Формування основних напрямків економічної теорії
Реакція економічної теорії на загострені у 19 ст. протиріччя капіталістичної системи була подвійною: поряд із зведенням ролі економічної теорії до захисту інтересів одного із класів суспільства, ясно виявилося намагання взагалі піти від перебільшеної уваги до сфери соціальних відносин протиріч суспільства, зробити центром уваги теорії лише функціонування економіки.
У рамках першого підходу слід виділити дослідження Сісмонді і марксистські напрямки.
Жан Сісмонді (1773-1842) виступав з різкою критикою протиріч капіталізму, проти великого капіталу, на захист мілкого капіталістичного виробництва і одночасно обґрунтовував можливості гармонії інтересів у ході розвитку капіталізму на базі розвитку останнього. Саме у цьому він бачив засіб виходу із протиріч капіталізму.
Соціально-економічний аналіз капіталізму одержав найбільш фундаментальне вираження у працях марксистського направлення 19 ст. Економічна система Карла Маркса (1818-1883 рр.) спиралася на методологічні принципи, що об’єднували матеріалістичний погляд на розвиток продуктивних сил і зміст суспільства з діалектикою. Дякуючи цьому К.Маркс розробив систему соціально-економічної теорії, у якій зміст економіки розглядався через розвиток змісту власності, а сама система економічних відносин виступала як система відносин власності. Система К.Маркса, виходячи із трудової теорії власності, до центру уваги поставила питання про експлуатацію у капіталістичному суспільстві, про протилежності класів капіталістів і найманих робітників. Дякуючи цьому вчення марксизму явилося теоретичним ґрунтуванням революційних дій по заміні капіталістичного устрою у ході соціалістичної революції у 20 ст.
У теоретичній спадщині К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна, а також інших прибічників марксистського направлення одержало найбільш розвинуте обґрунтування змісту предмета економічної теорії, як науки про систему виробничих, соціально-економічних відносин.
Інше направлення розвитку економічної теорії поставило до центру уваги не класові відносини, а функціонування системи товарних відносин, взаємозв’язок елементів системи у ході прийняття економічних рішень. Цей напрямок остаточно оформився у другій половині 19 ст. Ясне розмежування цих напрямків було неминучим у силу декількох причин. Перша з них пов’язана з еволюцією теорії в умовах гострого прояву протиріч капіталізму кінця 19 і початку 20 ст. Частина представників економічної науки намагалася відмежуватися від даних проблем і вивести їх за її межі. У цьому світі слід відмітити роботу А.Марволла “Принципи економічної теорії” (1890 р.), у якій він посвятив ряд глав спеціальному обґрунтуванню відмови від соціально-економічної теорії, апелюючи до дослідження економічного вибору, прикладному характеру науки, необхідності аналізу факторів виробництва і т.д. Інше об’єктивне обґрунтування для розподілу двох напрямків у економічній теорії було пов’язано з розвитком змісту економічної науки у ході еволюції економіки. Цей розвиток показував велику роль загальних економічних закономірностей і проблем незалежно від форми господарювання і типів економік.. Сьогодні очевидно, що загальні закономірності виявляються також у сфері відносин власності. Крім того, використання досягнень природних наук, і перш за все математики, різко розширило можливості факторного аналізу, дослідження загальних економічних закономірностей і тенденцій.
Два напрямки економічної теорії, що визначилися до другої половини 19 ст., у подальшому пройшли складну еволюцію, у ході якої відбувалося їх постійне взаємодоповнення і взаємозбагачення. Безумовно, на різних етапах і в різних країнах роль і значення того чи іншого напрямку відрізнялися. Загальна ж тенденція виражалася у все більшій диференціації напрямків, і активному розвитку. Вихідні основи аналізу раціонального використання обмежених ресурсів були закладені розвитком математичного напрямку Г.Госсена (1810-1858 рр.), а у подальшому У.Джевонса (1835-1882 рр.), Л.Вальраса (1834-1910 рр.), В.Парето (1848-1923 рр.). Визначальний вплив на розвиток даного напрямку мали труди меркантилістів К.Менгера (1840-1921 рр.), Ф.Візера (1851-1926 рр.), Е.Бем-Баверка (1851-1919 рр.), які проголосили як вихідні принципи дослідження суб’єктивно-психологічний підхід до економічних процесів і принцип раціональної поведінки.
