Міжнародний ринок капіталу

Міжнародний ринок капіталу – це система відносин щодо акумуляції та перерозподілу фінансових ресурсів між країнами. Міжнародний ринок капіталу – це сфера міжнародного обміну, в якій формуються попит і пропозиція позичкового капіталу у світовому масштабі, здійснюються його експорт та імпорт. Міжнародний ринок капіталу дає змогу долати обмеженість і недосконалість національних ринків, якнайкраще використовувати вільні нагромадження коштів для задоволення потреб світової економіки. За його допомогою досягається міжнародний економічний оптимум застосування, розміщення світових грошових заощаджень і оптимальний вибір інвестицій.

Становлення міжнародного ринку капіталу відбувається водночас з формуванням світової системи господарства, залученням країн до міжнародних кредитних відносин, взаємодією та поєднанням національних ринків позичкових капіталів. Взаємозв’язок цих капіталів – основа міжнародного ринку капіталу. Його розвиток був перерваний Першою світовою війною і кризою 30-х рр. Протекціонізм в політиці держав, нестабільність золотого стандарту, жорстке регулювання руху капіталів створили несприятливі умови для кредиторів. Політичні та валютні ризики утримували капітали від міжнародних операцій. Ситуація застою збереглася і в перше десятиліття після Другої світової війни и була спричинена проблемами міжвоєнного періоду й відсутністю вільних капіталів у розвинутих країнах (окрім США), що постраждали від війни. Відродження міжнародного ринку капіталу почалося з кінця 50-х рр. і пов’язане з піднесенням європейської та японської економік, поверненням до конвертованості валют провідних країн світу, подальший його розвиток відбувається надзвичайно швидко.

Міжнародний ринок капіталу має свою специфічну інституціональну структуру, в основі якої – професійні учасники ринку, що є посередниками між кредиторами і позичальниками з різних країн: транснаціональні банки, спеціалізовані фінансово-кредитні установи, фондові біржі, через які здійснюється рух світових потоків капіталів. Суб’єктами міжнародного ринку капіталу є крупні фірми і банки, інституціональні інвестори (пенсійні фонди, страхові та інвестиційні компанії), уряди, а також окремі урядові та муніципальні органи, міжнародні й регіональні валютно-кредитні організації (МВФ, МБРР та ін.).

Міжнародний ринок капіталу складається з трьох взаємопов’язаних секторів: ринку грошей, ринку капіталів і фінансового ринку. На фінансовому ринку основними видами операцій є емісія та купівля-продаж цінних паперів. Поділ міжнародного ринку капіталу на три складові певною мірою умовний, це підтверджується фактом трансформації короткотермінових ресурсів у середньо- та довготермінові кредити, в портфельні інвестиції. На міжнародному ринку капіталу посилюється тенденція сек’ютеризації – заміни звичайних банківських кредитів емісією цінних паперів.

Міжнародний ринок капіталу має такі особливості:

• величезні масштаби;
• космополітичний характер, коли капітал долає національні та географічні межі в пошуках оптимальних умов для кредитно-фінансових операцій;
• обмежений доступ позичальників на ринок. Головні позичальники – уряди, міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації, ТНК. Складно вийти на цей ринок урядам і фірмам країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою. Привілейований доступ мають позичальники з держав, що отримали кредити МВФ і МБРР;
• використання конвертованих валют провідних країн та євро як валюти у кредитно-фінансових угодах.

Ядро сучасного міжнародного ринку капіталу – євроринок (ринок, на якому депозитно-кредитні операції здійснюються у валютах інших країн). Акумулюючи та перерозподіляючи грошові кошти у світовому масштабі, Міжнародний ринок капіталу стимулює розвиток продуктивних сил, міжнародних зв’язків, інтернаціоналізацію господарської діяльності. Водночас діючи за законами ринку, міждержавні потоки капіталів (нерідко спекулятивні) можуть дестабілізувати національні фінанси, негативно вплинути на платіжний баланс, чинити тиск на динаміку валютних курсів і відсоткових ставок.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.