Інституціоналізм

Інституціоналізм (лат. institutum – установа) – один із напрямів сучасної економічної думки, об'єктами дослідження якого с певні інститути (корпорація, держава, профспілки) а також правові, психологічні та морально-етичні аспекти (звичаї, навички, інстинкти та ін.). Ці інститути, на думку представників інституціоналізму, – рушійні сили розвитку людського суспільства.

Засновниками і наприкінці XIX ст. були американські вчені Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл, англійський економіст Дж. Гобсон та ін. Значний вплив на формування і мали праці представників історичної школи політичної економії та розвиток соціологи. Сучасні представники інституціоналізму – американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер, Д. Норт, А. Алчіян та ін.

На думку Т. Веблена, В. Гамільтона, інститути – це звичаї, традиції й способи мислення, які стали навичками окремої групи людей, більшості населення і навіть усього народу. Вони мають здебільшого психологічний характер і організовують та регулюють поведінку людей, формують їх духовний світ.

Представники інституціоналізму критикували класичну школу політекономії в особі А. Сміта і Д. Рікардо за їх теорію ролі індивідуальних інтересів як рушійної сили розвитку, за проповідування індивідуалістичної конкуренції та ін. Веблен виступав проти марксистського матеріалістичного підходу до аналізу суспільства, зокрема домінуючої ролі продуктивних сил, визначальної ролі базису. Наслідуючи постулати історичної школи політичної економи, він вважав історико-генетичний метод дослідження своєрідним застосуванням теорії дарвінізму в політичній економи, а свою концепцію розглядав як дарвіністське вчення про еволюцію економічних інститутів, тобто як поступові еволюційні зміни звичаїв, моралі, суспільної психології. Його теорія є своєрідним різновидом соціального дарвінізму. Тому концепції Веблена властиві суперечності між психологічним і біологічним тлумаченнями економічних явищ і процесів, намаганням розкрити їх за допомогою психологічних та біологічних явищ. Він, зокрема, розглядав життя людини як боротьбу за існування, а отже, як процес відбору і пристосування. Аналогічно, на його думку, у процесі розвитку суспільства відбуваються відбір і пристосування самих інститутів. Вони є не лише результатом відбору та пристосування, в процесі яких здійснюється формування панівного виду духовних позицій та схильностей, темпераментів та звичаїв, мислення, а й спеціальними методами життя і людських відносин, ефективними факторами такого відбору. Йдеться про природний відбір інститутів у сфері психологи, морально-етичних норм тощо. Нормальний розвиток суспільства триває доти, поки структура його інститутів відповідає існуючим умовам із зростанням кількості населення, накопиченням знань і підвищенням кваліфікації працівників тощо інститути припиняють, на думку Веблена, відігравати роль рушійної сипи суспільного розвитку, старіють і перетворюються на консервативні фактори. Таким чином, Веблен формулює ідею про роль суперечностей між старим і новим у суспільному розвитку. Проте ці суперечності він не пов'язує з еволюцією економічної системи та її елементами (продуктивними силами, відносинами власності та ін.). Головними рисами капіталізму Веблен вважав машинний процес та інвестиції задля отримання прибутку, а суперечність між ними як між «індустрією» і «бізнесом» – основою цього ладу. До індустрії він відносив машинну технологію, безпосередній процес виробництва, що базується на машинній техніці, а до бізнесу – гроші, кредит, конкуренцію, монополію. Ця суперечність виявляється в тому, що духовна, психологічна (а отже, інституціональна) сутність бізнесу гальмує розвиток машинного виробництва. Водночас машинна техніка послаблює систему бізнесу, духовну основу «підприємства бізнесу» Веблен гостро критикує механізм панування і збагачення магнатів фінансового капіталу, яких називає бездіяльним і консервативним класом, що намагається зберегти застарілі звичаї, спосіб мислення. Він зазначає, що ставлення цього класу до економічного процесу – грошове відношення корисливості та експлуатації, а не виробництва і надання послуг. Значну увагу приділив він і з'ясуванню суперечності між інтересами суспільства загалом (потреба у виробництві більшої кількості кращої продукції та наданих послуг) й інтересами корпорації (отримання максимального прибутку за допомогою найкращих для неї цін, розповсюдження цінних паперів тощо). Гонитва за прибутком формує, на його думку, грабіжницьку національну політику, розростання державного апарату, його перетворення на департамент бізнесу. Водночас Веблен необґрунтовано намагається довести виникнення трестів суто духовними і расовими мотивами – інстинктом змагання, психологією певної раси (в цьому разі північної). Замість суперечності між працею і капіталом він називає грошові й кредитні відносини, замість фінансового капіталу – фіктивний капітал. Частка власників матеріального капіталу (тих, хто володіє матеріальними благами) залежить від власників непомітної власності (тих, хто не володіє промисловим устаткуванням, нематеріальними активами). Веблен характеризує «систему участі» як метод економічного панування фінансової олігархії, називає суперечність між великим фінансовим капіталом і дрібною та середньою буржуазією (захищаючи інтереси останньої), вважає, що фінансова олігархія перешкоджає розвитку сучасної індустрії. Недостатньо ґрунтовно проаналізував він причини економічних криз, вбачаючи їх у системі бізнесу, точніше, у звичках, що зумовлюють існування грошей і цін, а також у прагненні підприємств отримувати прибутки (ця точка зору обґрунтована). Первісними причинами економічних депресій та збудниками пожвавлень вважав психологічні чинники, заперечуючи наявність криз надвиробництва, стверджував, що за наявності коаліції між корпорацією і контролем за нею може бути усунута суперечність між індустрією та бізнесом (що зближує його погляди з концепцією регульованого капіталізму). Спірною є також теза Веблена про зменшення ролі та значення пращ у процесі переходу від ремісництва до епохи бізнесу, що здійснюється внаслідок підкорення «інституту праці» грошовому принципу та зниження ролі робітників у виробництві й переході вирішальної ролі до самої машини, технологічного устаткування. Тому, на його думку, теорія трудової вартості Маркса зберігає своє значення лише для епохи ремісничого виробництва, а марксизм загалом Веблен ототожнював з утопічним соціалізмом. Заперечуючи вирішальну роль робітничого класу, він відводив цю роль технічній інтелігенції, яка повинна здійснювати необмежений контроль за виробництвом, а «гільдії інженерів» – управляти всім народним господарство, що усуває суперечності між індустрією та бізнесом.

