Економічні функції держави

Економічних функцій держави багато і вони різноманітні:

• забезпечення правової інфраструктури;
• захист конкуренції;
• перерозподіл доходу і багатства;
• виробництво суспільних благ і послуг;
• стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції.

Уряд бере на себе задачу забезпечення правової бази, яка є передумовою ефективного функціонування ринкової економіки, а саме: визначає права приватної власності; встановлює законні «правила гри», що реалізують відносини між людьми з приводу виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ і послуг; забезпечує підтримку суспільного порядку, створення грошової системи, введення стандартів виміру ваги і кількості продуктів; вводе правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах із споживачами.

Конкуренція служить основним регулюючим механізмом у капіталістичній економіці. При конкуренції саме рішення багатьох продавців і покупців про пропозицію і попит визначають ринкові ціни. При конкуренції покупець – це хазяїн, ринок – це агент, а підприємства – його слуги. Зростання монополії різко змінює цю ситуацію так як монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів. Уряди приймають ряд антимонополістичних законів з метою захисту і посилення конкуренції як ефективного регулятора поведінки бізнесу.

Не дивлячись на ефективність ринкової системи, все таки вона тягне за собою значну нерівність у розподілі грошового доходу. Бідність серед загального добробуту продовжує залишатися гострою економічною і політичною проблемою у країнах з розвинутою ринковою економікою. Уряд бере на себе завдання зменшити нерівність доходів у суспільстві. Ця задача вирішується через: а) виплату допомоги бідним; б) модифікацію цін, встановлених ринковими системами; в) оподаткування.

Існують визначені види товарів і послуг, що називаються державними або суспільними благами чи інфраструктурою, які ринкова система взагалі не має бажання виробляти. На відміну від товарів індивідуального споживання, що купуються у приватних підприємців на основі самостійних рішень самих індивідуумів, суспільні блага дістаються через посередництво уряду на основі групових сил або колективних рішень. Уряд, витрачаючи податкові надходження, направляє ресурси у виробництво суспільних благ і послуг (наприклад, складських будівель, автомагістралей, ракет, шкіл і т.д.). Тобто, уряд свідомо перерозподіляє ресурси з метою здійснити значні зміни у структурі національного продукту країни.

Одна із головних функцій уряду складається у тому, щоб стабілізувати економіку. Це означає допомагати приватній економіці забезпечувати: а) повну зайнятість ресурсів і б) стабільний рівень цін – через урядові витрати і оподаткування.

Демографічна політика держави. Причиною загострення демографічної ситуації у останні роки стала в першу чергу непродумана економічна політика уряду вже незалежної України. Внаслідок цього у 1992 р. в Україні смертність вперше у мирний післявоєнний час перевищила народжуваність. За 1992-1999 рр. в Україні померло на 2,3 млн. осіб більше, чим народилося і, на думку вчених, рівень народжуваності досяг самого низького показника, який колись спостерігався у країні. Така демографічна ситуація характеризується терміном «депопуляція» (тобто виродження нації). Тривалість життя в Україні на 6-7 років менше, а дитяча смертність удвоє вище, чим у розвинутих країнах світу. По показнику тривалості життя наша країна займає 120-е місце у світі. Кожний третій помирає у працездатному віці, не доживши до пенсії, що свідчить про погіршення здоров’я населення. Близько 80 % дітей мають фізичні або психічні порушення. Згідно прогнозам процес депопуляції в Україні буде продовжуватися до 2026 року (у 2000 р. – 49,7 млн. осіб).

Зайнятість і безробіття. В Україні до кінця 1999 р. чисельність офіціально зареєстрованих безробітних складала близько 1,8 млн. осіб. За неофіційними даними більше 3 млн. осіб. Особливістю економічної системи в Україні є зростання не тільки промислової, але і інших загонів резервної армії труда – робітників сфери освіти, охорони здоров’я та інших сфер нематеріального виробництва.

Соціальний захист населення. Соціальний захист населення повинні забезпечувати держави, підприємства, а також самі наймані працівники через свої професійні організації.