Спроба поєднати два напрямки економічної теорії у рамках мікроекономіки на основі методологічної системи меркантилізму була зроблена одним із засновників нового неокласичного напрямку науки Альфредом Маршаллом (1842-1924 рр.). Це проявилося, наприклад, у двоякому підході до механізму ціноутворення: з боку попиту в рамках теорії граничної корисності і з боку пропозиції через концепцію факторів виробництва. Розвиток даного напрямку через введення до економічного аналізу динаміки Дж.Б.Кларком (1847-1938 рр.), а у подальшому Й.Шумпетером (1883-1950 рр.) наближали його до оцінки реальних змін економічної системи у часі і з позицій макроекономіки.У роботах Дж.Б.Кларка була зроблена спроба перенести аналіз у макроекономічне середовище, а у роботах Й.Шумпетера основним предметом досліджень стала економічна динаміка і циклічний розвиток.
По мірі розвитку досліджень виявилася необхідність все більшого обмірковування нових реальних проблем, що виникали у ході руху капіталізму. Однією із реакцій на соціальні проблеми ринкового господарства у рамках меркантилістського підходу була робота А.Пігу “Економічна теорія добробуту” (1920 р.), у якій обґрунтовувалася ідея необхідності більшого впливу держави на соціальний добробут шляхом перерозподілу доходів. Реакцією на необхідність реформування кредитно-грошового регулювання економіки були роботи К.Вікселля (1851-1926). Ще одна реакція на зміни у капіталістичній системі – теорія монополістичної конкуренції Е.Чемберлена (1899-1967 рр.) і т.д.Великий вплив на еволюцію сучасної економічної думки мали роботи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 рр.), який не тільки створив макроекономічну теорію раціонального використання, але і встав на позицію врахування реальних протиріч капіталістичної системи 20 ст. Виходячи із недоліків і протиріч ринку, він обґрунтував необхідність державного регулювання сучасної економіки через створення ефективного попиту. Тим самим Дж.Кейнс розробив основу для сучасної економічної політики держави і створив цілісну систему поглядів на сучасну економічну систему 20 ст. у рамках даного напрямку. У відомому смислі Дж.Кейнс вийшов за межі традиційних уявлень прибічників теорії ефективного і раціонального використання обмежених ресурсів. Він знаходиться у багато чому на стику ряду напрямків економічної думки, у тому числі і соціально-економічного. З останнім його ріднить аналіз реальних економічних форм і протиріч системи, протиріччя розвитку капіталістичної системи і післявоєнний період, необхідність пошуку шляхів стимулювання ринкового господарства.
Монетаристи на чолі з М.Фрідманом особливе значення надають ролі грошової маси у обігу і її впливу на інфляційні процеси; прибічники економіки пропозиції (А.Лаффер, М.Еванс та ін.) звертають особливу увагу на необхідність стимулювання діяльності корпорацій; теорія раціональних очікувань (Дж.Мут, Р.Лукас та ін.) апелюють до здатності суб’єктів адаптуватися до реалій ринкового господарства; теорія суспільного вибору (Дж.Бькенен, М.Олсон та ін.) намагається подолати слабкості регулювання економіки державою, звертаючись до принципу індивідуалізму, як основи прийняття суспільних рішень.
Прибічники соціально-економічного напрямку у цей період пройшли складну еволюцію, яка визначалася не тільки економічними, але і політичними факторами. Вплив останніх, враховуючи розподіл світу на дві протилежні системи, на окремих етапах був настільки суттєвим, що значно модифікував висновки даного напрямку науки. Крім того, у минулих соціалістичних країнах соціально-економічний напрямок розглядався як єдино науковий, що заздалегідь вело до вульгаризації теорії.
У середині 19 ст. у даного напрямку були попередники у обличчі не тільки марксистської думки, але і історичної школи. Її представники Ф.Ліст (1789-1846 рр.), В.Рошер (1817-1894 рр.), Б.Гільдебранд (1812-1878 рр.) обґрунтовували необхідність відображення у економічній теорії особливостей національних господарств, відстоювали ідею історичного підходу до економіки, врахування конкретних історичних і соціокультурних факторів при аналізі економічних систем.
