на явища морально-побутового, виробничого характеру, що вимагало відповідної сили уяви, фантазії. Та політеїстичному язичництву, яке вже подолало демоністичний зооморфізм, ще треба було пройти певний шлях, аби досягти образу абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра праукраїнців, за словами І. Огієнка, не встигла розвинутися в закінчену повну систему, бо прийшло християнство, яке спинило цей розвиток, хоча відразу й не вбило його. Ось тому бачимо в цьому тільки більші чи менші уривки стародавніх вірувань, а не розвинену релігійну систему. І все ж політеїстичні вірування праукраїнців готували грунт для релігійності вищого порядку. Українське православ’я, яке складалося пізніше, за справедливим твердженням відомих українських релігієзнавців А.М. Колодного й П.А. Яроцького, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а результатом взаємодії візантійської і київської традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохристиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців та їхніх пращурів. Остання не зникла, а лишилася буттєвою у формі компромісного існування – двовір’я, яке в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом. Сьогодні спостерігається тенденція до відродження вірувань праукраїнців, які були спрямовані на гармонізацію душі і тіла, людини і космосу. В Україні вже існують громади Рідної Української Віри, які повертають звичаї, обряди, віру своїх предків, відновлюють духовність. 28-29 жовтня 2000 року відбувся Установчий з’їзд Собору Рідної Української Віри (РУВ). Державний комітет України із справ релігій зареєстрував це нове релігійне об’єднання. Вперше в новітній історії України державою визнано відроджену дохристиянську релігію предків українського народу як Всеукраїнську релігійну організацію. Собор РУВ об’єднав три краї – Східноукраїнський з центром у Запоріжжі, Західноукраїнський з центром у Вінниці та Північноукраїнський з центром у Полтаві. Рідновіри здійснюють поклоніння Дажбогу – божественному покровителю українського народу. Об’єктами духовного вшанування є також Великі Духи Рідної Української Віри – Перун, Велес, Світовид, Хорс та інші духовні істоти, яких наші предки вважали богами. Найвищою земною святинею Собор РУВ проголосив Святу Україну – землю, яку Дажбог обрав для арійських предків українського народу. Рідновіри вважають, що державна реєстрація статуту їхнього духовного центру – не що інше, як здійснення, виголошеного одразу після насильницької християнізації, легендарного пророцтва волхвів про відродження арійської релігії в Україні через 1000 років.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.