Система інших екологічних прав громадян України

Право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище є основою всієї системи екологічних прав. Поряд з ним ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює перелік інших прав, віднесених до категорії екологічних. Даючи їх системну характеристику, зробимо кілька загальних зауважень.

По-перше, окреме зауваження доцільно зробити щодо закріпленого в ст. 9 права на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів. Включення його в систему екологічних прав виходячи з наявності в його змісті екологічних пріоритетів є до певної міри умовним. Його зміст надзвичайно багатогранний і містить велику кількість повноважень громадян, у ньому опосередковано виражені різноманітні потреби й інтереси (в першу чергу економічні, споживацькі). На нашу думку, слід розрізняти поняття «права громадян у галузі екологічних відносин» і поняття «екологічні права громадян». Права громадян в галузі екологічних відносин охоплюють всі передбачені законодавчими актами у сфері екології права громадян, усі надані їм повноваження, які так чи інакше пов'язані з навколишнім природним середовищем, природними ресурсами. Відповідно, права в галузі природокористування складають самостійну групу прав громадян, які разом з екологічними правами входять до загальної системи прав громадян у галузі екологічних відносин.

По-друге, більшість прав, закріплених ст. 9 Закону, мають комплексний характер, базуються на загальних правах, передбачених Конституцією та законодавством України і вказують на специфіку їх реалізації в екологічних відносинах. Поряд з основними екологічними інтересами і потребами в них опосередковано виражені і ряд інших інтересів громадян. Наприклад, окремі екологічні права діють на межі екологічних і політичних відносин (право на об'єднання в громадські природоохоронні формування, на участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та внесення пропозицій до державних та господарських організацій, установ та організацій з цих питань та інші). Механізми їх реалізації відображені, як правило, в загальних законодавчих актах і лише в окремих випадках конкретизовані спеціальними нормативними актами (наприклад, Положенням про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля, затвердженим наказом Мінприроди України 18.12.2003 р.).

По-третє, особливу групу в системі екологічних прав складають права, закріплені в пунктах «б», «в», «є» Закону, які передбачають можливості участі громадян у забезпеченні охорони довкілля, в управлінні цією діяльністю, зачіпають сферу організаційних відносин і є основою окремого інституту: «участі громадськості в охороні довкілля».

По-четверте, за юридичним значенням екологічні права можна поділити на: а) конституційні; б) інші, передбачені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». До конституційних прав відноситься право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічних вимог; право вільного доступу до інформації про стан довкілля та її поширення. Конституційне закріплення названих прав вказує на їх важливість, непорушність і невідчужуваність, хоча і не робить менш значними інші екологічні права. Екологічні права, зафіксовані Конституцією України, є життєво важливими і найбільш соціально значущими для громадян. Реалізація цих прав має першочергове значення не лише для окремого громадянина, а й для всього суспільства, держави.

Право па екологічну інформацію (або право вільного доступу до інформації про стан довкілля чи на одержання повної, достовірної інформації про стан довкілля) в Україні закріплене в ст. 50 Конституції України, ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також відображене в багатьох інших актах екологічного законодавства (наприклад, у ст. 4 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», ст. 10 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст. 14 Закону України «Про відходи», ст. 5 Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» та ін.).

Особливу роль у створенні механізмів реалізації цього права відіграла Орхуська Конвенція про доступ до інформації і участь громадськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються охорони навколишнього середовища. У зв'язку з ЇЇ прийняттям були внесені зміни до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», якими, насамперед, введено визначення поняття «екологічна інформація». Так, відповідно до ст. 25 Закону: «Інформація про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) – це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про:

• стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів – землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;
• біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об'єктами навколишнього природного середовища;
• джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;
• загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;
• екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;
• витрати, пов'язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.»

Детальний порядок доступу до екологічної інформації визначений загальними законодавчими актами, такими як Закон України «Про інформацію» Закон України «Про звернення громадян»2, а також спеціальним Положенням про порядок надання екологічної інформації, затвердженим на виконання положень Орхуської конвенції наказом Мінприроди України 18.12.2003.

Яким ж чином можна реалізувати дане право? По-перше, доступ до інформації означає можливість самому збирати її шляхом спостережень, аналізу (наприклад, зміни кольору, вигляду коди у річці).

По-друге, шляхом ознайомлення з офіційно поширюваною інформацією державними органами. Так, Верховною Радою України прийнята постанова «Про інформування громадськості з питань, що стосуються довкілля», якою рекомендовано Кабінету Міністрів України забезпечити щорічне інформування населення через засоби масової інформації про 100 об'єктів, які і найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища, та щоквартальне інформування – про десять об'єкті», які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища на загальнодержавному рівні за минулий квартал; Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування та місцевим органам виконавчої влади, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити щоквартальне інформування населення через засоби масової інформації про об'єкти, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища; екологічно небезпечні аварії га надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру, дії, які можуть застосовуватися громадянами для зменшення їх впливу на здоров'я людей та довкілля, а також про заходи, що вживаються для подолання і ліквідації наслідків таких аварій та надзвичайних ситуацій.