На відміну від Веблена, Дж. Коммонс основою економічного розвитку вважав юридичні відносини, норми права, а економічні інститути – категоріями юридичного порядку, зводив сутність економічних відносин до угод з титулами власності. Він також наголошував на вирішальній ролі ринку в різних сферах суспільного відтворення (що робило його прихильником мінової концепції), стверджував, що виробництво є предметом не інституціональної, а інженерної політичної економи, а у сфері обігу здійснюється насамперед переміщення титулів власності. Сукупність таких угод формує «рухомий інтерес» (інтерес у дії), що є основою кожного господарського підприємства а інститути – інтересами в дії разом з правилами, які підтримують цей рух. Конкретними формами таких інститутів називав сім'ю, акціонерні компанії, тред-юніони, союзи підприємців, державу. Складовими елементами угод Коммонс вважав конфлікт, взаємодію і вирішення конфлікту. Можливість вирішення суперечностей за капіталізму є основою концепції «гармонії інтересів». Найважливішу роль у юридичних відносинах відводив «титулам власності», тому розмежовував речову, неречову (борги, боргові зобов'язання) та невидиму власність (цінні папери) У купівлі-продажу цінних паперів вбачав головну особливість капіталізму, найважливішу категорію цього ладу, а отже, відводив вирішальну роль фіктивному капіталу. Щодо практичних заходів, то його пропозиція знизити податки на капіталістів була сумнівною.

Серед доглядів американських інституціоналістів заслуговує на увагу думка В. Мітчелла про економічні цикли. Він обґрунтував наявність «коротких циклів» (3-7 років), висунув ідею про «довгі цикли кон'юнктури» вікового порядку, вважав, що сам економічний цикл – це коливання не однієї сукупності (наприклад, національного доходу чи зайнятості), а багатьох величин.

Інший американський економіст Е. Хансен причинами занепаду капіталізму називав вичерпання зовнішніх імпульсів (відкриття і винаходи), зростання населення, розвідання нових родовищ природних ресурсів.

У 30-ті XX ст. набула поширення теорія регульованого, або планового капіталізму, яку обстоювали Ст. Чейз, Дж. Міллет та ін. Її виникнення було пов'язано з активним втручанням держави в економіку під час кризи 1929-33. Зокрема, у 1933 було створено національне планове управління народним господарством.

