Іудаїзм

Однією з найдавніших локальних релігій є іудаїзм, якому належить особливе місце в загальній історії релігії та світової культури.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до Р.Х. у середовищі грецькомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення єврейського релігійного способу мислення від власне еллінізму. Сам же іудаїзм, як релігія єврейського народу, виник значно раніше. Його походження і розвиток ми бачимо в Старому Завіті.

Історично євреї – одне з семітських племен Аравії та Палестини, беруть свій початок десь за два тисячоліття до Р.Х.

Йдеться про факт спілкування Авраама з Богом, який відбувся приблизно в 2085 р до Р.Х. Бог обрав цього праведного чоловіка і оголосив, що його нащадки будуть численними і утворять народ, обраний серед всіх інших народів світу. Після цього прабатько євреїв перейшов жити з Месопотамії до Ханаану. Він, його син Ісаак, внук Яків поклонялись одному Богу – Ягве (Ієгові). Біблія розповідає про те, що Яків, якому Бог дав ім’я Ізраїль (євр. – Божий герой), разом з дванадцятьма синами та їх сім’ями переїхав на постійне проживання у долину Нілу, до Єгипту. З часом добровільне переселення перетворилося у рабство, а народ Ізраїлю з невеликої групи людей, практично однієї сім’ї, зріс у декілька мільйонну націю.

Близько 1250 р. до Р.Х. Мойсей (із коліна Левія) вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Богом, тобто в Палестину. Мойсей був першим єврейським законодавцем, який одержав персонально від Ягве і Декалог, і весь Закон. Мойсея можна назвати батьком іудаїзму. В околицях гори Синай (на Синайському півострові) євреї прожили близько року, саме тут Мойсей одержав безпосередньо від Бога ще й вказівки щодо спорудження скинії (євр. – Мішкон), тобто молитовного будинку, де відбувалось богослужіння в похідних умовах. Це детально описано в п’яти перших книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Завіту), які ще називаються П’ятикнижжям Мойсея (євр. – Тора). Тому Тора визнається основним священним текстом іудеїв. Після перебування біля гори Синай ізраїльтяни впродовж 38 років, за непослух Богу, подорожували по пустелі між Мертвим морем та східною затокою Червоного моря. Після 40-річного блукання по пустелі вони розташувались на Моавітських рівнинах, звідки рушили далі, перейшли Йордан і частково завоювали Ханаан.

У Старому Завіті детально висвітлюється рання історія Ізраїлю. Послідовно описуються епохи завоювання Ханаану, період суддів, об’єднаної монархії під керівництвом Саула (євр. – Шауль, тобто випрошений). Винятково знаменитим було царювання Давида (євр. – улюблений), а вершини могутності воно досягло за часів царювання над усіма колінами сина Давидового Соломона (євр. – Шлома, тобто мирний, багатий миром). Соломон спорудив храм в Єрусалимі (євр. – Єрушалаїм – місто Великого Царя), який у Старому Завіті називається Домом Господнім, або Домом Божим.

Цей храм проіснував з 1004 по 586 р. до н.е. Другий храм – Зоровавеля – з 516 по 20 р. до н.е., а третій храм – Ірода – з 20 р. до н.е. по 70 рік н.е., поки римляни не спалили його до тла. Священний посуд храму, інші оздоби було вивезено до Риму. Через 400 р. вандали пограбували Рим і захопили золоті світильники та інше обладнання з Єрусалимського храму, проте їхній корабель, на якому були ці скарби, потонув на шляху до Африки, у Середземному морі.

Близько 935 р. до Р.Х. відбувається поділ нації на Ізраїль (Північне царство, 10 родів) та Іудею (Південне царство, 2 роди). Приголомшливою подією для древніх ізраїльтян було майже повне зруйнування їх самобутнього життя у VIII та VI ст. до н.е. Асирійський цар Салманасар 722 р. захопив Самарію, столицю Ізраїльського царства, розорив все царство і переселив більшість його жителів до Асирії. 587 р. вавилоняни на чолі з царем Навуходоносором захопили Єрусалим, зруйнували його вщент, а мешканців забрали як полонених до Вавилоні. За часи розорення царств як Ізраїльського, так і Іудейського загинуло безліч людей, спустошилась земля. Повністю було зруйновано споруджений Соломоном Єрусалимський храм. Перський цар Кір (559 – 530 рр. до н.е.) надав іудеям свободу, і вони повернулись на батьківщину. Згодом, у 515 р., побудували новий храм. Хоча він і не був такий величний, як споруджений Соломоном, проте став центром національного життя і релігії. Однак не всі іудеї побажали повернутись додому, багато хто залишився і згодом саме вавилонська діаспора відіграла важливу роль у збереженні єврейської культури та розвитку сучасного іудаїзму.

