Планування виробничої програми на основі вузьких місць

Критерієм планування оптимальної виробничої програми є досягнення найбільшої рентабельності. Планування виробничої програми має чітко кореспондуватися з плануванням програми збуту.

Завдання оперативного планування виробничої програми полягає у визначенні номенклатури і обсягів продукції. Для цього необхідно мати таку інформацію:

  • ціна на продукцію:
  • витрати на виробництво продукції:
  • завантаження потужностей кожним видом продукції:
  • виробничі потужності, що розміщаються.

Особливості планування виробничої програми визначаються виглядом і кількістю вузьких місць у виробництві (недолік попиту на окремі види продукції; типи устаткування, що мають знижену потужність; дефіцитні матеріали і т.д.) і можливістю використання альтернативних технологічних процесів.

Наявність вузьких місць на підприємстві і їхня кількість визначають вибір підходів до планування виробничої програми. Тут можливо декілька варіантів.

1. Відсутність вузьких місць. Якщо на виробництві немає вузьких місць, то вся продукція, що дає прибуток, може проводитися в максимально можливій кількості. Якщо припустити, що альтернативних технологічних процесів немає, то у підприємства немає можливості якимось чином змінити питомі змінні витрати. До тих пір, поки на виробництві немає вузьких місць, критерієм ухвалення рішення про включення товару в оптимальну виробничу програму має слугувати позитивний питомий маржинальний прибуток, тобто різниця між ціною одиниці продукції і питомими змінними витратами на її виробництво. Питомий прибуток у даному випадку не можна використовувати як критерій, оскільки виключення з виробничої програми уявних збиткових продуктів тільки тому, що на них було віднесено більше постійних витрат, ніж на інші, може привести до втрати додаткового маржинального прибутку.

2. Наявність на підприємстві одного вузького місця. Наявність одного вузького місця може пояснюватися двома причинами:

  • якщо виробничий процес одноступінчатий, то існуючих потужностей не вистачає для виробництва максимально можливої кількості видів продукції з позитивним маржинальним прибутком;
  • якщо виробничий процес багатоступінчатий, то вузьке місце виникає тільки на одній ділянці, потужності якої не вистачає для виробництва всіх видів продукції.

В цьому випадку як критерій включення продукції в оптимальну виробничу програму виступає не абсолютне значення питомого маржинального прибутку, а її відносна величина.

Можливі два способи її розрахунку:

  • як приватне від розподілу маржинального прибутку кожного виду продукції на споживану кількість того ресурсу, який є вузьким місцем і за який конкурують товари, що випускаються;
  • як приватне від розподілу маржинального прибутку кожного виду продукції на час виготовлення одиниці продукції (для того, щоб визначити, скільки часу знадобиться для обробки одиниці продукції кожного виду на дільниці, що є вузьким місцем).

Другий спосіб можна вважати окремим випадком першого, оскільки час повною мірою можна вважати виробничим ресурсом.

Включення продукції у виробничу програму здійснюється в порядку убування відносного маржинального прибутку. Таким чином, продукція доти включається у виробничу програму в максимально можливій для продажу кількості, поки не будуть повністю використані наявні потужності У вузькому місці.

3. Наявність на підприємстві декількох вузьких місць. В цьому випадку необхідно визначити, від якої вигоди (тобто маржинального прибутку) відмовляється підприємство, якщо замість одних видів продукції проводить і продає інші. Таким чином, критерієм формування оптимальної виробничої програми стає упущена вигода.

Оскільки цей випадок є найскладнішим з названих вище, для формування плану виробництва використовують апарат лінійного програмування. Цільовою функцією в даному випадку є максимізація валової маржі, отриманої у разі реалізації запланованого обсягу продукції. Обмеженнями виступають:

  • узгодженість взаємодії (між ієрархічними ланками по вертикалі і автономними – по горизонталі) з метою організації і синхронізація цілей в часі;
  • прозорість (концептуальна єдність і єдина доступна термінологія);
  • комфортність (максимум зручностей для творчих процесів обґрунтування, вироблення, ухвалення і реалізації рішень);
  • принципи, визначальні напрями розвитку системи управління персоналом;
  • концентрація зусиль працівників окремого підрозділу або всієї системи на вирішенні основний завдань;
  • концентрація однорідних функцій в одному підрозділі служби управління персоналом, що усуває їхнє дублювання;
  • спеціалізація (виділяється праця керівників, фахівців і інших службовців);
  • паралель (одночасне виконання окремих управлінських рішень);
  • адаптивна (пристосовність системи до цілей об'єкту управління і умов його роботи, що змінюються);
  • спадкоємність (загальна методична основа проведення робіт щодо вдосконалення системи управління персоналом на різних її рівнях і різними фахівцями, стандартне їхнє оформлення);
  • безперервність (відсутність в роботі персоналу незапланованих перерв, зменшення часу «пролежування» документів, простоїв технічних засобів управління і т.п.);
  • ритмічність (виконання однакового обсягу робіт в рівні проміжки часу і регулярність повторення функцій управління персоналом);
  • впорядкованість і цілеспрямованість інформації, необхідної для вироблення певного рішення.

Структура управління організацією має бути застосовною як до окремої людини (виконавця), так і до сукупності виконавців (груп, цілого колективу).

Джерело – глава з навчального посібника:

Внутрішній економічний механізм підприємства: навчальний посібник / В.М. Гончаров, Н.В. Касьянова, Н.В. Вецепура, Д.В. Солоха та ін.. – Донецьк: СПД Купріянов В.С., 2007. – 284 с.