Державне планування

Державне планування – комплекс взаємопов'язаних заходів впливу на народне господарство для забезпечення його збалансованого розвитку, цілеспрямоване втручання уряду в роботу ринкового механізму. Державне планування – один із найдієвіших інструментів державного регулювання економіки. Започатковане в СРСР планом ГОЕЛРО (1920). У розвинутих країнах Заходу епізодично практикувалося ще до Другої світової війни Фашистський уряд Німеччини для виведення економіки з кризи і підготовки до війни проголосив два чотирирічні плани – 1933-36 і 1937-40. Проте широкого застосування державне планування набуло у повоєнний період. Лідером планування стала Франція, розробивши перший п'ятирічний план (1947-53), – «план Монне». Найбільшого поширення державне планування набуло в 60-ті, коли, крім Франції, Голландії та Японії, його запровадили Великобританія, ФРН, Італія та інші розвинуті країни. У 80-ті інтерес до державного планування дещо послабився, але воно й нині є одним із за ходів державною регулювання економіки й використовується більшістю країн світу.

Найважливіші причини, що зумовили потребу в державному плануванні:

• ускладнення механізму функціонування економічної системи, наростання господарської невизначеності, що виявляються в постійних різких змінах політичних та економічних факторів, таких, як перехід від миру до війни і навпаки, від швидкого зростання до кризи, у стрімких технологічних змінах. За таких умов ринковий механізм не може працювати без перебоїв. Тому не випадково до державного планування зверталися переважно у важкі часи,
• характер сучасного виробництва, заснованого на складній і дорогій техніці, значній тривалості виробничих процесів, розгалужених коопераційних зв'язках, великих капіталовкладеннях. За таких обставин для бізнесу життєво необхідне зведення до мінімуму наслідків невизначеності які загрожують значними збитками, а подеколи унеможливлюють раціональне господарювання.