Головними засобами зменшення нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний прибутковий податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції різниця між сукупним доходом домашнього господарства 10 % найбільш багатого і 10 % найбільш бідного населення складає 4:1.

У системі соціального захисту населення важливим елементом є соціальне страхування, яке складається із пенсійного, медичного, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. У Швеції соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави.

Важлива ланка соціального захисту населення – програми працевлаштування і перекваліфікації. В Україні законодавча основа програми захисту населення від безробіття закладена у Законі України «Про зайнятість» і державної програми зайнятості. На жаль, дана програма, як і більшість інших програм уряду, не діє.

Одним із елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня зарплати, пенсій, порядку складання колективних договорів у відношенні умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.

За основу мінімального рівня заробітної плати береться набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні і соціальні потреби окремої людини. Розмір мінімальної заробітної плати у розвинутих країнах Заходу досягає від 30 до 50 % розміру середньої заробітної плати. У США мінімальний рівень зарплати встановлено так, щоб споживання м’яса на рік на душу населення складало 30 кг. Міжнародна організація рекомендує 33 кг м’яса на рік, але таку його кількість споживають у слаборозвинутих країнах.

Самими загальними критеріями бідності є безробіття і інфляція. Основний критерій бідності – рівень доходів на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання у сім’ях, наприклад доля витрат на харчування. У США до бідних відносять сім’ї, де витрачають на харчування третину сімейного бюджету. У Росії у 1992 р. витрати на харчування складали 75 %. В Україні переважна більшість населення і по сей день витрачають на харчування 90 % своїх доходів.

Загальний рівень бідності у тій чи іншій країні визначається показником долі кількості бідних людей у загальній чисельності населення у віці більше за 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму. (Прожитковий мінімум в Україні 311 грн. – січень 2001 р., а мінімальна заробітна плата – 118 грн.). Найбільш точними для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчої корзини. Так, у Болгарії до такої корзини включають на сім’ю із 2 осіб 553 позиції, із 3-х – 639 позицій, із 4-х – 652 (з них 149 позицій продовольчих товарів, або 23-27 % від загальної кількості позицій). У Росії фізіологічний мінімум був встановлений у 1992 р. у обсягу 19 видів продуктів.

Уряд України методику підрахунку споживчої корзини до сих пір не обнародував.

У 1998 р. згідно офіційних даних, близько 73 % працюючих та їх сімей не в змозі були забезпечити собі навіть прожиткового рівня і знаходилися за межею бідності. У 2000 р. розмір сукупних витрат майже двох третин населення – нижче середнього по країні, тобто багаті ставали багатше, а бідних ставало все більше.

Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно з рівнем цін. Вона практикується у всіх розвинутих країнах з 60-х років. Індексація здійснюється як на макро-, так і на мікрорівні. У 80-ті роки цей процес почав затухати. В Україні, не дивлячись на прийнятий закон, індексація доходів населення не проводиться.

Джерела:

1. Бревнов А.А. Основы экономической теории: учеб. пособие для студ. вузов / А.А. Бревнов. – 2-е изд. – Харьков: Одиссей, 2006. – 512с.
2. Бутук О.І. Економічна теорія: тренінг-курс: навч. посіб. / О.І. Бутук, Н.І. Волкова. – К.: Знання, 2007. – 292 с.
3. Бутук О.І. Макроекономіка: тренінг-курс: навч. посіб. / О.І. Бутук, Н.І. Волкова. – К.: Знання, 2007. – 236 с.
4. Вступ до економічної теорії: навч. посібник [для студ. вищих навч. закладів] / [З.Г. Ватаманюк та ін.]; за ред. З.Г. Ватаманюка. – Львів: Інтелект-Захід, 2007. – 192с.
5. Конспект лекцій з курсу „Економічна теорія” для студ. економічного факультету та факультету менеджменту /Укл. Романовський В.В. – Алчевськ: ДонДТУ, 2005. – 82 с.