Праця як джерело багатства й базисна категорія економіки праці

Суспільство у своїй еволюції проходить три стадії: до індустріальну (аграрну), індустріальну, постіндустріальну (інформаційну). На першій стадії переважає сільське господарство, на другій – промисловість, на третій – сфера послуг, інформація. Мета, переважаюча на кожній стадії: на першій – влада, на другій – гроші, на третій – знання.

Якщо розглянути історію розвитку економічної науки, то можна говорити про те, що джерелом багатства на першій стадії є земля, на другій – праця робітника, праця й капітал підприємця, праця менеджера, на третій – інформація.

Розвинені країни перейшли до стадії постіндустріального (інформаційного) суспільства в 70-х роках ХХ століття. Більш розвинені країни показують менш розвиненим їх майбутнє.

В Україні переважають індустріальні технології, і вона знаходиться на стадії індустріального суспільства, у якому основним джерелом багатства є праця. Але праця впорядкована, дисциплінована й відповідальна.

Родоначальник класичної політичної економії Уільям Петті (1623-1687 рр.) стверджував: «Труд є батько й активне джерело багатства, а земля – його мати». Він говорив про те, «як дати населенню заняття й мету, яка цим досягається», і відзначав: «В Англії є понад 4 акри орної, лугової й пасовищної землі на кожного жителя, причому земля настільки родюча, що праця однієї людини, яка обробляє її, достатня для того, щоб забезпечити просте існування більш ніж 10 людей.

Таким чином, лише недостатністю порядку можна пояснити наявність убогості в Англії й те, що деяких людей ця обставина доводить до шибениці або голодної смерті».

У. Петті ставив питання: «Виробництвом яких продуктів повинні вони зайнятися?» І відповідав: «Виробництвом їжі й засобів життєвої необхідності для всього населення за допомогою використання невеликої кількості людей… Ми повинні будемо застосувати свою працю на виробництво таких товарів, які доставлять нам і привернуть з-за кордону гроші. Бо за допомогою останніх ми зможемо задовольнити потребу в будь-яких продуктах з цих же країн або всякої іншої країни в усі часи».

Таким чином, джерелом накопичення багатства кожної країни є праця, стверджує У. Петті. Але відсутність мети, недостатність порядку, дисципліни, відповідальності, неробство породжує убогість, бідність і згубно відображається на людях.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694-1777 рр.) вважав, що основою економічного процвітання є праця, але праця тільки в сільському господарстві і недооцінював підприємництво. Він стверджував, що не люди, а закони повинні управляти державою.

Адам Сміт (1723-1790 рр.) видатний англійський економіст у першому розділі «Про розподіл праці» відомої роботи «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) бачив причини підвищення продуктивності праці й відповідно отримання більшого доходу в розподілі праці, спеціалізації робітників. На прикладі виробництва шпильок він показав, що ненавчений робітник і робітник, що не вміє поводитися з машинами, при всьому своєму старанні може зробити одну шпильку в день, але не зробить двадцять шпильок. «…Складна праця виробництва шпильок поділена приблизно на 18 самостійних операцій, які в деяких мануфактурах виконуються різними робітниками. В одній з мануфактур були зайняті десять робітників… вони могли, працюючи напружено, виробити всі разом дванадцять з гаком фунтів шпильок за день або понад 48000 шпильок за день».

Давид Ріккардо (1772-1823 рр.) у своїй головній роботі «Початок політичної економії і податкового обкладення» (1817) говорить про те, що основою вартості товару є праця, характеризує суть ренти, прибутку й заробітної плати. Природна ціна праці – це можливість утримувати за свою працю робітника і його сім'ю, оплачувати потреби в їжі, предмети насущної необхідності й зручності. Заробітна плата, що складається з урахуванням попиту й пропозиції, становить грошову ціну праці.

Жан Батіст Сей (1767– 1832 рр.) у своїй головній праці «Трактат політичної економії» (1803) в основу поклав теорію трьох факторів виробництва. Згідно з цією теорією в суспільному виробництві беруть участь три фактори: праця, земля й капітал, які відповідно є джерелами доходів суспільства – заробітної плати, прибутку й ренти. Це відношення незалежних і рівноправних партнерів – факторів виробництва – у створенні вартості і її розподілі відповідно до внеску кожного фактора. Така взаємодія між партнерами буде ефективною, а відносини між класами гармонійними. Праця – джерело заробітної плати. Доходи підприємця – це винагороди за його промислові здібності, за його таланти, діяльність, дух порядку й керівництво.

