Розвиток економічного механізму аграрного підприємництва в Україні
Роль аграрного підприємництва в соціально-економічному розвитку держави проявляється через призму системної детермінанти, що забезпечує населення країни продовольством з віддзеркаленням в організаційному аспекті її властивостей, орієнтованих на виконання соціального замовлення. Виходячи з особливостей регулювання економічних стосунків в національній економіці, можна визначити, що аграрне підприємництво – це інтегрована локальна система громадського господарства, що робить продукцію на основі відтворення територіальної спільності, природного середовища і матеріально-технічних ресурсів, що входять в аграрну сферу.
Вертикаль взаємодії в просторі державного управління представлена безліччю локальних систем, і передусім, взаємодією між інститутами різних рівнів. Розмежування аграрного підприємництва по структурі громадського відтворення на основі класифікаційної ознаки - масштабу просторової локалізації дозволяє позиціонувати економічні стосунки по рівнях і охопленню регулювання (регіональний, місцевий, внутрішньогосподарський, індивідуальний) і виділити елементи, механізми регулювання, індикативні показники, що відбивають реалізацію економічного інтересу взаємодіючих суб'єктів.
Наші дослідження економічного механізму аграрного підприємництва дозволили зробити висновок про те, що не може бути єдиної моделі економічних стосунків взаємодії учасників відтворювального процесу. Економічні стосунки комбінуються з урахуванням різноманіття організаційно-управлінських структур, форм господарювання, рівня економічного і фінансового стану господарюючих суб'єктів, умов формування і характеру зв'язків і так далі.
Ситуація, що склалася, з продовольчою безпекою країни багато в чому по-новому визначають роль економічних стосунків в подоланні протиріч соціально-економічного розвитку економіки. За типом діяльності господарюючих суб'єктів економічні стосунки, вважаємо потрібним, ділити на внутрішньогосподарські, галузеві і системні, які знаходяться в системній єдності, визначаються метою взаємодії і представлені елементами стосунків (формами стосунків власності, індикаторами планування, формами розподілу доходу, рівнем управління, економічними мотивами, мірою відповідальності), вимагаючи регулювання на усіх рівнях охоплення в соціально-економічній системі.
У соціально-економічній системі внутрішньогосподарські економічні стосунки виступають як елементи системних стосунків, що пов'язують колективні і особисті інтереси з конкретними результатами господарської діяльності організацій. Функціонування соціально-економічної системи сільськогосподарських організацій дозволяє розглядати внутрішньогосподарські економічні стосунки з позиції методу господарювання, заснованого на порівнянні «витрати - результати», повній економічній відповідальності за результати виробничої діяльності і соціальні гарантії для трудових колективів.
Реалізація галузевих економічних стосунків здійснюється на основі об'єднання багатопрофільних підприємств за територіальним принципом або виробництвом кінцевої продукції. Поглиблення громадського розподілу праці посилює взаємну залежність галузей аграрного підприємництва і обумовлює об'єктивну необхідність розвитку міжгалузевих зв'язків.
Системний тип економічних стосунків набуває форми приватно-державного партнерства, а діяльність господарюючих суб'єктів виступає як діяльність на території «поселення-соціуму» або «групи поселень».
Якщо цільовим параметром розвитку внутрішньогосподарських і галузевих економічних стосунків є підвищення виробничої і соціально-економічної ефективності аграрного підприємництва, то результатом розвитку системного типу економічних стосунків є їх діяльність, що веде до підвищення якості життя сільського населення.
Аналіз впливу аграрного підприємництва на стан соціально-економічного розвитку, регулювання економічних стосунків, що враховують особливості, в розвитку національної економіки, дозволив визначити траєкторію аграрних перетворень і виявити диференціацію мотивів в розвитку сільського господарства і сільських поселень. Разом з інфраструктурною забезпеченістю населення повинно враховуватися екологічне станом середовища. Такий підхід виправданий, оскільки умови життя населення завжди мають прив'язку до конкретної території і просторово локалізовані.
У основі планування відтворювальної діяльності господарюючих суб'єктів на території поселень і побудови балансу інтересів в усіх взаємодіючих локальних системах лежать загальні «правила гри», стандарти (нормативні рівні), що дозволяють отримувати додаткові ефекти і зберігати поступальний соціально-економічний розвиток.
Основною місією стратегічного розвитку є постійний розвиток і вдосконалення системи управління в межах жорсткої конкуренції для вдалого розвитку власного бізнесу та підвищення рівня його конкурентоспроможності шляхом оптимального використання ресурсів, що, у свою чергу, забезпечує економічну ефективність від використання систем стратегічного планування. Однак, з огляду на ендогенну модель розвитку національної економіки, коли діяльність підприємства суттєво залежить від зовнішніх економічних тенденцій, та враховуючи важливість стратегічне планування для його сталого розвитку, логічно припустити, що система стратегічного планування перебуває у горизонтальній площині з системою внутрішнього планування, з одного боку, а з іншого – ці дві системи є підсистемами системи «підприємство».
Джерело: Кулик О.Г. «Розвиток економічного механізму аграрного підприємництва в Україні»