Стратегія державного управління АПК України

Сучасний етап в історії розвитку АПК України характеризується зміною стосунків власності й формуванням багатоукладної економіки, вступом країни до ВТО й посиленням унаслідок цього конкуренції на внутрішньому агропродовольчому ринку. Причому, входження України на міжнародний ринок відбулося без належної попередньої підготовки, спрямованої на забезпечення конкурентоспроможності сільського господарства та інших секторів АПК, що пов'язане з істотними ризиками, здатними привести до подальшого поглиблення кризи в аграрному секторі. Як свідчить світова практика, головною умовою вирішення названих проблем, включаючи зниження ризиків, підвищення ефективності й конкурентоспроможності АПК є вдосконалення системи управління в галузі.

В аграрному секторі України було почато здійснення заходів, спрямованих на адаптацію системи державного управління галуззю до ринкових умов. Зокрема, неодноразово уточнювалися функції та структура профільного міністерства, а також регіональних і районних органів управління АПК, посилювалася бюджетна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, проводилися інші перетворення, що позитивно вплинули на діяльність формувань галузі. Разом із тим ці заходи не дали бажаного результату. Більш того, частина з них негативно вплинула на стан економіки аграрного сектора. До таких відносяться самоусунення держави від виконання багатьох об'єктивно необхідних адміністративно-економічних функцій регулюючого характеру, ліквідація вертикалі державного управління АПК, недостатня допомога сільськогосподарським товаровиробникам в реалізації продукції за прийнятними цінами та інші. Руйнування вертикалі державного управління АПК не сприяло зростанню самостійності й ефективності регіональних і районних управлінь сільського господарства, як це передбачали організатори реформ, а дало зворотний ефект – стало помітною перешкодою в здійсненні єдиної державної агропродовольчої політики. Відсутність ефективної системи маркетингової підтримки з боку органів державного управління АПК в умовах нерозвиненості ринкових механізмів часто змушує виробників продавати свою продукцію за заниженими цінами, у зв'язку з чим основна частина прибутку дістається посередникам, сприяючи тим самим зниженню рентабельності галузі.

Державне втручання в аграрну економіку є необхідним, що підтверджується узагальненням накопиченого досвіду перетворень у зарубіжних країнах і в Україні. Аналіз виявив, що складна ситуація в продовольчому комплексі регіонів України викликана не лише системною кризою в національній економіці, світовою фінансовою кризою, нестабільністю політичної ситуації в країні, але й ослабленням державного регулювання. У сучасних умовах актуалізується необхідність наукового пошуку шляхів підвищення ефективності управління АПК з метою дбайливого використання природних та інших ресурсів, розвитку галузі. На наше глибоке переконання, стан економіки сільського господарства, передусім, залежить від методів державного управління. Кожна реформа, заснована на економічних методах, супроводжувалася зростанням ефективності агропромислового виробництва. Тому в основі стратегії управління АПК повинні лежати переважно економічні та інші прогресивні методи стимулювання розвитку галузі.

У ході проведеного дослідження нами були виявлені та інтерпретовані основні перешкоди на шляху розробки й реалізації ефективної стратегії державного управління АПК України, найбільш значущі з яких незадовільна фінансова, адміністративна, інноваційна, інформаційна та маркетингова підтримка аграрного виробництва з боку органів державного управління АПК; недостатній захист прав власності та внутрішнього агропродовольчого ринку.

У сучасних умовах багато чинників, включаючи розвиток процесів демократизації суспільно-економічного життя, поглиблення міждержавних зв'язків, зростання екологічних та інших ризиків тощо сприяють постійному підвищенню ролі держави в економіці. Особливо це стосується АПК. У свою чергу, ефективність державного управління АПК залежить від того, наскільки відповідні органи правильно визначили стратегію своєї діяльності, під якою ми розуміємо базові принципи, покладені в основу вибору й досягнення мети. Стратегія державного управління розвитком АПК – це, по суті, принципові положення управлінської діяльності, спрямовані на забезпечення високої ефективності й конкурентоспроможності цієї галузі в довгостроковій перспективі.

Суть стратегії управління в АПК України до недавнього часу в основному зводилася до формування в галузі надліберальних ринкових стосунків, при яких держава майже відмовлялася від регулюючої ролі, що призвело до поглиблення кризи в галузі. Очевидно, що важливою умовою розробки обґрунтованої та ефективної стратегії державного управління АПК є виявлення найбільш значущих перешкод на шляху розвитку аграрного сектора. До таких належать недостатній захист внутрішнього агропродовольчого ринку; неефективність заходів з розвитку внутрішньої конкуренції на агропродовольчих ринках; часта зміна й нестабільність правил гри в економіці; відсутність правил гри, розрахованих на ефективну діяльність формувань, очолюваних керівниками середніх здібностей; недостатній захист прав власності, породжений незадовільним виконанням державою своїх функцій у цій галузі; виникнення великих земельних латифундій, які ведуть до монополізації галузі, що становить небезпеку для суспільства як в економічному, так і в соціальному плані; монополізація ринків збуту, перш за все, продовольчих ринків у великих містах України; міжгалузеві диспропорції, що ведуть до диспаритету цін; слабка фінансова, адміністративна, правова, маркетингова та інша підтримка формувань галузі з боку органів державного управління АПК; відсутність у багатьох підприємств доступу до необхідних ресурсів. Практично всі названі проблеми належать до категорії «застарілих», проте вони не лише не вирішуються, але і, як показує практика, постійно посилюються.

Нездатність ринкових механізмів забезпечувати постійну рівновагу в економіці, монополізація, невирішеність багатьох соціальних проблем суспільства викликає необхідність втручання держави в регулювання ринку. Завдання це непросте, оскільки сучасним агропромисловим комплексом АПК є сукупність численних підгалузей (комплексів, промисловостей), що забезпечують або беруть участь у виробництві сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства, а також у реалізації їх споживачам.

Негативна ситуація склалась і на районному рівні, на якому спостерігається істотне ослаблення ролі райсільгоспуправлінь. Причому, в ряді регіонів України вони ліквідовані або майже повністю виведені з системи державного управління АПК. При цьому чисельність персоналу райсільгоспуправлінь або сільськогосподарських відділів, створених при районних адміністраціях, як правило, в кілька разів нижча, ніж це було на початку реформ. У результаті, в багатьох муніципальних районах через малу чисельність персоналу органи управління АПК в основному перестають брати участь не лише у вирішенні актуальних економічних і соціальних проблем підвідомчих територій, але й у плануванні власної діяльності, оскільки змушені працювати переважно в режимі виконання вказівок вищих органів влади. Це істотно звужує поле діяльності районної ланки управління АПК, зменшує можливості для прояву ініціативи, знижує його ділову активність і відповідальність, що негативно позначається на показниках роботи галузі. Це дає нам підставу стверджувати, що органи управління АПК на регіональному й районному рівнях потребують оптимізації, а також об'єднання в одну систему (вертикаль).

Слід зазначити також, що ми поділяємо думку відомих фахівців у галузі управління, що ринкові механізми регулювання діяльності господарчих суб'єктів, що базуються в основному на економічних методах, за своїм інструментарієм значно складніші, ніж адміністративні методи управління, які використовувалися в радянський період. Унаслідок цього потрібна вища кваліфікація тих, хто працює в органах державного управління АПК.

Джерело: Босенко А.В. «Стратегія державного управління АПК України: роль держави, тенденції та перспективи»