Енергогосподарство як складова виробничої інфраструктури підприємства

Прикладом енергопідприємства є таке, основним видом діяльності якого є здобич та обробка питної води, транспортування її до пунктів підключення споживачів.

Промислові підприємства мають структурні підрозділи: служби, ділянки, цеха та інше, які забезпечують виробництво технічною водою. Питна вода подається здебільшого центральним водоводом від міського енергопідприємства.

До основних виробничих підрозділів енергогосподарства відноситься: ділянка магістральних водоводів, а також магістралі щодо подачі палива, електроенергії, пари, стислого повітря, води і інших джерел енергії для виробничих і побутових цілей підприємства. До енергогосподарства відносять і допоміжні ділянки. Допоміжні ділянки виконують профілактичний, поточний та частково капітальний ремонти основного технологічного, енергетичного устаткування, пристроїв обліку й контролю, засобів зв’язку, якості води:

  1. Ділянка магістральних водоводів усуває пошкодження та аварії на магістральних водоводах Д400 – 1200 мм протяжністю 197,3 км.
  2. Ремонтно-механічна ділянка виконує капітальний ремонт насосного устаткування, запорної арматури. Виконуються токарні та зварювальні роботи для усіх ділянок підприємства.
  3. Автотранспортна ділянка виконує поточний ремонт техніки та перевозку людей й вантажів для ділянок.
  4. Ділянка зв’язку обслуговує кабельні лінії зв’язку, комутатори, АТЗ.

Здійснюючи оцінку результативності політики енергоефективності можна відзначити ряд факторів, що пояснюють попередні досягнення та обумовлюють сучасний її стан:

  • низька пріоритетність політики енергоефективності для національної економіки (суб’єктів господарювання, органів влади), що спричиняє прийняття управлінських рішень, орієнтованих на найменш витратні та найбільш прості для розуміння рішення. Приклад ліквідація Позабюджетного фонду енергозбереження у 1999 р;
  • суб’єкти господарювання часто не мають економічної вигоди від реалізації проектів енергозбереження в силу можливостей отримання належного рівня прибутковості неекономічними методами (несплата податків, заниження заробітної плати тощо), що підриває основи енергоефективності;
  • відсутність суспільно-політичної мотивації до підтримки енергозбереження. Політичні сили та їх лідери віддають перевагу іншим проектам примноження як капіталу та політичного рейтингу;
  • при реалізації енергозберігаючих програм пріоритет віддається адміністративно-організаційним та контролюючим заходам, які нерідко полягали у силовому обмеженні енергопостачання (обмеження подачі);
  • неефективність цінової політики у стимулюванні суб’єктів господарювання до зниження енергоспоживання. Адміністративне регулювання цін, збереження субсидій, бюджетне дотування тарифів, відшкодування втрат постачальників послуг за рахунок перехресного субсидіювання відображається у збереженні підходу до формування тарифів на енергопостачання, зокрема на теплову енергію, через фіксацію рентабельності енергопостачальних підприємств відносно фактичних витрат;
  • неадекватність управлінських впливів у сфері енергоефективності, що обумовлено, у тому числі, високою ступінню нерозуміння змісту політики ”енергозбереження” та ”енергоефективності”. Отже, будуючи державну політику енергозбереження, ми можемо отримати різне її змістовне навантаження в залежності від того, на чиї інтереси вона буде орієнтуватись (хто отримає право її формувати).

Оцінюючи виконання положень Закону України „Про енергозбереження” слід відзначити, що за період діяльності Держкоменергозбереження, було забезпечено реалізацію більшості положень, хоча із різною ступеню нормативного врегулювання:

  • розвиток отримали:
    1. контрольно-наглядові функції щодо використання ПЕР та державної експертизи енергозбереження;
    2. регулятивні та дозвільно-реєстраційних функцій, зокрема щодо нормування питомих витрат ПЕР;
  • неповністю врегульовано:
    • використання системи державних стандартів (застосування нормативів витрат ПЕР);
    • навчання, популяризація та пропаганди енергозбереження; не реалізовано;
    • введення відрахувань від вартості фактично використаних ПЕР;
    • надання юридичним і фізичним особам субсидій, дотацій, податкових, кредитних пільг, застосування підвищених норм амортизації енергозберігаючих основних фондів;
    • залучення власних коштів підприємств, ресурсів фінансових установ у сферу енергоефективності, запровадження механізмів самофінансування.

Загалом, можна підтвердити, що політика енергозбереження фактично випадає з поля діяльності галузевих міністерств та місцевих органів виконавчої влади, а суб’єкти господарювання не ототожнюють свої інтереси з політикою енергозбереження.

Переходячи до завдань із подальшого розвитку політики енергоефективності та механізмів її реалізації, визначимось із принципами подальшої діяльності, які мають будуватись на досвіді попередньої діяльності та нашому „баченні” причин невдач та „правильних” кроків.

Такими принципами політики енергоефективності будемо вважати:

  • необхідності розробки управлінських впливів орієнтованих на потреби та інтереси споживачів енергоресурсів (використання власної ініціативи споживачів), які зацікавленні передусім у підвищенні корисної віддачі від енерговикористання, тобто у підвищенні енергоефективності виробництва;
  • збереження державного регулювання у сфері енергоефективності для підприємств державної форми власності та бюджетних установ, які потребують державного контролю та особливих механізмів стимулювання енергоефективності;
  • зростання впливу місцевого самоврядування у відношенні до ефективності господарювання комунальних підприємств;
  • встановлення прямих грошових розрахунків між постачальниками та споживачами енергоресурсів та послуг і відмова від субсидій і дотацій (прямих та перехресних) з боку держави постачальникам енергоресурсів та послуг (у разі необхідності забезпечення адресних субсидій споживачу);
  • недоцільність уніфікації механізмів державного управління і централізації управлінських функцій, через наявність різних форм власності (бюджетні установи, комунальні підприємства, державні підприємства, комерційні підприємства, населення) та уникнення замикання механізмів економічного стимулювання енергозберігаючих проектів на відомчому розподіленні коштів державного бюджету;
  • забезпечення громадського (”споживачів” енергії) контролю за діяльністю органів державної влади з реалізації політики енергоефективності.

Останніми роками в Україні приділяється велика увага теоретичним і практичним питанням енергозбереження. Це пов'язано в першу чергу з тим, що питомі витрати енергії на одиницю вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) і енергетична складова собівартості продукції в Україні вищі, ніж в інших розвинених країнах. Можна стверджувати, що в даний час багато вітчизняних наукових і проектних організацій, а також виробничі підприємства, досягли певних успіхів в енергозбереженні і число таких організацій і підприємств, вирішальних проблеми енергозбереження, постійно росте.

Джерела:

  1. Гончаров В.Н. и др. Эффективность производственной инфраструктуры. Луганск, 1994. – 168 с.
  2. Организация производства на предприятии. / Под ред. Туровца Ю.П. и Себирского Б.Ю. Ростов-на-Дону: Издательский центр МарТ, 2002. – 464 с.
  3. Ягодка А.Г. Соціальна інфраструктура і політика: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2000. – 212 с.
  4. Новицкий Н.И. Организация и планирование производства. Практикум. Мн.: Новое издание, 2004. – 256 с.
  5. Логистика: Учебник для студ. вузов / Аникин Б.А и др. Под ред. Аникина Б.А. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 367 с.
  6. Богатко А.Н. Система управления развитием предприятия. М.: Финансы и статистика, 2001. – 240 с.