Економічне стимулювання

Економічне стимулювання – система організаційно-економічних заходів, спрямованих на розвиток господарської діяльності та підвищення й ефективності через забезпечення матеріальної зацікавленості працюючих та колективів підприємств у результатах діяльності. Система економічного стимулювання ґрунтується на використанні вартісних категорій і показників.

Характер, форми, методи, мета економічного стимулювання визначаються типом економічної системи суспільства. Провідну роль при цьому відіграють відносини власності на засоби виробництва та створюваний суспільний продукт. У командно-адміністративній системі господарювання економічному стимулюванню не надавалося належного значення. Становлення ринкових механізмів господарювання, роздержавлення економіки і формування багатоукладності потребують адекватної системи економічного стимулювання. Якщо в командно-адміністративній економіці вона базувалася на розподілі й перерозподілі створюваного на підприємствах і привласнюваного державою чистого продукту, то перехід до нової системи господарювання передбачає таку систему, в якій стимулюючими будуть відносини привласнення суб'єктами економічних відносин створюваного продукту, оскільки, крім держави, з'являються нові суб'єкти привласнення засобів виробництва. Розподіл і перерозподіл визначаються вирішальним чином відносинами власності на засоби виробництва. Проте у колишньому СРСР відносини привласнення на індивідуальному і колективному рівнях були похідними від процесу привласнення на загальносуспільному, загальнодержавному рівнях. У системі ринкових механізмів господарювання відносини привласнення створюваного продукту меншою мірою опосередковуватимуться державою, і їх стимулююча роль зростатиме. В командно-адміністративній економіці домінував мотив працівника. Мотив власника (співвласника) не був дієвим як на рівні окремих індивідів, так і на рівні колективів. Надмірна централізація не давала достатнього простору для господарської ініціативи керівників усіх рівнів, не створювала умов для підприємницької ініціативи. У змішаній економіці повнокровно діють три основні мотиви: мотив власника, мотив підприємця і мотив працівника.

Мета соціально-ринкового реформування економіки – створення умов для формування мотивів власника і підприємця на здоровій основі, а також посилення мотиву працівника. Мотив власника ґрунтується на отриманні доходів від власності орендної плати, ренти, відсотків, дивідендів, мотив підприємця пов'язаний з отриманням прибутку, його максимізацією, мотиви найманих працівників – з отриманням заробітної плати та інших трудових доходів. Таким чином, спонукальні мотиви діяльності для конкретних суб'єктів соціально-ринкових відносин визначаються тим становищем, яке вони посідають в економічній діяльності. Отже, в основі економічного стимулювання – максимізація доходів від власності, підприємницького доходу або ж заробітної плати, тобто мотиви і стимули діяльності тісно пов'язані з реалізацією насамперед економічних інтересів індивіда. Найоптимальнішим у цьому випадку є поєднання праці, власності та підприємницької ініціативи. Так, дохід, отриманий фермером, є синтезом доходу від власності та винагороди за працю і підприємницьку ініціативу. Водночас переважає ситуація, коли конкретний суб'єкт виконує лише одну роль, внаслідок чого система його мотивації ґрунтується на одному з її видів. Окремий суб'єкт вступає в економічні зв'язки як представник певного трудового колективу, соціальної групи, в яких інші суб'єкти мають аналогічні інтереси і мотиви, отже, на цій основі формується також спільний інтерес цих колективів і груп. Наявність різних соціальних верств і прошарків у соціальній структурі суспільства з різними інтересами породжує проблему забезпечення узгодженості цих інтересів. Таким чином, система економічного стимулювання повинна будуватися таким чином, щоб вона забезпечувала реалізацію інтересів основних соціальних прошарків суспільства і водночас максимально узгоджувала, гармонізувала ці інтереси. Реалізація інтересів не повинна переростати в їх монополізацію. Для більшості суб'єктів регульованих ринкових відносин основний вид доходу – заробітна плата. Отже, мотиви їх діяльності, ступінь активності й заінтересованості прямо залежать від рівня оплати праці, її диференціації, регулювання тощо. Це означає також, що стан економіки, динамізм її розвитку в кінцевому підсумку визначатимуться мотивами працівника. В 1991-98 ці мотиви в Україні були суттєво підірвані. Різко знизився рівень реальної заробітної плати та інших видів трудових доходів, зменшилася її частка в структурі чистого продукту і собівартості продукції до 10-12% (проти 50-75%) у розвинутих країнах Заходу. Решту через податки вилучала держава, а також привласнювали тіньові структури. Такий рівень оплати праці не забезпечує її головної функції – відтворювальної, тобто підриває основи виживання і збереження народу. По-друге, не створює дієвих стимулів до праці. Втрата заробітною платою стимулюючої функції обумовлена як зниженням її загального рівня, так і зрівнялівкою, що характерна для державного сектора економіки і бюджетної сфери, де працює абсолютна більшість зайнятих. Диференціація в оплаті праці впродовж 1991-98 базувалася не на трудовій основі а на основі реалізації монопольних переваг і поглиблення процесу комерціоналізації, тіньовизації та криміналізації економіки. Внаслідок цього мотиваційна криза, що виникла в надрах командно-адміністративної системи, стала набувати ознак мотиваційної катастрофи. Низька заробітна плата призводить до загострення економічної кризи. Адже виробництво і споживання – дві сторони процесу відтворення. Заниження заробітної плати і підвищення цін у 1992-94 призвели до зменшення платоспроможного попиту, що, у свою чергу, спричинило спад виробництва, загострило проблему збуту продукції й породило відкрите й приховане безробіття. Внаслідок цього до гірших сторін адміністративної системи долучилися не кращі сторони ринкових механізмів, наклавши на хронічну кризу недовиробництва штучну кризу перевиробництва. Вихід з глибокої економічної кризи можливий за умови подолання кризи мотиваційної, відновлення й посилення стимулюючої функції заробітної плати.

