Економічна демократія

Економічна демократія – теорія, практика і наслідки втілення принципів демократії в економічні відносини, демократизація всього господарського механізму суспільства. Історично економічна демократія розглядалася як складова частина (поряд з політичною і соціальною демократією, а також соціальною державою) загального процесу демократизації суспільства на шляху перетворення його на суспільство демократичного соціалізму.

Економічною передумовою розвитку економічної демократії в капіталістичних і колишніх соціалістичних країнах стала необхідність посилення мотивації праці та підвищення її продуктивності.

Концепція економічної демократії започаткована у працях фабіанців, Е. Бернштейна, австромарксиста К. Репера, теоретика соціал-демократичної парти Німеччини .Ф Нафталі («господарча демократія»). Після 1945 розроблялася в Німеччині, Австрії, в соціал-демократичних партіях Скандинавії, набула поширення в країнах із сильним впливом Соціалістичного інтернаціоналу. Нові форми економічної демократії з'явилися в Іспанії, США, СРСР. Починаючи з 90-х, економічна демократія викликає зростаючий інтерес у країнах колишнього СРСР і соціалістичного табору. У концепції фабіанського соціалізму, яка розроблялась у Великобританії наприкінці XIX – на початку XX ст. і відіграла значну роль під час створення Лейбористської партії Великобританії, особливе значення надається регулюючим функціям держави, ідеї колективістської розподільчої системи економіки на зразок споживчої кооперації. Фабіанці виступали за запровадження у Великобританії системи «промислової економічної демократії», за використання самоуправлінських форм, за важливу роль муніципалітетів. Виходячи з цих ідей, Е. Бернштейн обстоював поширення акцій як засобів співволодіння власністю для широких верств населення («народний капіталізм»). Дж. Коул, теоретик «гільдійського соціалізму» (початок 20-х XX ст., Великобританія) розробляв ідею перетворення капіталізму через створення системи промислової демократії на виробництві й самоуправління в інших сферах життя суспільства. Заперечувалися бюрократичні методи керівництва економікою, критикувалося одержавлення сфери виробничих відносин. «Гільдійський соціалізм» виходив із необхідності широкої участі трудящих (через гільдії) у вирішенні питань, що стосуються сфери праці. Гільдії повинні були координувати управління промисловістю і в загальнодержавному масштабі. Передбачалося, що діяльність гільдій будуватиметься на демократичних засадах – обранні знизу доверху всіх функціонерів і системі суспільного контролю за їх діяльністю. Держава як верховний розпорядник економічної і політичної влади, за гільдійським проектом, повинна бути замінена комуною, побудованою на принципах прямої демократії. Головна рушійна сила усіх перетворень – профспілки. Ще одним етапом розвитку ідей економічної демократії стала концепція «самоуправлінського соціалізму», яку розробляли в 70-80-ті партії – члени Соцінтерну. Вона також знайшла відображення в документах міжнародного комуністичного руху та інших лівих сил (альтернативні рухи, екологісти). Головні положення цієї концепції ґрунтуються на вимогах залучення до процесу вироблення і прийняття рішень, керівництва різній сферами життєдіяльності суспільства, громадян – членів профспілок, громадських організацій, місцевого самоврядування, а також децентралізації системи управління, демократизації системи планування, обрання всіх рівнів органів самоуправління та постійний громадський контроль за ними. У деяких випадках йдеться про необхідність передачі у відання суспільства власності на засоби виробництва. На підприємствах «самоуправлінський соціалізм» реалізується за допомогою робітничого контролю. На сучасному етапі ідеї економічної демократіїрозвиваються як на мікрорівні (через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами – приватними, колективними і державними), так і на макрорівні – в масштабах усієї економіки. Останнє передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) або економічного самоуправління (Франція) У Швеції і Данії. Економічна демократія передбачає процес залучення профспілок до співволодіння підприємством через збільшення частки участі (фондів) у прибутках підприємств.

