Поширення буддизму

Перші послідовники Будди вели усамітнений спосіб життя, збираючись у невеликі (не менше шести чоловік) групи, мікрогромади (бхікшу). Усі члени бхікшу відмовлялись від будь-якої власності, голили голову, носили грубий одяг (переважно жовтого кольору) і проводили увесь свій час у мандрах, постійних бесідах, самопізнанні та медитаціях. Померлих ховали там, де вони мешкали, а на місцях поховань особливо відомих і шанованих буддистів будували пам’ятники – ступи (куполоподібні будівлі-склепи із замурованим входом). Згодом біля них почали будувати невеличкі помешкання, які й ставали першими монастирями, а члени бхікшу – їх першими ченцями і найвідданішими популяризаторами вчення Будди. За третього царя з династії Маур’їв Ашоки буддизм близько 250 р. до н.е. став в Індії державною релігією. Саме з царя Ашоки особливого поширення набув буддизм у формі хінаяни (тхеравади). Місіонери Ашоки сприяли його поширенню на Таїланді, на о. Цейлон (Шрі-Ланка). На землях сучасної Камбоджі буддизм став поширюватись з ІІ – ІV ст., тривалий час співіснуючи з індуїзмом ( до ХІІІ – початку ХІV ст.), та згодом він став не лише панівною, але й державною релігією. Відомо, що в ХІІІ ст. з’явилися перші тайські держави. Одна з найбільших серед них – Сукхотай – стала центром буддизму. На території сучасного Лаосу буддизм був поширений ще до утворення першої лаоської держави Лансанг (ХІV ст.) У Лансанзі буддизм як пануюча релігія включав у себе елементи хінаяни та махаони, що співіснували з індуїстськими культами Вішну та Шіви.

Буддизм у формі махаяни інтенсивніше поширювався у північних, північно-східних країнах від Індії. Так, у ІІІ ст. до н.е. він став популярним у Непалі, дещо пізніше (І ст. до н.е. – І ст. н.е.) у Китаї. Щоправда, тут цей процес був складним і тривалим з огляду на популярність конфуціанства. Але сприяння даосизму, що формувався паралельно, допомогло буддистам утвердитись на китайській землі як одній із течій даосизму. І тільки в VI ст. буддизм у Китаї став пануючою ідеологічною течією, фактично здобувши статус державної релігії. Щоправда, він так і не витіснив традиційні китайські вчення – конфуціанство та даосизм, сформувавши з ними синкретичний комплекс «трьох релігій» (сань Цзяо), де кожне вчення ніби доповнює одне одного.

Внаслідок поєднання глибинних філософських ідей буддизму з традиційною китайською мудрістю на початку VI ст. у Китаї виникла течія чань-буддизм (япон. – дзен). Назва «чань» походить від «дхіана» (санскр. – зосередження, медитація). Мета чань-буддизму: досягти відчуття всіх прихованих глибин і знайти прозріння, істину, як це було з самим Гаутамою Шак’ямуні.

Як різновид буддизму, дзен-буддизм в останні роки ХХ ст. набув особливої популярності у США та країнах Західної Європи. У другій половині ІV ст. з Китаю буддизм поширився на Корейський півострів, де в Х – ХІV ст. став державною релігією.

Із Китаю і Кореї буддизм у формі махаяни у VI ст. поширюється і в Японії, де за імператора Сьому (роки правління 724 – 749 рр.) ця релігія була визнана державною. В Японії знайшли свою другу батьківщину багато шкіл – сект буддизму, значна кількість яких прагнула поєднати, синтезувати буддизм із синтоїзмом (япон. синто, буквально – шлях богів; національна релігія японців, що сформувалася в VI – VII ст. на базі родоплем’яних анімістичних культів і шаманства).

Щодо ламаїзму як форми тантричного буддизму, то його зона поширення спочатку обмежувалась кордонами Тибету. Починаючи із ХІІІ ст. він поширюється в Монголії, Китаї. Від монголів ламаїзм перейняли тувинці та більшість бурятів. Калмики зазнали його впливу наприкінці ХVI ст. вони перекочували до Нижнього Поволжя, зберігши і свою релігію. У Забайкаллі монгольські та тибетські лами з’явились у XVII ст., і за короткий час більшість забайкальських бурятів прийняла буддизм.

Сьогодні буддистська громада в Росії має три відділення – бурятське, тувинське й калмицьке на чолі з Центральним духовним управлінням буддистів Росії (дауан у селищі Іволга, що за 40 км від м. Улан-Уде).

Отже, буддизм, виникнувши ще в VI ст. до н.е. в Індії, швидко поширювався в країнах Південної, Південно-Східної, Східної Азії (Шрі-Ланка, Непал, Лаос, Таїланд, Японія, Корея, Китай, Монголія, В’єтнам, Бірма, Малайзія), де зберігає свої досить міцні позиції донині.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.