Конфуціанство

Традиційна система китайських вірувань, кристалізуючись тисячоліттями, знайшла своє повне виявлення у вченні Конфуція, який на межі VI – V ст. до н.е. став творцем цілісної релігійно-етичної концепції. Великий китайський мислитель Конфуцій (Кун-Фу-цзи або Кунг-Ксю – «Учитель Кун», 551 – 479 рр.) обґрунтував основні засади соціального порядку і моральної поведінки людини в державі і родині, які стали серцевиною нового віровчення – конфуціанства.

Заслуга Конфуція полягала в тому, що він переглянув етичну й культурну спадщину минулого, впорядкував, узагальнив її і поєднав традиційні релігійні вірування з новими етичними вченнями. В його етичній концепції акцентується увага на земному житті, суспільній практиці і соціальних взаємовідносинах.

Виступивши з критикою своєї епохи, Конфуцій підносив значення культурних здобутків минулого і в них шукав шляхи вирішення суспільних проблем: впорядкування і збереження народних традицій, їх збагачення і доповнення новими на основі державних законів. Кодекс етичних норм, що вводились у суспільні взаємовідносини і в повсякденне життя родини, були покликані відродити колишню велич держави.

В конфуціанстві підносилось значення культу Неба, яке уособлювало верховне божеством Шан-ді – прабатько людей. Небо – це частина природи і вища духовна сила, що відображено у теорії «небесного веління», згідно якої все в житті людини і суспільства відбувається за велінням Неба. Людина обдарована Небом певними моральними якостями, а тому повинна жити в гармонії зі своєю природою, постійно узгоджуючи свої дії з вищим моральним законом (дао). Імператор, «син Неба», управляв Піднебесною країною (так називався давній Китай) від імені великого Неба. З давніх часів він щороку здійснював жертвопринесення богу Неба Шан-ді на «небесному вівтарі» неподалік від Пекіну.

За конкретних умов китайської політичної системи конфуціанство висунуло концепцію соціальної етики, зорієнтованої на високу моральність індивіда, яка досягається в процесі навчання. Вищою метою життя стає прагнення постійного самовдосконалення і досягнення рівня досконалої (шляхетної) людини (цзюн-цзи).

Цзюн-цзи – це ідеал, еталон високоморальної особи, до якого повинен прагнути кожен індивід. Він включає п’ять «шляхетних ознак», тобто вищих доброчинностей:

• Жень (гуманність)
• І (обов’язок)
• Лі (норми поведінки, ритуал)
• Чжи (знання)
• Сінь (вірність)

Гуманність передбачала такі чесноти: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Обов’язок – це моральна відповідальність, ті зобов’язання, які гуманна людина добровільно накладає на себе. Почуття обов’язку тримається на знаннях і вищих принципах, а не на розрахунку. Конфуцій вважав, що людська природа безвадна і кожен повинен мати свободу вибору. Ідеал цзюн-цзи, вищої, доброчесної поведінки, втілив у життя сам Конфуцій, показуючи приклад своїм учням.

Суспільство, згідно конфуціанства, поділяється на верхи і низи, тобто на тих, хто думає і керує і тих, хто покірно служить і виконує накази. У вченні «про виправлення імен» говориться, що кожен повинен виконувати своє призначення, тобто хлібороб має бути хліборобом, чиновник – чиновником, раб – рабом. Конфуцій, наприклад, подав такі соціальні настанови: «Хай батько буде батьком, син – сином, цар – царем, чиновник – чиновником і т.ін., хай все і цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов’язки, робити те, що їм належить». Кожна соціальна верства мусить дотримуватись визначених для неї норм поведінки (лі). Державними справами мають займатись мудреці, які є добре освічені, благородні, самовимогливі, законослухняні. Прості люди не можуть займатись великими державними справами. На думку Конфуція, шляхетні люди можуть шляхом освіти удосконалювати свої чесноти, а простолюдина може спонукати до піднесення моральності лише страх перед покаранням. Тому простолюдин більш прагне вигідно пристосуватись у житті, а ніж щиро дбати про благо інших. Тільки «благородні мужі» здатні підпорядкувати власні помисли і бажання інтересам всієї держави і узгоджувати свою діяльність із велінням Неба і думкою великих мудреців. Такий порядок є вічним і незмінним.