Функціонально економічна демократія на підприємствах (співучасть в управлінні, промислова демократія) передбачає контроль виробничих рад (базових органів економічної демократії) за значною сферою господарської діяльності (зайнятість, соціальна політика, гуманізація праці). Ліві соціалісти Європи вимагають для виробничих рад розширення функцій, рівноправної (паритетної) участі (поряд з менеджерами або власниками) у вирішенні комплексу виробничих проблем. Соціал-демократи переконані, що економічна демократія може запобігти бюрократизації господарчої сфери, поліпшити систему планування.

Економічна демократія протиставляється одержавленню, яке, як вважають соціал-демократи, не може гарантувати залучення працівників до управління економікою. З іншого боку, економічна демократія проголошується альтернативою ринковому господарству, яке усуває рядового трудівника із сфери прийняття економічних рішень.

Виявами економічної демократії в сучасному капіталістичному суспільстві є доктрина «людських відносин на виробництві», японські «гуртки якості», американська концепція «нового робочого місця», дослідження в галузі «гуманізації технологій» та ін. На особливу увагу заслуговують американська програма ESOP (Eployee Stock Ownership Plan (план робітничої акціонерної власності) та досвід Мондрагонської групи кооперативів в Іспанії. Автор ESOP, відомий банкір та ідеолог «робітничого капіталізму» Л. Келсо, виходив з того, що труднощі сучасного капіталістичного суспільства пов'язані з «надмірною концентрацією приватної власності» і виступив за її рівномірніший розподіл – продаж компаніями своїх акцій працівникам, які стають співвласниками корпорації, не витративши жодного власного долара. При звільненні з роботи працівник може отримати значну суму у вигляді пенсійного фонду. Така демократизація стимулює його виробничу діяльність і підвищує продуктивність праці. Нині 10 млн. (10%) найманих працівників США стали співвласниками акціонерного капіталу через ESOP. Однак особливість програми ESOP полягає в тому, що працівники не мають права розпоряджатися своїми акціями, продавати їх і не отримують разом з акціями права голосу при вирішенні важливих проблем підприємства (окрім питання про його ліквідацію). Тобто право на власність і право на управління розділені. Демократичнішою є практика Мондрагонської групи кооперативів в Іспанії, перший з яких був заснований у 1956. Нині цей комплекс налічує 21000 робітників, 171 підприємство (85 промислових кооперативів, 6 – сільськогосподарських, 43 кооперативні школи, 14 житлових кооперативів тощо). «Обслуговуючі» кооперативи – технологічний дослідницький інститут і технологічне училище, школа управління і кооперативний банк (Народна трудова каса) – один із чотирнадцяти найкращих банків Іспанії. На відміну від акціонерних кооперативів, де акції можна передавати і продавати, де наявна експлуатація найманої праці, тобто порушується принцип «один робітник – один голос» (що в кінцевому підсумку стимулює продаж підприємства, саморуйнацію кооперативу), у Мондрагонських кооперативах замість придбання акцій нові члени приймаються «на основі праці». Вони авансують свою працю як оплату вступного внеску у розмірі річної зарплати, що означає для підприємства позичку капіталу як праці. Акціонерна система тут не застосовується, кооперативи фінансуються за рахунок вкладів і вступних внесків їх членів. Для кожного члена кооперативу відкривають індивідуальний рахунок (ІР), на якому фіксують його частку в капіталі фірми (вважається, що саме тут знайдено схему індивідуальних рахунків працівників, на яких відображається їх участь в капіталі кооперативу). ІР отримує від кооперативу 6% річних поряд з іншими платежами. ІР зростає незалежно від кількості акцій члена кооперативу, а відповідно до його внеску у прибуток. Цей внесок визначається рівнем кваліфікації і окладом. Кооперативні оклади залежать від місцевих норм зарплати для даних видів робіт, але тільки в певних межах. Різниці в окладах варіюються у відношенні 1:6 і встановлюються демократичним шляхом. Подібно до окладів усі надходження, що розподіляються в ІР, також пов’язуються у відношенні 1:6. Після виплати авансів чистий річний прибуток, що залишається, розподіляється по ІР або зберігається неподільним згідно з рішенням колективу. Коли члени кооперативу звільняються або виходять на пенсію, усі їх права припиняються, їм виплачують ІР. Оскільки немає необхідності викуповувати акції робітника, який звільняється, новий робітник не повинен сплачували відповідну суму, а лише звичайну річну зарплату. На практиці більшу частину внеску нових членів авансує колектив, а відтак утримує цю суму із зарплати впродовж двох років. Згідно зі статутом кооперативу наймана праця становить не більше 5% від загальної. Завдяки такій формі організації праці Мондрагонська система кооперативів функціонує значно ефективніше, ніж звичайні капіталістичні кооперативи, і більш стійка щодо економічних спадів.