Суттєве значення в економічному стимулюванні, особливо на індивідуальному рівні, відіграє преміальна система. Про це свідчить, зокрема, досвід Японії. Важливе значення має економічне стимулювання на рівні колективів підприємства та їх підрозділів. Матеріальною основою підвищення дієвості колективного економічного інтересу, колективної заінтересованості та колективного стимулювання є максимізації створюваного валового доходу на підприємстві й удосконалення його розподілу. Колективи підприємств, ставши власниками створюваного продукту, мають можливість, сплативши податки, розпоряджатися валовим доходом на власний розсуд, а не за вказівкою з міністерств і відомств у вигляді жорстких нормативів, як це було раніше. Система стимулювання колективів на основі нормативного розподілу прибутку, властива командно-адміністративній економіці, вичерпала себе.

Переваги нових підходів до економічного стимулювання в Україні на рівні окремих колективів повною мірою виявилися в середині 90-х у зв'язку із зростанням податків, які підривають не лише стимули до високопродуктивної праці, а й до інвестування, посилюють інфляційні процеси. Лібералізація податкової політики повинна враховувати необхідність створення цільової системи економічного стимулювання. Зокрема, для України важливе значення має створення сучасного експортного потенціалу, вихід на нові ринки збуту. Для підприємств, особливо машинобудівної галузі, що виходять на насичені ринки, розширюють там ніші, слід запровадити пільгове оподаткування, надавати переваги в кредитуванні тощо.

Дієвим важелем стимулювання в соціальне ринковій системі господарювання є митна система. Регулюванням митних зборів значною мірою здійснюється вплив на обсяги експорту та імпорту, а отже, й на місткість внутрішнього ринку темпи зростання економіки. Надзвичайно важливу роль у формуванні дієвих стимулів відіграють грошово-кредитна система та політика.

Особливе значення має наявність твердої грошової одиниці яка вбудь-який момент, в будь-якому місці економічного простору може бути перетворена на будь який товар, у т.ч. й на валюту інших держав.

Стимулюючий (стримуючий) вплив мають бюджетна система та амортизаційна політика, валютне регулювання, страхування тощо. На етапі входження України в ринкове реформування економіки великі надії покладалися на появу потужних стимулів на основі оптимального роздержавлення і приватизації державної та колективної власності й формування «ефективного власника». Досвід свідчить що ці сподівання через низку обставин (здійснення номенклатурно-тіньової приватизації) не виправдалися.

Широкі верстви народу підвищення добробуту майже не пов'язують з роздержавленням та приватизацією державної і колективної власності. Варіант приватизації, що здійснювався в Україні у 1992-99 не сприяв подоланню мотиваційної кризи, виникненню дієвих стимулів до праці.

Економічне стимулювання не вичерпується вдосконаленням відносин привласнення і розподілу. Високий рівень розвитку продуктивних сил підвищення професійно-кваліфікаційного і загальноосвітнього рівнів працівників об'єктивно зумовлюють також підвищення ролі й значення стимулювання самою працею, її змістом. Можливість посісти робоче місце, виконання виробничих функцій на якому потребує творчості й ініціативи замість одноманітності, монотонності й рутинності робоче місце, де переважають розумові, інтелектуальні функції, а фізичні є похідними, де суттєво поліпшуються умови пращ, – все це, хоч і потребує додаткових зусиль для більшості працівників за незмінного, а нерідко й нижчого рівня оплати праці, є вагомим стимулом.

Дієва система економічного стимулювання, як засвідчують економічна наука і практика господарювання, не може базуватися лише на використанні принципу матеріальної заінтересованості. Важливу роль відіграють також моральні стимули до праці. На оптимальному поєднанні, взаємодоповненні матеріальних і моральних стимулів повинна ґрунтуватися система економічного стимулювання.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.