Православ’я

Своїми витоками православ’я сягає перших автокефальних (автокефалія від грецьк. autos – сам, kephale – голова, тобто означає самоврядування) християнських церков – Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що виникли у IV ст. на території східної частини Римської імперії і суміжних з нею держав і стали називатися православними, тобто такими, що правильно прославляють Бога. Разом ці церкви утворили так звану святу Православну Церкву. З часом утворювались нові автокефальні церкви і сьогодні їх за офіційним церковним переліком 15. Відповідно до православної традиції вони розміщуються «по честі» у такому порядку: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини, Американська. П’ять церков не одержали офіційного визнання автокефальних, серед них – Українська православна церква Київського Патріархату.

Православні дотримуються юліанського календаря всупереч католикам, які, починаючи з 1582 р. використовують григоріанський календар. Різниця між цими календарями нині становить 13 днів, звідки православне Різдво відзначається 7 січня, а католицьке – 25 грудня.

В основі культу православних лежать усі сім християнських таїнств, водночас у їх процедурі існують певні специфічні особливості. Так, православне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох капель води, як це має місце у католиків. Миропомазання здійснюється відразу після хрещення, а католики проводять спочатку релігійне навчання дітей і лише у 7-10 років вдаються до цього обряду. Причащання мирян здійснюється звичайно (квасним) хлібом, до того ж діти можуть причащатися відразу після моменту хрещення. Православне богослужіння супроводжується хоровим співом, а не музичним супроводом, як це має місце у католиків. До духовного сану у православ’ї допускаються одружені чоловіки, щоправда, ставши священиком, чолові вже позбавлений права на шлюб. Ченці й єпископи обов’язково мусять бути неодруженими. На певних умовах у православ’ї можливий розрив шлюбу, в той час як католицька церква допускає лише анулювання шлюбу, визнання його недійсним.

Православні не визнають філіокве. Як відомо, у центрі віровчення християн, сформульованому на Нікейському соборі в 325 р., лежить єдиний Бог у трьох Особах (іпостасях): Отця, Сина і Святого Духу. Всі вони рівною мірою суть Бог, що усуває існування будь-якої ієрархії між ними. На Толедському церковному (вселенському) соборі був сформований 589-й додаток до християнського Символу віри про сходження Святого Духа від Бога-Отця «і від Бога-Сина» (лат. filioque – «і Сина»). І хоча VII Вселенський собор (787 р.) ухвалив формулу «святий дух сходить від Отця», навколо неї розгортається суперечка Риму і Константинополя. Аахенський (не вселенський) собор (809 р.) знову наполіг на філіокве і папи римські остаточно його визнали, а греко-візантійські ієрархи рішуче відкинули, що й стало однією із суттєвих причин поділу християнства в 1054р.

Культова система православ’я, окрім таїнства, вимагає молитви, поклоніння Христу, іконам, мощам і святим, а також розгалужену систему так званих 12 свят. Особливо урочистими богослужіннями православна церква відзначає: святе різдво Христове (7 січня); Хрещення Господнє або Богоявлення (19 січня за новим стилем); Стрітення (2 (15) лютого, тобто через 40 днів після Різдва Христова); Вхід Господній в Єрусалим, або вербна неділя (в останню неділю перед Пасхою); Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи); Спаси: перший (14 серпня), другий (19 серпня), третій (29 серпня); Воздвиження Христа Господнього (14 (27) вересня); Різдво Пресвятої Богородиці (8 (21) вересня); Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 (25 березня) квітня); Пасха або Великдень (перша неділя після весняного рівнодення); Покрова Пресвятої Богородиці (14 жовтня); Преображення Господнє (6 (14) серпня).

Православ’я має три ступені священства: дияконство, пресвітерство та єпископство. Найнижчим ступенем є дияконство. Диякони не мають права самостійно здійснювати богослужіння, а лише допомагати при їх здійсненнях, прислужувати при таїнствах.

Пресвітери або священики репрезентують другий ступінь священства і вже самостійно проводять богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визначених у католицизмі й православ’ї, крім рукоположення. У церквах греко-візантійської традиції пресвітери називаються ієреями (протоієреями). Якщо ієрей (протоієрей) прийняв чернецтво, він називається ієромонахом (ігуменом, архімандритом). Священики керують парафіями, які об’єднуються в благочинні округи на чолі з ігуменами, архімандритами. Благочинні округи об’єднуються в єпархії, що збігаються з адміністративним поділом тієї чи іншої держави.

Найвищим ступенем священства є єпископство (від грецьк. episkopos – наглядач, охоронець), яке залежно від заслуг та влади, поділяються на єпископів, архієпископів, митрополитів, патріархів (пап). Всі разом вони називаються архієреями (або єпископатом). Єпископи очолюють єпархії. Кілька єпархій можуть об’єднуватися в митрополії. Одна або кілька митрополій (єпархій) можуть становити екзархат – церковну одиницю з обмеженою автономією. Автономні церкви, як правило, очолюють митрополити. Самоуправні церкви теж очолює митрополит або католикос, який на відміну інших митрополитів має титул «Блаженнішого». Автокефальні церкви найчастіше очолюються патріархами або католикосами з титулом «святіший», рідше – митрополитами або архієпископами з титулом «Блаженніший».

Не маючи єдиного адміністративного центру, на зразок Ватикану, православні мають досить відомий центр православного життя ченців, що розташований на півострові Афон, який є складовою частиною Греції. Із 1920 р. Афон вважається своєрідною теократичною республікою, до складу якої входять 20 монастирів (17 грецьких, російський, болгарський, сербський). Кожний монастир автономний, щорічно вибирає одного представника до ради, яка керує республікою. Греція призначає губернатора і тримає там підрозділ поліції. З 1046 р. на територію Афону не допускаються жінки, діти, євнухи і безбороді чоловіки.

Усе життя монахів спрямоване на досягнення єдності з Богом, яке наступає лише з приходом смерті.

Окрім Східних автокефальних церков до православ’я належать і шість Стародавніх Східних православних Церков, які або не брали участі, або не прийняли рішень Халкіндонського собору (451 р.). який, як відомо, засудив монофізитську єресь Євтихія й позбавив влади Олександрійського Папу Діоскора за непокору Льву І, Папі Римському, що було порушенням канонів, а також затвердив формулу про Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину, що має два єства, але є однією іпостассю. До нехалкідонських церков, що об’єднували два напрями – несторіанство й монофізитство, входять Вірменська церква (центральна резиденція глави церкви – м. Ечміадзін (Вірменія)); Коптська православна церква (резиденція глави церкви – монастир Г. Побідоносця неподалік Каїру); Сирійська православна церква (офіційна резиденція глави церкви в Антак’ї (Антіохія), фактично в м. Дамаск); Маланкарська Cирійська православна церква (резиденція в м. Коттаян (штат Керала, Індія)); Eфіопська православна церква (резиденція патріарха в м. Аддіс-Абеба); Ассирійська церква Сходу (резиденція Католикоса-Патріарха в м. Тегерані).

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.