Демократія – головна особливість кооперативів Мондрагона. Усі важливі питання (що і як виробляти, різниця у рівнях доходів, розподіл за колективними га індивідуальними рахунками, склад правління тощо) обговорюються і вирішуються на основі висунення кандидатур на базовому рівні та прийняття колективних рішень. Силу мають рішення, що приймаються загальними зборами щорічно, поняття «право власності» стосовно кооперативів Мондрагона втрачає звичну визначеність. Те, чим «володіють», є ніби водночас встановленим «простором» для спільних дій подібно до спільної діяльності вчених або професіоналів. Вступ до кооперативу – не так «інвестування» у фірму, як згода «розділити частку» з колегами по роботі. Тому цей простір – навіть не «суспільна власність», оскільки це не частина власності, якою можна володіти, а демократичний суспільний інститут.

Певний досвід економічної демократії існував у колишньому СРСР у 70-80-ті. Після відчутних економічних негараздів у 50-60-ті, які пізніше набули характеру економічної кризи, спроби знайти вихід із ситуації зумовили нові підходи до організації виробництва (актуалізувалося питання про роль трудових колективів у виробничому процесі, з'явилися такі форми, як бригадний підряд, різні види госпрозрахунку, колективно-індивідуальні форми організації сільськогосподарського виробництва тощо). Вони розвивали ся до «перебудови», а деякі збереглися й пізніше. У 90-ті після розпаду СРСР ідеї економічної демократії отримали новий поштовх. Особлива увага приділяється розробці концепції самоуправління (теоретики т зв. «демократичних лівих» – О. Бузгалін, А. Колганов, Е. Боуман, Р. Стоун та ін.), журнал –Самоуправление– (Москва) при міжнародному центрі –інститут самоуправління–, пропагують різні форми самоуправління, критикуючи відносини найманої праці (О. Ковальов та ін.).