По-третє, через звернення громадян до відповідних органів і вимогою про надання інформації. Детальний порядок подання і розгляду запиту про надання екологічної інформації регулюється статтями 32-36 Закону України «Про екологічну інформацію», пунктами 3.2-3.9 Положення про порядок надання екологічної інформації, затвердженого наказом Мінприроди України 18.12.2003 р.

У випадку відмови у наданні інформації, наданні неповної, перекрученої інформації громадяни можуть звертатись в суд по захист свого порушеного права, зобов’язувати в примусовому порядку надати інформацію, притягнути через суд винних осіб до кримінальної чи адміністративної відповідальності.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля, є одним з найбільш важливих способів захисту права на безпечне довкілля. Загальним нормативним актом, що регулює відносини, які виникають у зв'язку із заподіянням шкоди, є Цивільний кодекс України та низка інших нормативних актів. На жаль, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» містить лише кілька загальних норм, які регулюють питання відшкодування екологічної шкоди. Стаття 69 Закону, яка називається «Особливості застосування цивільної відповідальності», фактично говорить лише про те, що екологічна шкода підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі і що особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, відтворення нормального стану природних ресурсів. Більш детальні норми щодо відшкодування такої шкоди – відсутні.

Чинне законодавство не дає визначення шкоди здоров'ю громадян, викликаної негативним впливом на навколишнє природне середовище. Для того щоб відрізняти шкоду, заподіяну здоров'ю людей, від шкоди, що завдається довкіллю, природним об'єктам, тобто в прямому розумінні «екологічної», в науковій літературі її називають «екогенною» або «антропогенною» шкодою. Екогенна шкода виражається у смерті, хворобі, іншому розладі здоров'я, негативних змінах у генетичній програмі людини. Що стосується розміру і складу екогенної шкоди, то, на жаль, наше законодавство не містить жодних вказівок щодо цього. Своєрідність екогенної шкоди, що проявляється у високій латентності, віддаленості наслідків як у часі, так і в просторі, спричиняє проблеми у визначенні об'єму і оцінці немайнової шкоди. В майбутньому необхідно врегулювати відшкодування майнової та немайнової шкоди в цих випадках.

Що стосується розміру компенсації, то в ідеалі визначення його може здійснюватися за допомогою своєрідної шкали, яка пов'язувала б розмір шкоди з величиною забруднення, районними та іншими коефіцієнтами. Законодавча спроба такого визначення розміру шкоди здійснена в ст. 19 Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань», яка закріплює право на компенсацію за перевищення річної основної лозової межі опромінення і встановлює її в розмірі 1,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожен мілізіверт перевищення встановленої допустимої межі опромінення. Підставою для виплати компенсації є зафіксований районним (міським) дозовим реєстром опромінення факт перевищення річної лозової межі.

Найбільш складним для практики є встановлення причинного зв'язку як необхідної умови для відшкодування шкоди. Він виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода – наслідком. Заподіювач несе відповідальність тільки за ту шкоду, яка є наслідком його поведінки. Нерідко зв'язок поведінки з результатом є не безпосереднім, а опосередковується діями тих чи інших джерел, природними силами, сукупний результат важко розділити н залежності від причини його настання. Наприклад, у літературі зазначається, що навіть в умовах сильного забруднення довкілля наявні концентрації хімічних речовин у повітрі, воді, їжі не можуть одразу викликати патологічних змін в організмі для цього потрібен певний час (2-4 роки), протягом якого відбувається зниження захисних сил.

Для реалізації права на відшкодування шкоди необхідна наявність причинного зв'язку між пошкодженням здоров'я, забрудненням довкілля та причинного зв'язку між забрудненням і діяльністю забруднювачів – підприємств, установ, організацій, громадян. На практиці найбільш реальним є встановлення причинного зв'язку між фактом заподіяння шкоди і специфічними хворобами, дослідження біологічного механізму яких засвідчили спричинення їх певними негативними факторами впливу. Нормативна практика щодо цього вже існує. Зокрема наказом Мінохорони здоров'я від 17.05.1997 р. затверджені: Перелік хвороб, при яких може бути встановлений причинний зв'язок з дією іонізуючого випромінення та інших шкідливих чинників у дорослого населення, яке постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, та Перелік хвороб і патологічних станів, ризик виникнення яких підвищується в результаті впливу на організм дитини іонізуючого випромінення та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Аналіз причин заподіяння шкоди показує, що, як правило, вона є результатом дії кількох організацій і підприємств. У сфері відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян негативним впливом підприємств, установ на навколишнє середовище, практика солідарної відповідальності повинна бути особливо поширеною. Також суттєве значення має застосування в подібних випадках норм про відповідальність власників джерел підвищеної небезпеки, які зобов'язані відшкодовувати шкоду, незалежно під вини в заподіянні шкоди.