В основу суспільних взаємовідносин конфуціанство кладе принцип справедливості. Людина, котра прагне посісти вище місце у суспільстві, здійснити службову кар’єру, повинна враховувати чи гідна того, чи володіє для цього достатніми якостями. Вона мусить постійно навчатись, удосконалювати свій характер, покращувати моральну поведінку. Це сприяло утвердженню в китайському суспільстві культу знань, освіти, вчених-чиновників, які добре обізнані із вченнями стародавніх мудреців, дотримуються кодексу честі. В народі завжди підтримувався культ мудрих, справедливих і чесних чиновників, які турбуються про державу й інтереси багатостраждального народу.

Вироблені конфуціанством норми і стереотипи поведінки визначаються поняттям «китайських церемоній», які на будь-який випадок, у будь-якій ситуації – завжди й в усьому диктували обов’язкові для всіх правила поведінки й етичні канони. Вся система виховання китайця від народження підпорядковувалась конфуціанським вимогам суворого дотримання церемоніалу.

Необхідною умовою суспільної гармонії Конфуцій вважав суворе підкорення старшим (чи то батьку, чи чиновнику, чи імператору). Старший є беззаперечним авторитетом для молодшого, а тому виконувати його волю – це звичайна вимога, що є запорукою порядку, дисципліни. Відоме таке твердження Конфуція, що «держава – це велика сім’я, а сім’я – це мала держава». Сім’я, згідно вчення Конфуція, тримається на культі предків, як смертних, так і живих. Тут центральне місце займає вчення про Сяо – синівську пошану. Суть Сяо полягає у служінні батькам за правилами обов’язку Лі. Визначені норми поведінки містяться у спеціальному збірнику «24 приклади Сяо», що є практичним зразком для наслідування. Шанобливий син покірно служить батькові, навіть тоді, коли він не відзначається гідною поведінкою. Інтереси сім’ї завжди мусять підноситись над особистими бажаннями кожного окремого сім’янина. Сім’я, згідно конфуціанства, вважається серцевиною держави, служить запорукою її міцності. Принцип синівської пошани підноситься до рівня загальнодержавної моралі. Вислів Конфуція: «я передаю, а не створюю» в контексті сімейного виховання означає, що людина в житті обов’язково продовжує розпочате раніше, тобто батько починає, а син продовжує, завершує започатковану батьком справу.

Після смерті Конфуція, його учні зібрали і записали висловлювання вчителя у книзі «Бесіди та судження» (Лунь юй). Пізніше були написані ще інші книги. Перетворення конфуціанства із філософського вчення на релігійний культ почалось ще до нашої ери, коли у ІІ ст. до н.е. на батьківщині Конфуція був збудований перший його храм, а в ІІІ ст. конфуціанство було перетворене на державну релігію та були запроваджені обов’язкові жертвопринесення на честь його засновника.

Основними догматами конфуціанства як релігії, тобто положеннями, в які належало вірити, були:

• Небо – це найвища інстанція, що править світом; все здійснюється за законами, даними Небом;
• Імператор – син Неба, тому йому треба вклонятися, а всі його повеління виконувати;
• Лише імператор може очолювати проведення пишних ритуалів та церемоній на честь Неба;
• Китай – Піднебесна країна, якою від імені Неба управляє імператор; ця країна розглядається як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, всі ж інші народи є лише некультурними варварами;
• Ритуали, церемонії та норми життя, що насаджуються конфуціанством, відповідають волі Неба; саме їх дотримання забезпечує існування в Китаї порядку життя, угодного Небу;
• Такі ритуали передбачають ритуальне поклоніння старшим, пошану до них, ритуальне поклоніння померлим предкам, пошану до них, віру в різних демонів, духів та надприродних істот (наприклад, у драконів).

За дотриманням всіх необхідних норм та ритуалів пильнувати спеціально навчені чиновники – жерці, які вміли читати й тлумачити священні книги.

Масова релігійна свідомість доповнила ці вихідні настанови конфуціанства легендами, містичними віруваннями та ін. Наприклад, в масовій свідомості утвердилась віра в безсмертя Конфуція, в те, що він може відроджуватись нескінченну кількість разів для того, щоб наставляти тих, хто вірує в його зв'язок із Небом.

Конфуціанство протягом кількох тисячоліть було регулятором усіх сфер суспільного життя китайців, утвердившись як державна релігійно-філософська і правова система Китаю.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.