Вавилонський полон, або вигнання, продовжувався 70 років, після чого багато іудеїв повернулись до Палестини. Якщо з асирійського та вавилонського полонів значна частина їх поверталась додому і відновлювала державу, то римляни в 70-73 рр. н.е. практично знищили Ізраїль. Загинуло більше мільйона людей, сто тисяч полонених було відправлено завойовником Титом на каторжні роботи в Римську імперію. З того часу єврейський народ існував без царя, без жертовника і жертвопринесень, був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. Імператор Адріан у 130 р. навіть перейменував Єрусалим у «Елія Капітоліна», заборонивши в’їзд до нього євреям під страхом смерті. Лише один раз на рік, у річницю поразки повстання 70 р., їм дозволялось прийти до фундаменту зруйнованого храму і поплакатись біля нього. З того часу започаткований плач біля Стіни Плачу. І лише на початку IV ст. імператор Костянтин Великий повернув місту попередню назву.

Вже ранні книги Старого Завіту відкривають картину розвинутого етичного єдинобожжя, яке не має собі подібних серед вірувань стародавнього світу.

Із самого початку Бог Старого Завіту явив Себе як всемогутній, люблячий, благий і справедливий. Він – безкінечний і глибоко персоніфікований Творець всього сущого. Бог поставив перед народом Ізраїлю високі моральні вимоги і Його благословення залежить від соціальної і моральної справедливості в середині обраного народу.

Як визначальний елемент культу була введена система жертвопринесень, які демонстрували необхідність спокутування гріхів. Ізраїль мав стати безгрішним богообраним народом, який знаходився б під постійною опікою Всевишнього. Мета вчення Старого Завіту полягає в тому, що зрештою Бог – через обраний народ Ізраїля – благословить всі народи світу. Месія з роду Давида прийде спокутувати гріхи людства і правити, як Цар, всіма народами.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іудаїзму Старого Завіту. Протягом сторіч, що наступили після вавилонського полону, відбулись суттєві зміни в релігії іудеїв. Так, ще під час вигнання вони стали збиратись для молитов і роздумів в особливих місцях – синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського храму синагоги продовжували залишатись місцями молитовних зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами розповсюдження іудаїзму.

Із знищенням храму перервалась і традиція жертвопринесень. У синагогах жертвопринесення були замінені на обряди, молитви та вивчення Закону. Іудейські жерці (левіти) були замінені вчителями Закону – рабинами, що походили, як правило, з фарисеїв і які заклали основи його усної передачі. Різноманітними способами Закон став регламентувати навіть найдрібніші подробиці повсякденного життя.

Святе Письмо іудаїзму (Старим або Хумаш) відоме також по давньоєврейській абревіатурі як ТаНаХ. Воно складається з Тори (Закону, П’ятикнижжя Мойсеєвого), Невиїм (євр. – Пророки) – 21 книга та Кетовім (євр. – Писання) – 13 книг. Цей канон Святого Письма був остаточно затверджений приблизно у 100 р. рабинським собором у м. Ямнія (у Палестині), який був зібраний і керувався рабином Іонафаном Бен Заккаєм.

Іудеї визнають 39 книг Старого Завіту Святим Письмом. Іонафан заснував рабинську школу в Ямнії, яка проіснувала 60 років. Її вчителі почали складати збірник коментарів на Тору.

Близько 220 р. н.е. ця усна традиція була нарешті зафіксована письмово. Рабином Палестини Ієгудою га-Насі на основі численних коментарів таннаїв (євр. – вчителів Закону) до Тори було складено збірник правових норм, який одержав назву Мішна (євр. – повторення). До мішни ввійшли кодекс нормативних актів Галаха (євр. – Закон) та Агада (євр. – передання) – збірник оповідань і притч, які пояснюють фрагменти з ТаНаХу і Галахи. Сама Мішна складається з 63-х трактатів, 524-х розділів та 4 тис. мішнайон (віршів) і містить близько 4 тис. суджень 150 найшановніших рабинів.

У IV – V ст. н.е. амораїми (євр. – пояснювачі Мішни) додали до Мішни нові законодавчі положення і ця праця одержала назву Гемара (євр. – завершення) також дуже важлива в іудаїзмі. Гемар в іудеїв дві: менша за обсягом – палестинська, створена приблизно 220 р. н.е., та більша за обсягом і більш шанована – вавилонська, написана приблизно 500 р. н.е. Сполучення Мішни та вавилонської Гемами відоме як Вавилонський Талмуд. Так само, сполучення Мішни і палестинської Гемами називається Палестинським Талмудом. Талмуд (євр. – Вчення) складається з великої кількості томів. Так, у 60-х рр. Рада синагог Америки видала Талмуд у 13-ти томах, який детально вивчається в іудейських семінаріях, коледжах і суботніх школах, адже Талмуд – основа основ усієї повсякденної практики і теології іудаїзму. Це моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні сповіді, мрії про майбутнє євреїв, месіанські бачення порятунку всього людства тощо.

