Процес модернізації системи державного управління у сфері культури

Під процесом модернізації системи державного управління у сфері культури розуміємо креативне наслідування вже існуючих соціально-економічних, культурно-освітніх зразків, форм чи практик. Модернізація культури – це зміна культурної парадигми, тобто системи цінностей, яка зумовлює спрямування розвитку всього суспільства. Загалом, модернізацію варто розпочинати з культури, бо новації в культурному житті народом сприймаються невимушено. Інновації у сфері культури як нова парадигма управління повинна включити в себе перш за все державні стимули до позитивних зрушень у культурній сфері, які торкнуться кожного громадянина, території, на якій він проживає та держави в цілому. Потрібно для початку покращити якість життя людей, особливо у сільській місцевості. Йдеться про забезпечення культурного дозвілля, творчого зростання, залучення молоді до активної творчої діяльності, самореалізації, щоб юне покоління відчувало, що його знання, вміння і воно саме – потрібні Українській державі.

У плані управління культурою регіонам необхідно надати інструментарій для самостійного розвитку та можливості створювати новий власний образ, привабливість, конкурентноздатність, але це може відбутися лише за умови самостійного формування місцевого бюджету розвитку та можливості залучення інвестицій для творення привабливості територій.

Європейський підхід до управління у сфері культури надає перевагу децентралізації управління, делегуванню повноважень органам місцевого самоврядування, підтримці місцевих культурних ініціатив, всебічній співпраці державного, приватного та комерційного секторів.

З огляду на культурну інтеграцію України новітнім на сьогодні є підхід до застосування культурної дипломатії, побудови бренда країни, запровадження реформ та формування бізнес-моделей для культурно-мистецьких фестивалів. Україна – це велика країна з великою історією та культурою, яка, однак, не має достатнього спілкування з рештою світу. Польський досвід побудови бренду країни заслуговує на особливу увагу і може бути успішно застосований в Україні.

Проте необхідно відзначити, що головними пріоритетами новітнього державного управління у сфері культури мають стати, по-перше, ухвалення довгострокових та середньострокових державних програм культурного розвитку. По-друге, формування сприятливого нормативно-правового середовища для всіх учасників культурного процесу – авторів, митців, продюсерів, інвесторів, спонсорів, благодійників, меценатів, державних і недержавних та неприбуткових культурно-мистецьких організацій, а також засобів масової інформації, які реально є головними промотерами культурного процесу і нових мистецьких творів та подій. По-третє, з метою вдосконалення державного управління у сфері культури, потрібно започаткувати нові культурні практики та методи управління у створенні сучасних культурних інституцій – таких, як, наприклад: Національний інноваційний фонд української культури (займатиметься фінансуванням національних стратегічних культурних програм), Національна агенція промоції української культури (поширенням інформації про культуру України, її культурні цінності), Центр проектного менеджменту української культури (розробкою та реалізацією національних культурних проектів), Національна академія менеджменту мистецтв і культурних індустрій (науковими дослідженнями, підготовкою фахівців), Інститут культурних стратегій (дослідженням тенденцій сфери культури та розробкою стратегій) тощо. По-четверте, поряд з такими традиційними інструментами державного управління, як пряме адміністрування та бюджетне фінансування, іншим, не менш важливим інструментом нової культурної політики, який потребує впровадження і є надзвичайно актуальним для демократичного та ринкового суспільства, особливо в умовах інформаційної доби, має стати інформаційний менеджмент (управління діяльністю, яка пов’язана із створенням та використанням інформації в інтересах сфери культури) та соціальний маркетинг (покращення життя окремих людей та суспільства загалом).

Крім того, варто застосовувати інші сучасні підходи до здійснення державного управління у сфері культури, а саме:

• міжвідомче координування шляхом побудови горизонтальних зв’язків і проектної співпраці Міністерства культури з іншими міністерствами (приклад Швеції);
• соціально-мережеве партнерство (налагодження партнерських зв’язків органів влади, державних установ з бізнес-структурами, представниками громадських організацій, профспілок, митцями, приватними особами з метою їх залучення до реалізації державних програм);
• інноваційне проектування, яке полягає у безпосередній реалізації міністерством проривних проектів;
• визначення перспективних напрямів соціокультурних досліджень;
• формування нових навчальних програм з проблем державного управління у сфері культури у вищих навчальних закладах України, що здійснюють підготовку державних службовців (наприклад, економіка культури, інноваційний культурно-проектний менеджмент, культурна дипломатія, стратегічне управління ) з метою підвищення професійного рівня державних службовців у галузі культури.

Важливою інновацією у сфері культури має стати запровадження цифрових технологій. Так, для заохочення культурного розмаїття та творчого контенту у 2005 р. було ухвалено (у 2006 р. державами-членами ЄС, у 2010 р. – Україною) Конвенцію ЮНЕСКО про культурне різноманіття, де передбачено, що заохочення і захист культурної різноманітності в усьому світі у рівній мірі має поширюватися через запровадження нової цифрової сфери. Насправді нові цифрові засоби масової інформації, наприклад, Інтернет, можуть дозволити більш широке розповсюдження інформації про культуру. Йдеться про цифрове телебачення, цифрове кіно, цифрові бібліотеки, цифрові музеї та інше, які в сучасній Європі відграють важливу роль у забезпеченні та поширенні культурного розмаїття, популяризації країни в світі засобами культури та мистецтв.

Однак в Європі в час запровадження цифрових технологій спостерігалися певні складнощі. У процесі реалізації масштабних проектів з оцифрування культурної спадщини виникла нагальна потреба у збільшенні державного фінансування. Враховуючи багатомовність Європейської Спільноти, культурна спадщина стала більш доступною для усіх мешканців Європи, що вдалось забезпечити шляхом інформування та застосовування сучасних технологій перекладу.

У цьому контексті оцифрована культурна спадщина – це один із напрямків дослідження у межах програми IST (Технології Інформаційного Суспільства), який має за мету привнести інформаційні та телекомунікаційні технології в усі аспекти життя громадян Європи і бути частиною великої програми Електронної Європи (e-Europe). Ресурси культурної спадщини, які зберігають бібліотеки, музеї й архіви, мають виняткове значення, фундаментальну цінність для сьогодення і майбутнього Європи як унікальна база знань і основа для досліджень.

Включення України до єдиного інформаційного та культурного простору, вибору подальшого розвитку в європейському напрямку вимагає від держави конкретних дій у напрямі розвитку національної сфери інформаційно-комунікаційних технологій та культурно-освітньої сфери з урахуванням європейських тенденцій. А такі сучасні поняття, як цифрова ера, цифрова культура (Е-культура), цифрове суспільство, цифрові бібліотеки й архіви, оцифрована культурна спадщина, цифрові музеї, віртуальні експозиції повинні стати новими невід’ємними атрибутами нашого життя.

Джерело: Панченко В.В. «Процес модернізації системи державного управління у сфері культури»