У другій половині 19 ст. у протилежність маржиналістському напрямку нова історична школа свідомо поставила задачу пояснити господарське життя виходячи із детального аналізу реального господарського життя, тісного взаємозв’язку економіки, етики, психології. Її представники Г.Шмоллер (1838-1917 рр.), Л.Брентано (1844-1931 рр.), К.Бюхер (1847-1930 рр.) також обвинувачували і марксизм у недостатній увазі до аналізу реальних факторів, відстоювали ідеї біль гнучкої соціальної політики держави, пропагували ідеї тредюніонізму. Під впливом нової історичної школи і марксизму, а також загострення соціальних відносин наприкінці століття одержали розповсюдження погляди М.Вебера (1864-1920 рр.), що поєднував релігійні цінності і економіку, В.Зомбарта (1863-1941 рр.), що робив особливий упор на роль “господарського руху” і необхідність “організованого капіталізму”.
Соціальна школа у Германії у особі Р.Штаммлера (1856-1938 рр.), Ф.Опвенгеймера (1864-1943 рр.) та інших представників намагалися, відштовхуючись від досягнень історичної школи, критикувати марксиналізм за індивідуалізм і політекономію марксизму за переоцінку ролі виробництва. Прибічники соціальної школи особливу увагу приділяли діяльності інститутів, формам і способам вирішення протиріч капіталізму. Дякуючи цьому вони виступили попередниками інституціоналізму.
Інша реакція на розвиток соціально-економічних протиріч капіталізму була представлена економічними концепціями соціал-демократії в особі Е.Бернштейна (1850-1932 рр.), К.Каутського (1854-1938 рр.), Р.Гільфердінга (1877-1942 рр.). Останні виступили з переглядом ряду положень марксистського напрямку: про одноваріантність історичного розвитку, про загострення протиріч капіталізму, про природу додаткової вартості, природу імперіалізму і фінансового капіталу. Обґрунтування реформистського варіанту вирішення протиріч капіталізму, поступової трансформації капіталізму у значній мірі визначило погляди соціал-демократії 20 ст. Соціально-економічний напрямок економічної теорії був представлений і в ряді робіт інституціоналістів. Такі представники цього напрямку, як Т.Веблен (1857-1929 рр.), Дж.Коммонс (1862-1945 рр.), Дж.Гелбрейт, аналізуючи роль інститутів суспільства (корпорації, держава, профсоюзи, правові норми і т.д.), у протилежність марксиналізму і неокласикам робили упор не тільки на реальні протиріччя організаціонно-економічних відносин, але і аналізували зміст конкретних економічних форм у системі сучасної економіки. Наприклад, висновки Дж.Гелбрейта про природу корпорацій, держави суттєво розширюють представлення економічної теорії про структуру сучасних суспільств.
Суперечливу частину соціально-економічного напрямку економічної теорії складали розробки економічної теорії у минулих соціалістичних державах, де політекономія розвивалася у рамках ортодоксального марксистського погляду на суспільне життя без аналізу реальних протиріч соціалізму.
Джерела:
- Бревнов А.А. Основы экономической теории: учеб. пособие для студ. вузов / А.А. Бревнов. – 2-е изд. – Харьков: Одиссей, 2006. – 512с.
- Бутук О.І. Економічна теорія: тренінг-курс: навч. посіб. / О.І. Бутук, Н.І. Волкова. – К.: Знання, 2007. – 292 с.
- Бутук О.І. Макроекономіка: тренінг-курс: навч. посіб. / О.І. Бутук, Н.І. Волкова. – К.: Знання, 2007. – 236 с.
- Вступ до економічної теорії: навч. посібник [для студ. вищих навч. закладів] / [З.Г. Ватаманюк та ін.]; за ред. З.Г. Ватаманюка. – Львів: Інтелект-Захід, 2007. – 192с.
- Конспект лекцій з курсу „Економічна теорія” для студ. економічного факультету та факультету менеджменту /Укл. Романовський В.В. – Алчевськ: ДонДТУ, 2005. – 82 с.