Варто зазначити, і це однозначно стверджується у названих джерелах, що спасіння іудея досягається жорстким дотриманням усіх вимог Тори, яких нараховується 613: 365 з них (по кількості днів сонячного року) забороняючи (наприклад, «Не убий», «Не вкради») та 248 (за кількістю органів людського організму) наказових (наприклад, «Шануй батька твого і матір твою»). Кожна з цих вимог розроблена до найменших подробиць. За недотримання передбачена система покарань, що складається із 7 ступенів: побиття камінцями; спалення; вбивство; задушення; смерть, послана з Небес; знищення; тілесне покарання. Існує 16 злочинів, які караються побиттям камінцями; 9 – спаленням; 2 – відсіченням голови мечем; 9 – задушенням; 22 – знищенням (карет); 11 – смертю, посланою з Небес. Всього 71 злочин карається смертю, а 277 злочинів підлягають тілесним покаранням.

Так, людина, що свідомо порушила наказові заповіді про обрізання та пасхальну жертву – підлягає знищенню. Окрім 22 існують ще 14 злочинів, які караються «карет», якщо вони здійснені свідомо, але без попередження.

За свідоме порушення забороненої заповіді карають знищенням, за несвідоме порушення такої заповіді людина зобов’язана принести очищувальну жертву (хатат).

Відмінність між знищенням (карет) та смертю, посланою з Небес, полягає в тому, що покараного знищенням карають також і після смерті, тобто після того, як він залишить цей світ. Смерть, послана з Небес, несе спокуту.

Кожний, хто порушив забороняючи заповідь Тори, піддається покаранню (малкот), йому наносять 39 ударів ременем з волячої шкури. Перед екзекуцією покараного оглядають з метою визначити, чи зможе він витримати 39 ударів, чи це не призведене до смерті. Не можна карати людину більшою мірою, ніж вона зможе витримати.

Рішення про покарання смертю міг затверджувати лише Бет-дін у складі 23 мудреців Тори, і лише тоді, коли діяв Великий Бет-дін, що складався з 71 мудреця і збирався в Єрусалимському храмі. Але з того часу, коли Великий Бет-дін (Синедріон) залишив місце своїх засідань у Храмі ще за 60 років до н.е. – смертна кара в Ізраїлі відмінена.

Покарання ударами ременя існувало в Ізраїлі до того часу, поки існував Бет-дін, що складався з суддів, посвячених на ці посади попередниками, оскільки питання про екзекуцію вирішувалось лише Бет-діном із посвячених суддів. Нині тілесні покарання не застосовуються.

Зруйнування давньоєврейської держави римлянами поклало кінець первинному іудаїзму і започаткувало його синагогальний період – вищий етап зі сталим місцем зібрання – синагогою. Синагога будувалась як раніше, так і нині на громадські кошти. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колонадами на три відділення. У середині ставляться лави для сидіння віруючих, кафедра рабина і головне – спеціальна шафа для зберігання пергаментних згортків Тори.

Під час богослужіння чоловіки одягають спеціальні головні убори і білі шарфи. До речі, віруючі євреї носять головні убори не знімаючи. В ортодоксальних синагогах чоловіки і жінки сидять окремо. Особливе значення в іудаїзмі надається молитвам, в яких відображаються безкінечні біди, страждання єврейського народу, розсіяного по всьому світі.

Якщо в якійсь місцевості проживало не менше 10 чоловіків-євреїв, то вони могли утворити синагогу, в якій здійснювались богослужіння, проводилось навчання, вирішувались спеціальні питання.

У релігії іудаїзму центральне місце займає сім’я. Значна кількість релігійних свят водночас є і сімейними святами. Найзначніше з них – щотижневий Шабат (євр. – субота), розпочинається ввечері в п’ятницю із заходом сонця. Господиня запалює світильник Шабату і здійснює молитву про свою працю, свою сім’ю і просить благословіть у Бога. У цей день стіл накривається чистою скатертиною, на нього ставиться чаша з вином і дві хлібинки (хали). Перед Шабат – вечерею глава сім’ї проголошує прославлення, похвалу добропорядній дружині та вірші з Тори про створення світу (Буття 2,3) «І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був». Після цього він від імені Бога благословляє хліб і вино. У цей день віруючий єврей не працює, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудеїв – Песах (Великдень), яке випадає на 15-й день місяця нисан (березень-квітень). Це свято весняного відродження природи і символ відродження ізраїльської нації після виходу із Єгипту.