Логіка розвитку державного планування чітко простежується при аналізі трьох його етапів. На першому виникає внутріфірмове мікроекономічне планування, до якого на початку XX ст. вдаються крупні корпорації. На другому – з'являється державне планування як планування народного господарства, або макроекономічне планування. Третьому етапу відповідає наднаціональне планування, або узгодження економічної політики кількох держав проведення єдиної політики з економічних і соціальних питань країнами ЄС, щорічні наради лідерів держав "великої сімки" (наймогутніших західних країн), започатковані в 1975 для подолання кризових явищ у світовій економіці, тощо. Державне планування – це єдність трьох послідовних операцій розробка прогнозу, створення самого плану, програмування. Мета економічного прогнозування – передбачення розвитку народного господарства, його окремих сфер і галузей. Воно створює передумови для власне планування – визначення головних цілей економічної політики та шляхів її реалізації. Програмування полягає у складанні конкретних програм розв'язання окремих економічних завдань (проблем) – національних, галузевих, регіональних і функціональних. Державне планування існує у двох основних формах – директивне та індикативне. Перше практикується в країнах з командною економікою га є обов'язковим для виконання. Державний план доводиться до відповідних господарюючих суб’єктів і є основою виробничої та комерційної діяльності. Виконання плану – головний показник їх роботи. У країнах з соціальною ринковою економікою переважно застосовують індикативне планування що має дорадчий, рекомендаційний характер. Це адекватна ринковим відносинам форма планування. Воно є орієнтиром для підприємців у прийнятті виробничих та інвестиційних рішень. Оскільки індикативне планування не є примусовим, то воно супроводжується економічними стимулами, за допомогою яких держава заохочує господарських суб'єктів до діяльності у напрямах, що відповідають загальнонаціональним цілям і пріоритетам. Це може бути пільгове кредитування, оподаткування, фінансування, обкладання митом, державне замовлення тощо. Практика в окремих країнах довела більш високу ефективність індикативного державного планування. За тривалістю розрізняють короткотермінові, або погонні, плани (до 1 року), середньо термінові (4-6 років) і довготермінові (10 і більше років). У багатьох країнах створено апарат планування. У Франції – Генеральний комісаріат з планування, в Голландії – Центральне планове бюро, в Японії – Планова комісія. Мета державного планування – увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни забезпечення стійких темпів економічного зростання рівномірного розвитку регіонів країни, досягнення оптимальної структури господарства, повної зайнятості, стримування інфляції, збалансованість платіжного балансу, прискорення науково-технічного прогресу, конверсія військової промисловості, соціальний захист населення тощо. Державне планування –засіб забезпечення суспільного інтересу Україна, ставши на шлях побудови соціальне орієнтованої ринкової економіки, відмовилася від директивного планування на користь індикативного. Труднощі запровадження його полягають у ненадійності прогнозів недостатній розробці системи стимулів до виконання планів, а також у перехідному характері економіки, що робить планування особливо складним. Перехід до регульованої ринкової економіки передбачає необхідність широкомасштабного державного регулювання економіки, тобто наявність регульованого ринку в усіх сферах суспільного відтворення. Таке регулювання здійснюється як економічними, так і правовими й адміністративними методами їх слід не протиставляти, а органічно поєднувати, виходячи з того, якою мірою адміністративне регулювання відповідає вимогам об'єктивного розвитку, сучасному стану економіки тощо. Усі форми широко використовуються в розвинутих країнах Заходу, а також у Китаї. Центральною ланкою в системі державного регулювання є складання науково обґрунтованих планів розвитку, здебільшого – п'ятирічних. У Франції нині розробляють одинадцятий п'ятирічний план розвитку економіки. Хоч у більшості інших розвинутих країн таких п'ятиріч них планів не існує, планування здійснюється в інших формах, зокрема при широкому затвердженні державного бюджету, в якому плануються витрати держави на розвиток освіти, науки, економіки, захист навколишнього середовища тощо. Саме планування має стати при цьому якісно іншим і повинно передбачати такі моменти: по-перше, відмову центру від планування більшості видів виробленої продукції як за вартістю, так і в натуральному вираженні, а також залишення за собою лише таких завдань і цілей, які не можуть бути вирішені нижчестоящими структурними ланками. Останнє стосується сфери єдиної науково-технічної, структурної, інвестиційної та амортизаційної політики. Вплив на підприємство, об'єднання центр здійснює переважно економічними методами (відсоткова ставка, податкова, кредитна політика тощо), адміністративно-правові ж методи (наприклад, законодавство про податки, нові норми амортизації, допустимі рівні забруднення навколишнього середовища, накази розпорядження тощо) повинні розроблятися науково обґрунтовано, а їх реалізація підкріплюватися за допомогою пільг і стимулів, а також інших економічних інструментів. По-друге необхідно перейти від переважно галузевого до територіального, комплексного управління економікою. При цьому пріоритет має бути відданий соціальним завданням, органічній взаємодії економічного й соціального прогресу. По-третє, центр зобов'язаний сприяти формуванню нового господарського механізму, головна мета якого – реалізація та узгодження інтересів усіх суб'єктів власності (крім міністерств і відомств) з орієнтуванням на досягнення цілей більшості. По-четверте, у підготовці та прийнятті найважливіших рішень з централізованого управління економікою вирішальна роль повинна належати не виконавчим, а представницьким органам. По-п'яте, сам план має бути сукупністю цільових комплексних програм межі та етапи реалізації яких визначаються їх спрямованістю із містом. По-шосте, пріоритет віддається перспективному індикативному плануванню з одночасним посиленням ринкових механізмів перерозподілу ресурсів. Сам перехід до регульованої ринкової економіки передбачає діалектичне поєднання переваг ринкової та планомірної систем. Найважливішою властивістю планомірної системи є, зокрема, соціальна захищеність населення. План, який складатиме держава, повинен бути якісно новим за змістом і за формою. На основі складання міжгалузевого балансу приблизно за 400 основними параметрами (в Україні наприкінці 90 х враховувалося не більше 120, а в Японії та США – до 400) і точної інформації (незважаючи на демократичні процеси, вона має дозований і не завжди достовірний характер) слід складати індикативний, тобто прогностичний, план, за яким орієнтуватимуться галузі та підприємства й виконання якого не матиме характеру закону. До цього часу він був обов'язковим, але жодна п'ятирічка ще не була виконана. Щоб домогтися цього, комплекс економічних стимулів слід створювати за допомогою системи прогресивного оподаткування, фінансово-кредитних заходів (зміни ставки відсотка, надання пільг при впровадженні нової техніки, проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок регулювання грошової маси в обігу тощо), амортизаційної, інвестиційної політики та ін. Основою державного планування є обсяги накопиченого національного багатства та економічний (у т.ч. науково-технічний) потенціал суспільства, стан і перспективи економічної кон'юнктури, демографічна ситуація, зовнішнє середовище, соціальна структура тощо.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.