Право людини та громадянина на інформацію як основу для здійснення інформаційної діяльності

У літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію – лише складова частина свободи слова і преси, або, навпаки, свобода інформації – умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що мас суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і мас власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необґрунтовано.

Право на доступ до інформації (право на інформацію) – це гарантована можливість кожної особи отримувати безпосередньо від органів публічної влади, їх установ та організацій інформацію про їх діяльність, події у державі, суспільстві чи навколишньому середовищі, від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе.

Реалізація права людини та громадянина на пошук, отримання та передачу інформації (право на інформацію) є найважливішим, визначним інститутом інформаційного права. Юридичний фундамент зазначеного інституту складають норми міжнародних нормативних актів, Конституції та інших законів України.

Розуміючи все більшу роль та місце інформації в житті особистості, суспільства та держави, світове співтовариство ще в середині XX сторіччя впровадило правові механізми, що забезпечували гарантії інформаційних прав та свобод. Вперше інформаційні права та свободи були відображені в Загальній декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (ООН) 10 грудня 1948 року.

Ст. 19 зазначеного документу проголошує: „кожна людина мас право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”.

Ст. 2 також закріпила, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Наступні міжнародно-правові документи дублюють, доповнюють та конкретизують положення Загальної декларації прав людини. Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 року, закріплює в ст. 10-1 право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати .ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий і проголошений Резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року, також декларує право на інформацію. „Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір” (ст. 19-2).

В ст. 19-3 Пакту зазначено, що користування цими правами пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

1. для поважання прав і репутації інших осіб;
2. для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Конституція України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34). Кожен мас право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших .людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Право на інформацію декларується й іншими нормами Конституції України. Так ст. 50 гарантує кожному право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Ч. 3 ст. 32 Конституції України закладає підвалини права кожного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

В контексті зазначеної тематики можна виділити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Частина 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення даної можливості: „Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними”.

Основою реалізації передбаченого Конституцією України права на доступ до інформації є його деталізація в поточному законодавстві. Нині в Україні інформаційна діяльність регламентується численними нормативно-правовими актами. Однак, на думку вчених та фахівців, у сфері доступу до інформації правове регулювання інформаційних відносин, зокрема, законодавче забезпечення права на доступ до інформації потребує свого подальшого вдосконалення. Інформаційне законодавство значною мірою залишається декларативним, не отримуючи повноцінної реалізації, особливо у відносинах між органами публічної влади і пересічними громадянами.

Усі зазначені вище положення Конституції знаходять своє відображення та розвиваються в нормах ст.ст. 9-11 Закону України „Про інформацію”. Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується (гарантії права на інформацію):

• обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
• створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
• вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; створенням механізму здійснення права на інформацію;
• здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Мова інформації визначається Законом „Про мови в Україні”, іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Гарантії інформаційних особистих немайнових прав містяться в нормах цивільного права. Ст. 302 Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 року, повністю присвячена праву на інформацію. Згідно цієї статті фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і .лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

Ст. 285 Цивільного кодексу України гарантує право на інформацію про стан свого здоров'я. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я вищезгаданих фізичних осіб, зашкодити процесові .лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Ст. 293 Цивільного кодексу України гарантує право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

Ст. 305 Цивільного кодексу України надає право фізичній особі вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав зацікавлених фізичних осіб, визначених частинами третьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

Такими зацікавленими особами можуть бути:

• особа, особистого життя якої стосуються особисті папери (для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи);
• діти, вдови (вдівці), а якщо їх немає, - батьки, брати та сестри померлої фізичної особи, якій належать або якої стосуються особисті папери.

Ст. 6 Цивільно-процесуального кодексу закріплює, що „ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи”. Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.

Аналогічні положення містить ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу, згідно якої розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці. Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно.

Закон України „Про доступ до судових рішень” визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції. Ст. 2 Закону закріплює: „Кожен мас право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному Законом”.

Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному вебпорталі судової влади України в порядку, встановленому Законом. Судові рішення можуть опубліковуватися в друкованих виданнях, поширюватися в електронній формі з дотриманням вимог цього Закону.

Кожен має право повністю або частково відтворювати судові рішення, що проголошені судом прилюдно, у будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення в друкованих виданнях, у засобах масової інформації, створення електронних баз даних судових рішень (ст. 6).

Закон УРСР „Про захист прав споживачів” у ст.ст. 4,15,17, 21 зобов'язує продавця, виробника, виконавця своєчасно надавати споживачу необхідну достовірну інформацію про товар (роботу, послуги) у доступній, наочній формі, яка б забезпечувала можливість компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію не вважається рекламою.

Стосовно продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про її сертифікацію. Стосовно продукції, яка за певних умов може бути небезпечною для життя, здоров'я споживача та його майна, навколишнього природного середовища, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний довести до відома споживача інформацію про таку продукцію і можливі наслідки її споживання (використання). Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови (більш детально питання надання інформації про продукцію викладені в ст. 15 вищезазначеного закону).

Згадки щодо гарантій права на інформацію, його реалізації також містяться в багатьох інших галузях законодавства (екологічному, виборчому, законодавстві про інформатизацію тощо).

Джерело – глава з навчально-методичного посібника:

Тарасенко Р.Б. Інформаційне право: Навчально-методичний посібник / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 512 с.