Найвидатнішим представником класичної політичної економії був Карл Маркс (1818-1883 рр.). Його вчення здійснило великий вплив на розвиток людського суспільства у ХХ столітті. У своїй роботі «Критика політичної економії» (1857) тій, що є первинним варіантом «Капіталу», він писав: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства… Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі». Тобто, основою життя людини, суспільства є матеріальне виробництво, його матеріальна діяльність, а, отже, його праця.

Шарль Фурьє (1772-1837 рр.), французький соціаліст-утопіст, виклав детальний план організації суспільства майбутнього в книзі «Новий господарський соцієтарний світ» (1829). Для успіху нового суспільства необхідне зростання продуктивності праці, що забезпечує багатство для всіх. Суспільний дохід повинен розподілятися відповідно: капіталу 4/12, праці 5/12 і таланту 3/12. Із зміцненням і розвитком нового суспільного устрою ці пропорції змінюватимуться на користь праці.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919 рр.) був першим економістом у світовій економічній науці, що виступав за з'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності, поставивши в центрі економічного розвитку людину, з її психологічними мотиваціями. Великою історичною силою в господарському розвитку, на думку вченого, є релігія. Особливо високо в системі психологічних факторів суспільного розвитку цінував патріотизм і своїм прикладом доводив це все своє життя. Був міністром фінансів Центральної ради, одним із засновників Академії наук України. У першій науковій праці – магістерській дисертації «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя» (1894)– вперше в світі розробив вчення про циклічний розвиток економіки і пов'язав його з періодичними промисловими кризами, що впливають на зміну життя народу. Ця книга створила Туган-Барановському широку популярність, вплинувши на економічну думку в Росії й за кордоном. У статті «Значення економічного фактора в історії» (1895) показав не тільки закономірність економічних криз, але і їх подолання активізацією інвестиційної й соціальної політики, саме соціальною політикою через гармонізацію суспільних відносин. Це було взято на озброєння Стокгольмською школою економічної думки й реалізовано у Шведській моделі розвитку скандинавських країн, що посідають перші місця серед найбільш розвинених країн світу.

Людвіг Ерхард (1897-1977 рр.) – батько «німецького дива». У своїй книзі «Добробут для всіх» концепцію соціальної ринкової економіки протиставляє господарству, примусово направляємому, свободу споживання – примусовому розподілу. Найголовніший критерій – це свобода споживання. Якщо споживач вільний у задоволенні своїх потреб, він вільний у всьому іншому.

При реорганізації господарського порядку слід подолати суперечності між дуже нечисленним вищим прошарком суспільства, який, у сенсі споживання, міг дозволити собі все, і численно вельми обширним, але, що володіє недостатньою високою купівельною спроможністю, нижчою верствою населення. Це необхідно для подолання неприязні між «багатими» й «бідними» й для прогресивного розвитку соціальної структури суспільства. Підвищення життєвого рівня є не стільки проблемою розподілу, скільки виробництва, точніше продуктивності. Рішення лежить не в діленні, а в множенні національної продукції. Народне господарство не може віддавати більше, ніж вироблена національна продукція, що є не чим іншим, як результатом зусиль людей і продуктивності їх праці.

На підтвердження вищевикладеному Л. Ерхард наводить думку компетентного вченого, у майбутньому лауреата Нобелівської премії Вальтера Ойкена: «Якщо справедливе твердження, що розподіляти можна лише те, що було заздалегідь створене, то всі соціальні реформатори повинні, перш за все, добиватися господарського порядку, що діє з найвищою ефективністю. Тільки потім можуть виникнути інші вимоги. Бо, якщо при будь-якому порядку всі люди однаково голодують, то це не є рішення проблеми справедливого розподілу… Ці питання не розв'язуються при поганому порядку і тоді, коли він приправляється етичними прикрасами і закликами до загальних інтересів всіх людей». Кращим способом примножити добробут є бажання забезпечити всім трудящим постійне підвищення заробітної плати, відповідно до зростання продуктивності праці.