Теологія іудаїзму знає кілька специфічних течій – караїми та каббала. Рух караїмів виник у VIII ст. у Вавілонії як новий підхід до коментування Тори. Прихильники цієї школи називались караїмами, тобто Синами Писання. Засновником її був учений Анан Бен Давид, мешканець Багдаду. Він і його послідовники повністю відкинули авторитет рабинських коментарів у Талмуді. Вони вчили, що єдиним авторитетом повинна бути єврейська Біблія, в першу чергу Тора.

Караїми, які згодом розділились на багато малих груп, не погоджувалися з лібералізацією в дотриманні вимог Тори, що проявилась у талмуді. Так, вони були проти медичного лікування, посилаючись на слова з книги Вихід (15:26): «Я Господь, цілитель твій». Хоча цей рух і не набув значного поширення, проте спонукав багатьох ортодоксальних рабинів перевірити правильність тлумачення Святого Письма.

Каббала – містичне релігійне вчення, яке виникло в іудаїзмі у XIII ст. Прибічники Каббали оголошують себе продовжувачами древніх, таємних релігійних учень. Із часом Каббала стала центром окультних течій найрізноманітніших толків і течій, що не мають нічого спільного з іудаїзмом.

Каббалу можна поділити на дві основні течії: теоретичну та практичну. Прибічники першої займаються здебільшого метафізичними та містичними проблемами; послідовники ж другої цікавляться насамперед тавматургією (практичними основами магії).

«Теоретики» досліджують філософські питання космогонії (походження і розвиток Всесвіту), космології (будова Всесвіту), епістемології (теорії пізнання) та іншими загальносвітовими проблемами. По суті це єврейська теософія (пізнання Бога засобами містичного проникнення у сутність Всесвіту). Каббалісти говорять про «езотеричне пізнання», пізнання «найтаємніших таємниць». Це єдина у цьому плані форма окультизму, в основі якої покладено поетико-фантастичне тлумачення Старого Завіту і насамперед П’ятикнижжя Мойсея. Одним із центральних положень кабалістичного вчення є еротичний містицизм, в якому статеві відносини розглядаються як найвище священнодіяння.

Сучасний іудаїзм поділяється на три головні течії: ортодоксальну, реформістську і консервативну. Серед ортодоксів виділяються насамперед ультраортодокси, що дістали назву «хасиди» (євр. – благочестиві). Ця течія заснована, як відомо, в Україні в середині XVIII ст., а її фундатором є БЕШТ (абревіатура імені Ісраеля Баал Шем Това). Він вчив, що соціальна нерівність, існуюча в цьому світі, не впливає на відносини між людиною і Богом. Звичайна людина, наділена істинним благочестям, безумовно цінніша, ніж пихата своєю вченістю. Справді праведником є не той, хто віддає весь свій час власному навчанню, а той, хто дбає про простих людей. Служити Богу слід із радістю, навіть покаяння має стати не сумом про минуле, а радістю про здобуття гармонії душі. Молитва, під час якої людина зливається з божеством, визнається головним засобом проникнення у суть Божества. Кожний, хто виконує міцвот (заповіді Тори), за життя може стати цадиком – хранителем божественного знання.

Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент, зручний час сприяли широкому і відносно швидкому розповсюдженню хасидизму в єврейських масах. З України хасидизм розповсюдився, разом з міграцією його носіїв, на єврейську діаспору і нині його центр перемістився до США.

Ортодоксальний іудаїзм мало змінився за минулі двадцять сторіч. Ортодокси до найменших деталей дотримуються правил, передбачених Талмудом, святкують суботу, їдять лише кошерну їжу тощо.

Однією з головних причин такої постійності і незмінності іудаїзму, на наш погляд, є його замкнутість та самодостатність. Іудеї піддавались переслідуванням і жорстоким гонінням у багатьох країнах, і це зумовило їх виокремитись і самоорганізуватись у культурі та релігії.

Реформістський іудаїзм виник в Америці. Його ліберальна реформа надає мало значення положенням і приписам Талмуду. Синагоги реформістів, як правило, називаються храмами, а святкування суботи вони перенесли на неділю. Духовне вчення реформістів передбачає майбутнє пришестя Месії тілесне воскресіння. Вся їх релігійна система побудована на фундаменті строгого однобожжя.

Консервативна течія займає середнє положення між ортодоксами і лібералами. Іудаїсти-консерватори відзначають свята і дотримуються основних традицій, намагаються зберегти незмінною сутність національної культури і релігії. У той же час вони в сучасному стилі, але обережно інтерпретують Закон Мойсея, намагаються краще пов’язати його з сучасною культурою і філософією. Іудеї-консерватори – це, як правило, освічені люди, які відіграють значну роль в інтелектуально розвинутих прошарках суспільства.

У незалежній Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських іудейських організацій, які об’єднані у республіканські структури.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.