Представники інституціоналізму різко критикували маржиналізм, неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), доводили обмеженість ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму, стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. не відповідало реаліям сучасності, а ринок перетворився на один з економічних інститутів іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава. Корпорація, в якій відбувається відокремлення власності від управління і здійснюється планомірний розвиток у поєднанні зі стихією дрібного та середнього підприємництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Проте ключовим економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи, представники і вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували соціальне благоденство, яке потребує соціального контролю.

Аналізуючи корпорації, прихильники і особливу увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, запровадили поняття «абсентеїстської» власності (власності, якої немає, вона розсіюється серед акціонерів, які втрачають контроль над засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом. Таке управління здійснює не підприємець, а управляючі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролюють корпорації. Цю систему американський економіст Г. Мінз називає «колективним капіталізмом». Найлогічнішого завершення ця ідея набула в теорії «техноструктури» Дж. Гелбрейта, до якої він відносив професіональних керівників (управляючих) – від вищих менеджерів до керівників нижчої ланки бригадирів, майстрів, осіб, які займаються рекламою, тощо.

Представники сучасного інституціоналізму – американські соціологи Д. Белл та Дж. Гелбрейт, – вважаючи головною рушійною силою суспільного прогресу впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, сформулювали концепцію «індустріального» та «постіндустріального суспільства» доповнену пізніше теорією «інформаційного суспільства». Основним недоліком цих теорій є застосування принципу технологічного детермінізму, тобто намагання обґрунтувати появу нових типів суспільства лише розвитком техніки, появою нового елемента в системі продуктивних сил – інформації. Водночас у працях Гелбрейта конструктивним є поділ існуючої за капіталізму економічної системи на ринкову та плануючу. У першій функціонують переважно малі фірми, у другій – великі. Ці підсистеми не є відокремленими, перебувають у тісній взаємодії. Малі фірми здебільшого у сфері послуг є за словами Гелбрейта, «допоміжною сферою і сприяють розвитку плануючої системи». У плануючій підсистемі головною позитивною рисою техноструктури він вважав зростання фірми, що характеризує таку мету лише з боку продуктивних сил, а отже, вона стає підпорядкованою іншій важливішій меті – привласненню максимального прибутку що відображає природу корпоративної власності. Основний засіб захисту цін та витрат, за Гелбрейтом, – контракти. Плануюча система існує в тісному взаємозв'язку з державою, яка забезпечує її кваліфікованими кадрами, гарантованим ринком збуту частини продукції, оплачує технічні розробки (завдяки цьому, на його думку, виникли атомна енергетика, обчислювальна техніка, сучасний повітряний транспорт, космічний зв'язок та деякі інші галузі), додатковими капітальними вкладеннями, кредитує окремі великі корпорації (рятуючи їх від банкрутства) і ринкова, і плануюча системи (особливо остання) вступають із державою в бюрократичний симбіоз, а плануюча пристосовує державу до своїх потреб. Держава також впливає на вирівнювання доходів. Експлуатація на його думку, здійснюється лише в ринковій системі, а в плануючій працівники перебувають під захистом профспілок і держави (це не відповідає дійсності). На відміну від старого соціалізму, який втратив свою привабливість, Гелбрейт вважає, що необхідність нового соціалізму зумовлена економічною потребою в існуванні державної власності в таких галузях як житлове будівництво, охорона здоров'я, транспорт охорона навколишнього середовища. Представники сучасного інституціоналізму виступають за участь громадян у власності та управлінні нею, надання їм соціальних гарантій, влади – гуманітарній інтелігенції, за націоналізацію великих військових концернів. Значну увагу приділяють вони проблемам еколого-економічного виживання людства та ін. Г. Мюрдаль та інші вчені наголошують на важливості в розвитку суспільства соціальна політичних інститутів, у межах яких функціонує економіка, використовують в економічному дослідженні методи політологи та соціологи. Щодо трансформації існуючої в країнах колишнього СРСР економічної системи, Гелбрейт застерігає від надто високої ціни таких перетворень. На його думку, в рекомендаціях цим країнам не враховано особисті та суспільні витрати, які може спричинити такий перехід, і нав'язано таке бачення капіталізму, яке не могло б розглядатися терпимим на Заході Гелбрейта, Хейлброннера та інших водночас вважають представниками нового і, або неоінституціоналізму. Повніше неоінституціоналізм представлений у концепції «прав власності», «суспільного вибору» та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.