Спроби стабілізувати ціни в Західній Німеччині в післявоєнний період знайшли своє віддзеркалення в періодичній публікації каталогу доречних цін, вироблених спільно з торговельно-промисловими колами й профспілками. Цей каталог повинен був визначати, які ціни за правильної калькуляції повинні були вважатися доречними для окремих предметів споживання. Наприклад, за першим каталогом цін, опублікованим12 вересня 1948 р., ціна чоловічих напівчеревиків була встановлена в розмірі від 24,5 до 30,0 німецьких марок. 7 жовтня 1948 р. став чинним «Закон проти довільного підвищення цін».

Чужий досвід, і не тільки в господарському будівництві, унікальний і неповторюваний. Але історія типологічна, а економічні закони універсальні. Проте управління, державний, виробничий менеджмент за всієї універсальності своїх принципів, завжди дітище і частина національної культури, етики, моралі, менталітету народу, а тому просте копіювання ні до чого путнього не приведе. «Німецьке диво», «японське диво» стало моделлю для багатьох інших «чудес» ХХ сторіччя – іспанського, південнокорейського, тайванського. китайського. Але вони всі поєднали досягнення західного менеджменту й цінності національної культури, етики, моралі, менталітету нації й досягли при цьому вражаючих результатів. Тому до чужого досвіду необхідно ставитися як до орієнтиру, а не як до інструкції.

Праця відіграє величезну роль у поступі людини, людського суспільства. Людина, активно взаємодіючи з природою, задовольняє матеріальні, духовні й виробничі потреби за допомогою праці.

Трудовий процес є цілеспрямована діяльність, в процесі якої природний об'єкт (або сировина) перетворюється на корисний продукт, що задовольняє людські потреби. Процес праці – це органічна єдність наступних елементів, визначна роль у якій належить людині:

• людська (жива) праця;
• засоби праці;
• предмети праці;
• організація праці;
• мета й завдання процесу праці.

Праця – це фізична, розумова, творча діяльність людини, спрямована на досягнення певного результату й опосередкована зовнішньою матеріальною або моральною необхідністю. Робоча сила – здатність до праці, сукупність фізичних, психологічних, розумових, творчих здібностей людини, які використовуються нею в процесі праці. Праця – витрачання фізичної, нервової, розумової енергії людини. Витрати праці вимірюються робочим часом.

Засоби праці – річ або комплекс речей, за допомогою яких людина впливає на природу, предмети праці й видозмінює їх. Предмети праці – це продукти природи, що піддаються обробці й перетворюються на споживні вартості.

У процесі переходу від індустріального суспільства до інформаційного категорії засобу праці й предмети праці зазнають істотних змін і наповнюються абсолютно новим змістом. Основним продуктом діяльності стають інформаційні ресурси (знання, досягнення науки й техніки й т.д.), предметами праці є первинна інформація, а засобами праці – способи її перетворення, збереження й передачі.

У процесі праці людина здійснює свій зв'язок з природою. Цей зв'язок багатоланковий, багатоступінчатий. Речовина природи проходить цілий ряд стадій обробки, поки не набуде вигляду готового продукту. Продукт – результат праці, але в його створенні бере участь природа, капітал, менеджмент. Економіко-математичні дослідження граничної продуктивності праці показали, що обсяг вироблюваної продукції на 3/4 створюється працею найнятих робітників і на 1/4 – капіталом.

Засоби й предмети праці, узяті разом, складають засоби виробництва. Витрачена на їх виробництво праця називається минулою або уречевлюваною працею.

Мета й завдання процесу праці. Мета – виробництво товарів і послуг або засобів, необхідних для їх виробництва. Завдання – виробництво товарів і послуг високої якості, низької собівартості, конкурентоспроможних на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Впливаючи за допомогою праці на природу й змінюючи її, людина змінює в той же час і сама себе, свої фізичні, духовні й інтелектуальні здібності. Праця не тільки джерело багатства, вона – перша основна умова всього людського життя.