Протестантизм

З’яву протестантизму, третього напряму у християнстві, пов’язують із широким релігійним, соціально-політичним рухом XVI – XVII ст. у західній Європі, яке одержало назву Реформації (від лат. reformatio – перетворення, виправлення).

Католицька церква часів Відродження, будучи монопольною, зіткнулась із багатьма проблемами: розпуста частини священиків, компроміси деяких єпископів з політичною владою, торгівля індульгенціями стала джерелом фінансових махінацій. Усе це не могло не викликати протесту у рядового християнина, пройнятого духом Євангелія. Реформа, спрямована на чистоту Церкви, була край необхідною.

Предтечами Реформації були професор Оксфордського університету Джон Вік Ліф і професор Пражського університету Ян Гус (1369 – 1415) . Перший виступив проти поборів пап із Англії, висловив сумнів у праві церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції. Він дотримувався позиції, що беззаперечним авторитетом є лише Біблія. Подібної точки зору дотримувався і Ян Гус, вимагаючи відмови церкви від багатства, позбавлення духовенства всіх привілей (зокрема причащання вином), заборони торгівлі індульгенціями.

Початком ж Реформації вважається 1517 р., коли проти офіційної церкви виступив монах і богослов Мартін Лютер (1483 – 1546), склавши маніфест проти торгівлі індульгенціями та претензій пап на контролювання віри й совісті на правах посередника між Богом і людьми і вивісивши його на дверях однієї з церков Віттембургу. Діяльність Лютера дала поштовх до початку Селянської війни в Німеччині (1524 – 1525) під проводом Томаса Мюнцера (1430 – 1525).

Реформаційний рух швидко перейшов межі Німеччини і набув поширення в Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтиці, Польщі, Франції, Великій Британії, висунувши із свого середовища талановитих лідерів, найвідомішими серед яких були Жан Кальвін ( 1509 – 1564) і Цвінглі (1484 – 1531). Навколо вчителів почали швидко виникати школи, згуртовуватись послідовники, створивши всі умови для з’яви автономних церков.

Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній (XIV ст.), пов'язаний із з’явою лютеранства, кальвінізму й англіканства і 2) пізній, або пост реформаційний (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), пов'язаний із пієтизмом і виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, свідків Єгових, п’ятидесятників.

Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє фундаментальні віросповідні принципи, загальні для всіх християн, які розглядались вище. Водночас із ряду проблем вони займають специфічну позицію. Всупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною і Богом протестантизм оголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію – єдиним джерелом одкровення, спростувавши необхідність священних переказів. Через ідею даром Божої благодаті обґрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя, зокрема впроваджені виборність і підзвітність священика. Протестантизм заперечує систему католицьких догматів, принцип існування яких суперечить їхній концепції персональної інтерпретації Біблії. Стосовно таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причащання). Вбрання церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. відкинуто поклоніння іконам, мощам, святим.

Віруючий у протестантизмі – це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (а порятунок – це дар Божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ, оскільки за мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.

Щоб зрозуміти, як організовані різні течії протестантизму, розглянемо кілька основних протестантських церков.

Лютеранство. Один з напрямів раннього протестантизму, основні принципи віровчення якого сформульовані Мартіном Лютером і його соратником Ф. Меланхтоном і викладені в так званому Аугсбурзькому сповіданні в 1530 р. Людину, за Лютером, рятує лише її особиста віра в Бога. Лютеранство заперечує духовенство як наділеного благодаттю посередника між Богом і людиною, водночас проголосило вчення про всезагальне священство, про рівність усіх віруючих перед Богом. Крім Біблії для лютеран священною є «Книга згоди», що включає Великий і Малий катехізис Лютера, «Шмалькальдендські статті», «Формулу згоди». Лютерани дотримуються трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. Ними відкидаються чернецтво, поклоніння мощам, святим (збереглося лише поклоніння хресту з Розп’яттям), заперечується католицька ієрархія, авторитети папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за Лютером, має право тлумачити Святе Письмо за своїм розумінням. Богослужіння ведеться національними мовами. 192 національних лютеранських церков об’єднані у Всесвітню Лютеранську Федерацію, штаб-квартира якої знаходиться в м. Лунді (Швеція), Генеральна Асамблея якої збирається кожні шість років у Женеві.

Баптизм. Найпоширеніший різновид протестантизму виникає на початку XVII ст. в Англії, відколовшись від кальвінізму. Баптисти (від грец. baptizо – занурювати, хрестити у воді) найбільш послідовні в проведенні в життя протестантських принципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послідовників.

Визнаючи загально християнські догмати, зокрема Символ віри, баптисти заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми й проповідують принцип «Спасіння особистою вірою»; визнають можливість безпосереднього спілкування віруючих із Богом через молитву. На відміну від лютеран хрещення у баптизмі проводиться не над дітьми, а над дорослими. Членами церкви вважаються «заново народжені» дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед її Новий Завіт).

Церковну ієрархію ліквідовано. Культ значно спрощено. Богослужіння замінено молитовними зібраннями. Баптисти не визнають ікон, хреста, святих тощо. Визнають лише так звані двунадесяті християнські свята. Специфічними святами баптистів є день жнив і день єдності. Сенс життя баптиста полягає в тому, щоб врятувати власну душу – від гріха і підготуватись до гідної зустрічі з Христом на тому світі, а також залучити до своєї віри принаймні одну людину. Церква баптизму – це самоуправна община «видимих святих», що не визнає залежності від світської влади. Баптисти першими в історії висунули вимогу: свободу совісті та відокремлення церкви від держави.

Нині баптизм поширений майже в усіх країнах світу. В 1905 р. створено Всесвітню Раду євангельських християн-баптистів, штаб-квартира якої знаходиться у Вашингтоні. Баптистська організація володіє великим капіталом, має 25 університетів та вищих шкіл, видає десятки газет і журналів.

Громади ЄХБ в Україні (на 1996 р. діяла 1621 громада) утворюють Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ), який має свої друковані органи, навчальні заклади. Сучасні баптисти опікуються питанням розбудови Української держави, відродження духовної культури народу.

Адвентизм. Адвентизм (від лат. adventus – пришестя) – течія протестантизму, що виникла в 30-х роках ХІХ ст. у США. Його засновник В.Міллер пророкував друге пришестя Ісуса Христа в 1844 р. Віра в близьке пришестя Христа і є основою віровчення адвентистів.

Адвентизм зберіг від баптизму водне хрещення дорослих і омовіння ніг. Адвентисти заперечують рай і пекло, безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душа людини поринає в сон, аби пробудитися в Судний день, щоб отримати вічне блаженство або бути знищеною. Членам церкви заборонено вживати м'ясо «нечистих» тварин, каву, алкоголь тощо. Обов’язковою є сплата десятини, тобто десятої частини своїх доходів у касу громади.

Адвентисти поділяються на кілька течій. Найпоширенішою і найвпливовішою є Церква адвентистів сьомого дня, головною особливістю якої є вчення про сьомий день тижня – суботу як день відпочинку. Серед інших течій адвентизму – адвентисти-реформісти, адвентисти-християни, Товариство Другого Пришестя тощо.

Адвентисти всіх напрямів широко представлені в усьому світі, маючи схожу організаційну структуру. Окремі общини утворюють об’єднання які згуртовані в союзи, останні утворюють 12 дивізіонів, кожен із яких, як правило, репрезентує об’єднання віруючих кількох держав. На чолі всіх адвентистів світу стоїть Генеральна конференція, якою обирається виконавчий комітет (штаб-квартира – м. Вашингтон).

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.