В Україні криза командно-бюрократичної системи управління народним господарством, що базувалося на принципі демократичного централізму, породила «бум демократизації», що на практиці звівся до монетаристської методології, пропаганди і спроб практичного втілення «вільного ринку», тотальної конкуренції, які переросли в боротьбу за перерозподіл власності фінансово-промисловими регіональними кланами, небувалий спад виробництва, зубожіння основної маси населення Водночас з'явилися альтернативні концепції лівоцентристськи налаштованих теоретиків, які продовжили розвиток ідей економічної демократії. Зокрема, пропонувалися плани демократичних економічних реформ, які розглядалися як умова запобігання поступовій втраті економічної, політичної незалежності України, припинення процесу деградації генетичного фонду українського народу. Прикладом може бути модель «народної економіки» С. Мочерного. У 90-ті посилилися інтеграційні тенденції лівоцентристських сил, внаслідок чого ідеї економічної демократії набувають ширшого і радикальнішого характеру. Одним із нових напрямів є розробка концепції «лібертизму», яка ґрунтується на тому, що проблема соціалізму в сучасних умовах має загальноцивілізаційний характер, а визначальною засадою всебічного розвитку економічної демократії є усунення в сучасному суспільстві провідної ролі інституту найманої праці, в яких би формах (державно-директивній або ринковій) він не функціонував. Згідно з цим підходом, наприкінці XX ст. гальмом економічного і соціального розвитку стали відносини найманої праці, які вичерпали свої можливості щодо мотивації праці та демократизації економіки. Відчуження найманого робітника («лібертарія») від засобів, результатів праці і від управління закладено у вихідному відношенні «роботодавець – ліберталій», оскільки роботодавець нав'язує умови праці, а найманий працівник змушений з ними погоджуватися. Лібертистською альтернативою найманим відносинам є вільна праця, в якій суб'єкт праці водночас є суб'єктом управління нею. Форма реалізації вільної праці – суспільне самоуправління, за якого робітник отримує за свою роботу не визначену роботодавцем зарплату, а частину від прибутку підприємства пропорційно індивідуальному внеску у спільну справу. Практична реалізація самоуправлінських відносин спирається на принципи самоуправління, головними з яких є принцип взаємозалежності прибутку працівників колективу. Участь члена колективу в спільному прибутку здійснюється таким чином, що індивідуальна частка кожного прямо залежить від частки інших (за допомогою коефіцієнтів трудової участі або інших механізмів, що приймаються на загальних зборах трудового колективу), принцип персоніфікації прибутку. Працівник отримує не встановлену «зверху» зарплату, а частину доходу підприємства пропорційно його індивідуальному внеску у спільний результат, принцип інформованості про динаміку та структуру прибутку колективу. Кожний працівник за допомогою сучасних технічних засобів може дізнатися про стан, структуру прибутку підприємства і свою частку в ньому, принцип індивідуального рахунку (ІР). Для кожного члена колективу відкривають індивідуальний рахунок, який відображає його фінансову участь у діяльності та розвитку підприємства, принцип участі працівника у власності підприємства. Кожний член колективу є співвласником частини фонду накопичення підприємства, що відповідає його індивідуальному внеску у власності і фіксується в його ІР. При звільненні працівника з ним розраховуються згідно з його ІР, принципом вертикальної взаємовідповідальності. Прибуток обслуговуючих підприємство структур, у т. ч. державних, визначається відповідно до прибутку підприємства залежно від якості наданих цими структурами послуг інститут довільно нав'язуваних податків повинен бути скасований.

Згідно з концепцією лібертизму, перехід провідної ролі від найманої праці до вільної передбачає, зокрема, значне реформування ролі та функцій держави. Діяльність держави повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для розвитку відносин самоуправління та самоорганізації на всіх рівнях житія суспільства, прийняттям законів, що демократизують економічну діяльність, значно розширюють права трудових колективів на підприємствах усіх форм власності, розвиток форм народного контролю тощо. Завдання держави – звільнити виробництво від невластивих йому функцій. За нею залишаються функції забезпечення кредитів та інвестицій, розвиток системи навчання і перепідготовки кадрів, засобів доступу трудящих до виробничої, економічної та іншої інформації на рівні підприємства, регіону, галузі тощо. Держава повинна також визначати стратегію суспільного розвитку, розв'язувати загальнонаціональні завдання, визначати пріоритетні напрями в економіці. Загальний принцип самоуправління й саморозвитку, яким керується лібертизм, базується на тому, що кожна частина економіки як цілого (як і суспільної тотальності взагалі) може розвиватися як самостійна (наприклад, міська, регіональна тощо) цілісність, але в обов'язковій відповідності з іншими. У цьому розумінні дуже важливо мислити глобально, діяти локально. Усунення превалюючої ролі найманої праці означатиме, за Лібертистською моделлю, перехід до суспільства, орієнтованого не на наживу, а на сучасну творчу людину, її можливості, внаслідок чого праця стає винагородою, відкривається якісно новий простір мотивації економічної діяльності, а економічна демократія набуває нової історичної цілісності. Розвиток відносин самоуправління витіснить найману працю внаслідок вищої продуктивності, оскільки суб'єкт праці, який водночас є суб'єктом управління цією працею, реалізує себе максимально ефективно не з примусу, а за власним бажанням, чого не може забезпечити жодна зарплата найманого працівника.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.